Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші Або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія №8)

Продовження. Початок – у газеті «Волинь» №№ 39–45 за 2025 рік.

---

«Доларув» мали стіко, що не могли у машину всі запхати»

…Одного з найближчих ранків після концерту Юрка Поліщука і «Чорних черешень» у Великій Груші телевізор працював голосніше, ніж трактор на обжинках. Бо баба Палажка включила новини, а там:

– «Операція «Мідас»! Затримано чиновників «Енергоатому», які брали хабарі американськими доларами і золотими злитками!».

Почула – і бігом до сусідів:

– Параско, Омеляне, «віте» чули? «Доларув» вони мали стіко, що не могли у машину всі запхати, залишили вдома, бо швидко тікали, щоб їх лихо наздогнало!

– Навіть в Ізраїлі! – перехрестилася баба Палажка. – І як Свята земля їх там носить!

– Хто заплатить, того й носять, – підкрутив вуса Омелько.

– Мовчи, бо в тебе грошей на втечу в Ізраїль нема, – перебила його Параска. – Нам ще на fpv-дрон треба три тисячі дозбирати, бо всією громадою на концерті надонатили майже 28 тисяч, але цього забракло трохи. Думай, діду, що продамо на базарі, інакше твою пенсію закладемо. 

– О, слухайте, слухайте, – перебила Палажка. – Знову каже, як йому важко нести долари в пакетах! Щоб він сказився!
– Це ж ті, що казали: «Ми енергію економимо»… Так вони її в кишені економили! – вихлюпнув обурення і дід Омелян.
– Ах і молодці ці хлопці з НАБУ за ту «мідяну операцію», – продовжила Параска.

– Та не «мідяну», а «Мідас»! – повчально сказав дід Омелян. – То такий цар колись був, що до чого не торкнеться – все у золото перетворюється. 

Параска вже хотіла випускати свої блискавиці на чоловіка, як не встигла, бо Палажка перепитала:

– То Мідас той такий, як наш бухгалтер у сільраді?

І всі засміялися. Навіть гнівна Параска. 

– А чого він у золото всьо перетворював? – втрутилася в розмову вже і вона. – Бульбу – не пробував? От би йому на базарі ціни показати… На кожному кроці обкрадають простих людей – де не глянь.

– То, може, і нам треба провести свою операцію «Мідас»? – затим задумливо протягнула Палажка. – Бо он у клубі гроші на ремонт збирали, а дах і далі тече!..

– А хто тобі винен, що ти замість грошей варення здала? – пирхнула Параска. – Може, ще й податки мали б варенням приймати?

(«Хабарі варенням, точніше – сметанкою, – то було б по-нашому», – занотував Мурчик-Копілот, облизавши вуса).

Левко і «зеленички»

…Тим часом дід Левко, що цього разу спав з онуками в гостьовій кімнаті баби Параски, ходив по подвір’ю, мов неприкаяний.

– Піду з онуками по гриби, – сказав він Палажці, яка повернулася від сусідів. – Хай хоч кості розімнуть, бо цілими днями в тих телефонах зависають!

– По які гриби, як уже середина листопада надворі?! – підняла брови Палажка.

– Та зеленички ще є, – невинно відповів він, закриваючи багажник своєї старої машини. – А головне: повітрям чистим подихають.

– Повітрям? – насторожилася баба. – Ти дивись, щоб то не білоруським повітрям потім дихали!

…У Левка чомусь сіпнулися не тільки вуса, а й окуляри. Проте промовчав. Тим паче, що кошик у руках був тільки в діда Левка, а молодь тримала за плечима великі рюкзаки. Один навіть мав наплічник із написом «Freedom Tour» («Тур свободи»)... 

Взагалі, онуки Левка були надто чемні, надто мовчазні і надто нові кросівки до лісу одягнули. 

«Хай Бог боронить! То ж не грибники, то модельєри якісь лісові!» – подумала про себе Палажка, але вголос сказала:
– Там же кругом написано: «Заміновано»! То ж тепер не ліс, а поле чудес на мінному полі! І без Буратіно, між іншим!
Проте Левко зробив вигляд, що не чув. У кишеню поклав компас, попросив ще два кошики для онуків, які дивно ховали очі. І рушили до лісу.

(«Я б у тому лісі зараз мишей не ловив, не то що збирав би гриби», – записав Мурчик-Копілот, дивлячись услід).

«Шпигунка» на шпигунів

– ...Шось тут не те, – сказала Палажка, примчавши до баби Параски, як гості зникнули з обрію. 

– Та ти ж шпигунка, – відмахнулась Параска. – Тобі всюди змова ввижається. 

– А я, може, й справді шпигунка, – відповіла Палажка. – Але… на шпигунів. Давай мені швиденько Омелянову зелену куртку «воєнну», щоб мене не бачили, і бінокль, щоб я бачила. 

Знову каже, як йому важко нести долари в пакетах! Щоб він сказився!   

І вже за пів години вона тихцем ішла за компанією Левка у напрямку лісу, тримаючи старий бінокль діда Омеляна.

– Що там, Палажко? – шепотіла у телефон Параска.

– Ідуть, – відповідала та. – Мої троє гостей і до них біля дуба Петрового приєднався Вася Кубинець із Завалля. У такому спортивному костюмі, що я одразу й не пізнала. Який, кажеш, Вася? Кубинець! Із Завалля. Ну той, що в лісі дроворубом працював до війни, а зараз ховається від ТЦК. Наче грибники, але кошики – порожні.

Ой, зупинилися, щось говорять…

 – А ти ближче підійди!

– Ага, зараз! Ще на міну наступлю, то ти потім сама «Мідас» проведеш на кладовищі!

Палажка все ж обережно наблизилась.

…Компанія чоловіків зупинилася біля таблички «Заміновано».

– Сім тисяч із кожного, – раптом прошепотів Вася (але Палажка почула його).

– Ой, Левку, то ти не по гриби пішов, – прошепотіла вона. – Ти – по кримінал.

Перерахувавши «зелені», «провідник» сказав:

– Отам ліворуч за трьома соснами починається межа, бачите? Далі – білорусь!

– А якщо міна? – спитав один із онуків. 

– То буде тиша. Назавжди, – відповів серйозно «провідник», а потім зареготав, як Лисий із «Кварталу 95». – Все буде «чиком» – хіба я вперше допомагаю…

(«А я б на міни не пішов, навіть за валер’ян…», – поправивши окуляри почав занотовувати Мурчик-Копілот, але слова «валер’янку» не встиг дописати).

Бо саме в цю мить над лісом загуркотів дрон.

– Стояти! Поліція! – пролунав голос дільничного Петра Вареника, який першим за прикордонників вискочив із-за сосни на ровері із сиреною, яка була прив’язана дротом і пищала так, ніби її душить вовк.

– Ой, мамцю! – враз притиснулась до землі Палажка, ховаючись за пеньок. – Я ж не з ними, я – своя, «шпигунка»!

– Знаю, що не з ними, – махнув, усміхаючись Вареник, – Параска вже доповіла. Ваша «операція» – найкраще прикриття, яке я бачив!

 …Левко стояв, почервонілий, мов стиглий буряк.

– Я не знав… вони самі… Я думав, грибів хочуть назбирати…

– Та не хвилюйся так, «женишок», – перебила Палажка. – Тепер, кавалере, всі твої «гриби» поїдуть у райвідділ.

– Пані Паласю, не судіть і не судимі будете, – по-філософськи сказав Левко і продовжив: – Я ж до Вас з усім серцем прийшов…

(Проте Мурчик-Копілот уже його не слухав, а гордо писав у свій блокнот: «Операція завершилась успішно. Головний хабар – совість. У Великій Груші знайшлася»).

Народний список агентів «Мідас»

…Того дня вся Велика Груша говорила лише про це. Одні казали: «Палажка – шпигунка року», другі додавали: «…Хоч могла бути і коханкою року», а треті твердили: «Параска – головний стратег». 

Проте вже на вечір Палажка й Параска почали виясняти, хто з них головна у «спецоперації».

– То я ж викрила! – кричала Палажка.

– А хто тобі куртку «воєнну» і бінокль дав? – не відставала Параска.

– А хто мене «шпигункою» називав?

– Та я ж тебе «шпигункою» називала з любові!

– Ага, то тепер я – ще й любовний агент, виходить!..

Дід Омелян хотів вставити свої «п’ять копійок», щоб їх якось примирити, але не встиг. Бо в цей момент з’явився дільничний Петро Вареник і, усміхаючись, урочисто сказав:

– Дівчата, годі сваритись! Ви обоє офіційно внесені в народний список агентів «Мідас»!

– А що то значить? – спитала Параска.

– Що ви маєте право ловити хабарників ложкою від варення!

– Тоді, пане поліціонер, скликайте людей до клубу! Ми з Палажкою вміємо не тільки «ухилянтів» ловити! – усміхнулася Параска. 

…І за якихось пів години баба Параска і баба Палажка проводили місцеву операцію «Мідас». У клубі гуділо, як у вулику. Навіть сови на березі тутешнього озера Несамовите прокинулися.

– Хто взяв гроші на ремонт сцени, а купив собі нову хату – той не артист, а аферист! – кричала Параска. 

– А хто взяв на лампочки, а купив собі зуби – той не освітлювач, а корупціонер! І світиться тепер не сцена, а він… особливо ввечері! – додала Палажка. 

– А хто взяв на сирени, а купив собі нову жінку – той не рятівник, а бабник! – завершила Параска.

Дід Омелян навіть приніс стару бухгалтерську книгу, де було написано: «2023 – лампочка. 2024 – лампочка. 2025 – лампочка». А світла – нема. Тож у нас економіка світлова: світла нема, а лампочки ростуть, як гриби після дощу!

– Справді, у нас не «Мідас», а «Мідяка» – і то чесна! – сказав він. 

(«А я б перевірив, чи в тій хаті, що купили за сцену, є Wi-Fi», – занотував Мурчик-Копілот).

...Палажка, повертаючись із клубу і радіючи, що кількох нечестивців таки вдалося вивести на чисту воду, уже на своєму подвір’ї глянула в небо і тихо сказала:

– Ой, якби всі отак працювали – може, й держава наша зазолотіла б, як у того Мідаса, тільки без гріха…

(«Головне, щоб у тому золоті не забули, де стоїть банка з варенням. А ще краще – зі сметаною», – резюмував паралельно у Парасчиній хаті Мурчик-Копілот, закриваючи блокнот лапкою).

І тут із темноти в бік баби Палажки пролунало голосом Левка:

– Правду кажеш, шпигунко чарівна...

Далі буде…

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом). 

Усі частини нашого газетного серіалу «Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші»:

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 1).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 2).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 3).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 4).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші Або Хроніки кохання  з перцем по-волинському (Серія №5).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші Або Хроніки кохання  з перцем по-волинському (Серія №6).

= Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші Або Хроніки кохання  з перцем по-волинському (Серія №7).

Зараз також читають: Щоб повернути воду жителям райцентру Волині, довелося глибоко копати.