Коли любов знімає шолом і каже: «Я тут!». Історія на вечір

Сергій, кремезний, із ясними очима і гострим гумором, був місцевим – із Луцька. Любив історію, мечі, дисципліну. Його друзі жартували, що він народився в латах.

– Середньовіччя – то не минуле, – казав він, – то спосіб тримати слово і серце.

…Фінальний поєдинок мав бути видовищним: Сергій проти незнайомого лицаря з Києва – Саші. Той з’явився раптом – у темно-синіх латах, у шоломі з гербом у вигляді крил. Глядачі навіть не знали, хто це, бо, за правилами турніру, облич не відкривали.

Глухий звук мечів розітнув повітря. Сергій атакував зліва, гість ухилявся легко, мов вітер. Здавалося, він читає його рухи наперед. 

Коли після чергового обміну ударами, шолом гостя злетів додолу, натовп ахнув. Під сталлю виявилося… обличчя дівчини – світлі очі, кілька пасом волосся, і усмішка, яка спалахнула, мов полум’я.

– Сюрприз, лицарю, – сказала вона, переводячи подих.

Сергій на мить розгубився, потім засміявся:

– Тепер я розумію, чому меч у тебе такий легкий, бо серце – легше за моє.

…Після бою вони довго сиділи на камені біля замкової стіни. Говорили про зброю, історію, захоплення. Затим сходили на каву на Театральному майдані. Потім зустрічалися ще кілька разів.

Їхня дружба була дивною – трохи лицарською, трохи дитячою, але справжньою.

…А потім почалася війна.

---

Сергій не вагався. У перші дні пішов добровольцем у піхоту. Перед від’їздом він подзвонив Саші:

– Не знаю, що буде, але хочу, щоб ти знала – я не герой, я просто мушу.

Вона мовчала кілька секунд, потім сказала:

– Ти – лицар. І лицар має йти. А я тебе чекатиму.

Вона справді чекала. Писала короткі повідомлення, надсилала відео з київських вулиць, де цвітуть каштани, – «щоб тобі було не так темно». Але що далі, то частіше вона думала про те, що стояти осторонь не може.

І одного ранку просто поїхала у військкомат. Не сказала нікому. Підписала контракт із десантною бригадою.

У перші дні служби вона писала Сергієві, що «виїхала у відрядження», потім – що «допомагає волонтерам у полі». Він не здогадувався. Лише іноді дивувався:

– У тебе фон якийсь дивний, не схожий на парк.

Якби я міг, я б у замку Любарта знову став навколішки перед тобою.  

– Та я – в полі, інтернет ловить абияк, – відмахувалася вона.

Вони обоє жили між небом і землею: він – на сході, вона – на півдні. Інколи зв’язок зникав, і тоді кожен із них перечитував старі повідомлення, ніби оберіг.

---

…Листопад. Донбас.

Позиції Сергія під Бахмутом були виснажені. Третій день тривали обстріли, а на світанку ворог пішов у штурм. Їхній взвод опинився майже в оточенні. Сергій із побратимами тримав оборону до останнього. В рацію передали:

«Підкріплення буде за десять хвилин. Тримайтесь».

Коли з-за пагорба з’явилися десантники, Сергій побачив серед них фігуру, знайому до болю. Маленька, в бронежилеті, але рухалася з тією самою легкістю, як тоді на ристалищі.

…Після бою, коли затихло, він підійшов ближче, і здивовано промовив:

– Ти ж казала, що в полі…

Саша підняла вгору свою трохи завелику каску й усміхнулася:

– Лицарі лицарів не кидають у бою…

Він мовчки обійняв її. У руках, обпалених порохом, вона здавалася легкою, як повітря.

– Ти... ти з глузду з’їхала, – сказав він. – Я ж тебе мав берегти.

– А я – тебе, – відповіла вона просто.

…Тієї ночі вони сиділи на ящиках із боєприпасами, пили чай із металевих кружок. Вітер ніс запах диму і землі. Над головою горіло зоряне небо, таке саме, як над Луцьком.

– Пам’ятаєш, як у замку? – спитав він.

– Пам’ятаю, – усміхнулася вона. – Тоді я програла.

– А зараз?

– Зараз ми обоє виграли. Бо – живі.

Він узяв її долоню – шорстку, в мозолях, але рідну.

– Знаєш, Сашо, якби я міг, я б у замку Любарта знову став навколішки перед тобою.

– Не треба, – прошепотіла вона. – Ми і так лицарі. Тільки наш турнір ще триває.

…Коли навесні їхню ротацію перевели ближче до Волині, вони знову побачили Луцький замок. Стояв той самий, міцний, як пам’ять. Вони прийшли туди у формі, без мечів, але з тим самим блиском ув очах.

Сергій торкнувся холодного каменю стіни:

– Хай знає, що лицарі його ще тримаються.

Саша усміхнулася і відповіла:

– І лицарки – теж.

На подвір’ї було тихо. Лише вітер гойдав прапор і приносив здалеку запах диму. Але їм здавалося, що чують дзвін мечів, шурхіт трави, сміх людей. І ту пісню, що завжди грає десь усереди­ні серця, коли знаєш: навіть війна не може вбити кохання.

Бо любов, як і честь, не зникає. Вона просто знімає шолом і каже:

– Я тут. 

Василина ПИСАНКА