Чи зможе коронавірус «запустити» неперспективні села?

Але оскільки не вистачало робочих рук, то швидко це робити не вдавалося. Сподіватися на допомогу дорослих дітей теж не випадало, бо вони працювали у великих містах на відповідальних посадах. Більше того, їй щоразу доводилося вислуховувати від них неприємні тиради на зразок того, куди вона потрапила, що в цій дірі можна робити, як не вмерти від нудьги на такому «безлюдному острові» і т. д.

Коли в березні ввели строгий карантин, оцінка молодими людьми сільської «глушини», куди перебралася їхня матуся, різко змінилася. Вони стали запитувати, чи можна приїхати на кілька днів на обсервацію на Волинь. Чимало підприємств, як відомо, перестали працювати, страх заразитися коронавірусом (тоді він був великий) спонукав більшість українців ізолюватися від людних місць. Міська квартира для тих, хто звик до активного способу життя, перетворилася на справжню в’язницю. Рятувалися хто як міг. Тут і стало в пригоді село.

Розпочинати самому власну справу, засукавши рукави й узявшись наполегливо гарувати, — ​не усім подобається така перспектива. Тому й маємо невтішну картину. Із майже 6 мільйонів економічно активних осіб, що живуть у сільській місцевості, 2 мільйони — ​трудові мігранти.

Діти моєї приятельки швидко зібралися і зі своїх мегаполісів примчали у «занедбане, забуте Богом і людьми» волинське село. Відразу відчули в мами плюси зеленого туризму! Була можливість попрацювати навіть у садку на свіжому повітрі, як виглянуло сонце. А вечорами грітися біля каміна, в якому потріскували дрова, оповиваючи кімнату терпкувато-трав’яним запахом. А заодно й поласувати натуральними продуктами — ​щодня брали в сусідки свіже молоко, а в своєму погребі — ​солоні огірочки, помідори, квашені яблука… Єдиний негатив — ​час від часу пропадав інтернет (уже зараз є оператори, які його підведуть і в такі села) і виникали проблеми з виконанням завдань, які ставилися на роботі.

Потім молоді люди поїхали у невеличкий будиночок біля Світязя, аби ще там побути в ізоляції, подихати цілющим сосновим повітрям, помилуватися краєвидами водного плеса, яке прекрасне в усі пори року. А знаєте, скільки навіть на Волині, не кажучи вже про всю Україну, таких фантастично красивих місць, де можна усамітнитися, успішно виконати інтелектуальну, і тим паче творчу роботу, а заодно й поправити фізичне здоров’я та емоційний стан?!
Коли час від часу доводиться їздити селами Іваничівського, Володимир-Волинського районів, так і впадають у вічі хати-пустки, які колись мали господарів, а тепер зяють розбити шибками вікон, відлякують поваленими дахами. Хіба що манять їхні садки, запрошуючи живі душі до щедрих врожаїв, від котрих ламаються гілки.

Але молодь це не приваблює. Серед причин — ​відсутність робочих місць. Розпочинати самому власну справу, засукавши рукави й узявшись наполегливо гарувати, — ​не усім подобається така перспектива. Тому й маємо невтішну картину. Із майже 6 мільйонів економічно активних осіб, що живуть у сільській місцевості, 2 мільйони — ​трудові мігранти.

Із загальної кількості населення України лише трохи більше третини — ​сільські мешканці, які проживають у 28 тисячах сіл. Але і їх чисельність невпинно зменшується, при тому швидшими темпами, ніж містян. І як наслідок — ​щороку в Україні зникає понад 15 таких населених пунктів. Але село годує країну. В нашій державі обробляється 32 млн га (!) землі. За цими обсягами ми вдвічі перевершуємо Польщу, в три рази — ​Німеччину, в чотири — ​Румунію. А яка в нас прекрасна природа для створення туристичних зон, баз відпочинку, санаторіїв для оздоровлення! Тільки невідомо, за яких умов і при якій політичній та соціально-економічній ситуації вони можуть бути використані. Хто чи що зможе повернути молодих людей відроджувати села — ​малу батьківщину їхніх батьків?

Читайте також: Про побачене в осінній калюжі.

Алла ЛІСОВА