Волинянин Кузьма Гурко майже пів століття – з 1944-го по 1993-й – зберігав закопаний у його клуні церковний дзвін

Дзвін зберігся чудово – і в 1993-му році він знову зайняв своє місце у дзвіниці Різдво-Богородичного храму сусіднього села Забужжя, який був відкритий після багатьох літ забуття (правда, слово Боже зазвучало тут українською мовою лише цьогорічної весни, коли віряни долучилася до Православної церкви України). А коли діда Кузьму хоронили, то цей дзвін сумно «співав» на дзвіниці старовинної церкви

«Мама моя з цього села, і дитинство моє практично там минуло»

Здається, чим може зацікавити село, в якому із сорока хат лише в десяти є, як кажуть, жива душа? Там же – ні школи, ні клубу, ні церк­ви, від яких можна було б, як мовиться, «танцювати» й розповідати про минувшину й сьогоднішній день населеного пункту. Тим часом – саме цим і приваблюють маленькі села, що завжди цікаво зустрітися з хранителями глибинки: перш дивуватися, а потім захоп­люватися тим, що вони не покинули своєї малої батьківщини й зберегли її.

Цього разу мені ще й неабияк пощастило, адже їхала в Локутки на Любомльщину, що належить до Рівненської громади, яку очолює Юрій Фініковський. А Юрій Миколайович за фахом – історик (до обрання очільником громади займав посаду директора Любомльського краєзнавчого музею), тож була думка, що найперше від нього й почую і про минуле цього населеного пункту, і про його сьогодення. До того ж була приємно вражена, адже, як виявилося при зустрічі, в цьому селі – коріння Юрія Миколайовича:

– Мама моя – з цього села, і дитинство моє практично там минуло. Як померла її мама, а моя бабуся, то мені було чотири роки. Ми ще й після того, як її не стало, приїжджали в Локутки, бо там жив дід. Він корову тримав – ми, онуки, допомагали худобу пасти. На той час, пам’ятаю, в селі хат-пусток не було. Навіть у другій половині 1990-х років там багато худоби тримали. А на сьогодні, якщо дві-три корови є, то добре...

За офіційними джерелами, вже на польських картах XVIII століття, фіксується поселення Локутки. Ймовірно, що цей населений пункт був заснований у другій половині XVIII століття. Судячи зі статистики, це завжди було невеличке село. Найбільше мешканців проживало тут у 1937 році – на дев’ятнадцять дворів – 103 мешканці. А ось за переписом населення вже в Незалежній Україні 2001 року, в Локутках було 82 мешканці. Сьогодні тут сорок хат, але тільки десять з них – житлові, решта стоять пусткою. І хоч зареєстровано в селі сорок чоловік, реальних мешканців – всього двадцять два.

– Ви як приїдете, то побачите ті пустки, – каже Юрій Фініковський. Але й зустрінетеся із людьми, для яких ця глибинка найдорожча. Недавно мені колективний запит прийшов від місцевих мешканців – хочуть, щоб громада зробила в селі дорогу з твердим покриттям. І ми це зробимо – буде там гравійка. Зараз ми там зареєстрували одне агропідприємство, що є непоганим платником податків, бо без коштів будь-які плани неможливо реалізувати. Оскільки в Локутках багато хат-пусток, то є задум оживити їх. На сьогоднішній день вже викуплено три такі будинки. Задум такий, що бодай лише в теплу пору року сюди приїдуть люди, щоб відпочити від міської метушні. Ясно, що вони впорядкують ті хати. Та ще й, крім цього, ягідництвом займуться, яке в нашому краї активно розвивається. Для громади це цікаво, бо якщо тут розвиватиметься агробізнес, то це дасть додаткові находження до місцевого бюджету.

«Не думай, що дзвін маленький – він, як великий цебрик»

Від голови Рівненської громади Юрія Фініковського я дізналася й про цікаву історію дзвонів Різдво-Богородичного храму сусіднього села Забужжя, яка безпосередньо пов’язана із Локутками:

– У 1944 році, коли поляки палили українські храми і відчувався прихід Червоної Армії, жителі Забужжя почали переховувати церковні речі. Основний дзвін, вагою до 200 кілограмів, у війну був закопаний коло храму, що розташований на кладовищі. Але про те знало багато людей. І тоді Іван Гелім та Кузьма Гурко перевезли його в село Локутки – на обійстя Кузьми Івановича – й закопали в клуні, де він і лежав до новітніх часів.
Лише у 1990 році, коли з дозволу Любомльської районної ради в селі Забужжя почалося відновлення старовинного храму (він був збудований у 1878 році на кладовищі за кошти парафіян, а закритий в радянські часи тотального атеїзму), дзвін знову зайняв своє місце у дзвіниці Різдво-Богородичного храму, котрий був відкритий після багатьох літ забуття. Правда, слово Боже зазвучало тут українською мовою недавно – лише цьогорічної весни віряни долучилася до Православної церкви України.

До речі, ще два менші дзвони були закопані в урочищі Дев’яте, біля двох дубів і дороги (за 500 метрів на схід від села Вербівка). Вони до цього часу не знайдені.      

Юрій Фініковський надав для газетної публікації знімки і цього дзвона в різних ракурсах, й дерев’яної каплички, де він встановлений, й самого храму, котрий у наші часи був обкладений силікатною цеглою.

– Біля дзвона, – розповів Юрій Миколайович, – лежить снаряд, – як символ того, що у війну він зазнав удару – тріщину заварили. На ньому дві дати, судячи з яких, можна сказати, що вилили його у 1878 році на фабриці Антонія Зволінського в місті Варшава, а в 1879-му, очевидно, встановили на дзвіниці храму Різдва Богородиці. Використовується і по нинішній час. До речі, ще два менші дзвони були закопані в урочищі Дев’яте, біля двох дубів і дороги (за 500 метрів на схід від села Вербівка). Вони до цього часу не знайдені.

А ще голова громади сказав, що в Локутках я зможу поспілкуватися з місцевим мешканцем Миколою Карпюком, який відкопував цей дзвін на обійсті Кузьми Гурка. Звичайно, якщо пощастить застати вдома, бо ж осінньої пори чоловік може й по гриби піти до лісу. Пощастило. Застали Миколу Іларіоновича на його хазяйстві. Із зацікавленням, а швидше – навіть із подивом, вдивляється, хто ж то приїхав. Знайомимося. Розповідаю про те, що привело до нього. Чоловік – не місцевий, з села Рівне, хоч уже більш як пів століття живе тут, тож село Локутки стало йому «своїм». Женився з онукою Кузьми Гурка й прийшов у приймаки. Дружина три роки тому померла. Нема вже й сина. Давно пішов у засвіти Кузьма Іванович. Тож залишився він тут самітником. Із перших слів відчувається, що Микола Іларіонович охоче відгукується на прохання пригадати історію з історичним дзвоном, до якої й він причетний:
– Перед смертю дід Кузьма не раз говорив про того дзвона, хоч уже не міг точно показати, де саме він закопаний. А як почали церкву в Забужжі відновлювати, то стали ми його шукати. Старий дід уже був – 95 літ мав.

Пригадую, сидить і підказує, де копати. Я то там копну, то там. А він тоді говорить: «Не думай, що дзвін маленький – він, як великий цебрик». Я справді уявляв собі щось на зразок шкільного дзвоника. А після цих слів почав дротом штрикати землю й намацав ось. Почав копати – він! Викопав, а витягнути не можу, бо дзвін важкий. Виручило «приспособлєніє», яким можна підняти щось важке. Витяг дзвін. Помив його – гарний.

На запитання, чи може показати те місце, де дзвін пролежав сорок п’ять років, Микола Карпюк не відповідає, а зразу веде на те місце. Господарської будівлі вже нема, натомість – зеленіє травичка.

– На той час, як я копав, хлів уже завалився. Біля підвалини лежав дзвін, – пригадує чоловік. – Коли викопав, витягнув його, то приїхав Іван Гелім і забрав його. Так він знов зайняв своє місце на дзвіниці. А як діда Кузьму хоронили, то на його честь ним дзвонили. Люди казали, що то «дід його сохранив».

І маленька екскурсія обійстям, де ще стоїть хата Кузьми Гурка, а біля неї, в садочку, – вулики. Пасіка теж – ще дідова, але й досі, як кажуть, діюча.

«Нова власть все в діда забрала в колгосп – і землю, й коня...»

У маленьких Локутках хрест-оберіг, прикрашений різнокольоровими стрічками, традиційно стоїть біля дороги. Мою увагу привертає ще один такий сакральний атрибут, який встановлений в когось прямо на городі.

– А тут живе найстаріший мешканець села Степан Порва. От він вам про це й розповість, – сказала на моє зацікавлення працівниця ЦНАПу Рівненської сільради Василина Зубчик, яка того дня допомагала мені знайомитися з хранителями глибинки.

Так і було. Степан Степанович і показав зблизька, і розказав, що дерев’яний хрест стоїть на межі двох обійсть – його й сусідки Оксани Гурко:

– Він – дуже давній. Скільки я тут живу, стільки й він височить. Одного разу підгнив і впав. Оксана запропонувала підняти його, а ми, сусіди, підтримали її і поставили хрест. Мені вже – поза вісімдесят. А він стоїть тут, скільки пам’ятаю. Йому вже точно – більше ста років, і він ще пів століття простоїть. Пам’ятаю, мати моя казала, що жила тут колись жінка на прізвище Хомик. А хто вона була, на честь кого поставила хрест, – таке мені невідомо. Я ж, як малий був, то не вельми цим цікавився, – вже, коли ти старієш, то думаєш, що в селі, може, хтось і розказав більше, якби розпитував.

Найстаріший житель Локутків (хоч, правда, дружина Степана Степановича, Ольга Іванівна, це підправила – мовляв, їй цей статус належить, бо трошки старша за чоловіка) народився у Столинських Смолярах, але з трьох років живе тут. Та й коріння його – тут.

– Батьки розлучилися й ми з мамою приїхали сюди, до її батьків, – вертається чоловік спомином у повоєнне минуле. – З того часу, з 1948 року, я – тут. Пам’ятаю, як ми сюди перебралися, то нова власть все в діда забрала в колгосп – і землю, й коня... Навіть стодолу розібрали й дерево вивезли, а дід потім все-таки відбудував її – якось «зашив» стіни.

Коли мова зайшла про те, як дідові, який звик одноосібно хазяйнувати, жилося за колгоспу, Степан Степанович сказав:

– Знаю, що він найраніше пішов в те колективне господарство, то йому дали п’ятдесят соток землі. А ті, хто пізніше записався, то вже мали – по сорок, а дідовим синам, молодшому поколінню, – то тільки по двадцять п’ять соток дісталося.

Одне слово, малим хлопчаком був Степан Порва, як колгосп у Локутках створювали. А потім все життя працював тут – був і їздовим, бо зразу комбайна для нього не знайшлося, згодом таки двадцять років трудився вже в ранзі комбайнера, а ще – механіком, бригадиром. На його, як кажуть, очах це господарство-мільйонер і розвалилося.

У дворі стоїть трактор. З приводу нього Степан Степанович каже, що то вже – металобрухт. А дружина поспішає нагадати про заслуги цього сталевого «коника»:

– Він хазяйство наше зробив. Якби не цей трактор, то ніц би не було, – скільки-то всього ним перевезено!

Зрештою, чоловік і сам такої думки, хоч і знає, яка то нині сучасна техніка є в людей:

– Попоорав ним – нема в Локутках такої людини, якій я не обробляв би город. Добрий вдався трактор!

А от із приводу того, скільки землі мають старший і молодший Порви (батьки живуть із сім’єю сина Анатолія в різних хатах, але на одному обійсті), Степан Степанович сказав:

– А Бог його знає. Як порахувати всі паї, набереться не менше трьох гектарів (то не двадцять п’ять соток чи навіть п’ятдесят, як мали люди в колгоспі. – Авт.). Син малину посадив, то, як починає спіти, то ми з бабою не вилазимо. І добре, що вона є, на ягодах – хороший заробіток виходить. А ще ж син гарбузи садить на насіння. Тепер то вже механізоване виробництво – спеціальний комбайн збирає – гарбузи треба тільки у валки скидати. А потім готове насіння так само механізовано сушать. Чого тільки людина не придумає...

«Колись в селі було три табуни корів, тепер – тільки три голови»

От вам і відповідь на те, на чому зараз стараються заробити люди. Про цей бізнес на малині, гарбузовому насінні, який сьогодні виручає багатьох, зокрема і в глибинці, я почула того дня й від мешканки Локутків Галини Шнурук. Погожого дня жінка сиділа у дворі й вибирала насіння – біля неї лежали вже чисті половинки гарбузів.

– То ми великих залишили трохи для корови, свиней. А на двадцяти п’яти сотках комбайном зібрали, посушили на спеціальній сушарці. А ще люди кинулися малину розводити, то й ми маємо – і наш найменший онук, Іван, теж посадив. Поки в нього канікули, то приїжджає й збирає. Як починається у вересні навчання, то вже ми з чоловіком йдемо на малину й заробляємо. Пенсія мала, то треба якось шукати вихід.

Галина Іванівна – вчителька-логопед за фахом. Багато років працювала логопедом у спецшколі Забужжя, а потім – у загальноосвітньому навчальному закладі цього села. Із чоловіком-односельчанином виростили двох синів, – один живе із сім’єю в Луцьку, другий – у Любомлі.

– Батько їх настроював на те, що треба в місто перебиратися, – говорить жінка, хоч із почутого від неї в подальшій розмові напрошується висновок, що сама вона ні на що не проміняла б свої Локутки:

– Маємо ліс, він – довкола села, як намисто, є де збирати ягоди, гриби. Тут ніколи не було багато хат, але жодна не стояла пусткою, і в кожній жили багатодітні сім’ї. Що там казати – колись у селі було три табуни худоби повулично, тепер – тільки три корови. Одна з них – наша. Як я росла, то гурт дітей ходив до школи в Забужжя – зимою, пригадую, старші протоптували по свіжому снігу стежку, а ми, менші, вже за ними прошкували. В пору навчання наших синів – учнів уже підвозила до школи машина – як її не було, то хлопці верталися додому, а я все дивувалася: «Як же так – я з першого класу пішки ходила?». Зараз є шкільний автобус, та, на жаль, в Локутках – лише двоє школярів.

...І ще одна, дуже щемлива зустріч була в Локутках – із Надією Сосницькою: вона та її чоловік знайшли тут прихисток, рятуючись від війни. Родом жінка – із Забужжя, але, закінчивши Володимир-Волинське педучилище, потрапила на роботу у Великомихайлівку на Дніпропетровщині. Там і заміж вийшла, дітей народила.

– Ми три з половиною роки у повномасштабну війну якось трималися там. А цього літа поїхала в Дніпро (мені операцію на оці робили), а назад вже не могла вернутися. Чоловік сказав, що кожен день – прильоти по три рази, тож люди стали виїжджати. Спакував він дещо з одягу й переслав на Дніпро. І сам вирушив до мене. З Дніпра ми добиралися на Волинь. Поселилися в Локутках – у хаті моїх дідуся й бабусі, де жив мій рідний дядько – мамин брат, котрий в цьому році, навесні, помер.

Видно, що хата не занедбана. Тут ще немовби витає дух колишніх господарів, котрі дивляться зі світлин, які – на стінах оселі. Чи приживуться тут переселенці, чи розпакують, образно кажучи, остаточно свої валізи? З приводу цього жінка каже:

– Грубку у кухні треба перекладати. Чоловік її трохи позаліплював, щоб можна було їсти зварити, – може, зиму якось витримає, хоч, мабуть, пічника доведеться шукати. Перезимуємо (чоловіка вдома не застали – пішов до лісу, «може якесь ломаччя притягне, щоб було чим палити, – Авт.)», а далі – побачимо, як буде. Додому хочеться, я ж там сорок вісім років прожила... 

Читайте також: «Одному з небагатьох українських храмів на волинському Поліссі – 10 років».