Коли у незалежній Україні Василю Куку запропонували звання Героя України, він відмовився, заявивши: «Я не можу прийняти нагороду, поки УПА офіційно не визнана».
Останній командир УПА, якого не змогли зламати. І син, якого в нього забрали
В історії України є постаті, про яких важко говорити коротко. Бо це не просто біографія – це доля, зламана і водночас вистояна
Василь Кук (1913 – 2007) – останній головнокомандувач Української повстанської армії. Людина, яка після загибелі Романа Шухевича взяла на себе відповідальність за рух, приречений воювати без шансів на перемогу, але з обов’язком не зрадити.
Він народився у 1913 році на Львівщині. Ще студентом вступив до ОУН. Польські тюрми. Підпілля. Конспірація.
З 1930-х – життя без дому, без імені, без гарантій дожити до завтра.
Під час Другої світової – організація підпілля на сході й півдні України.
Після війни – боротьба вже проти радянської імперії.
У 1950 році, після загибелі Шухевича, Кук стає головнокомандувачем УПА. Фактично – символом того, що рух ще живий.
За ним полюють роками. КДБ називає його «Борсук» – за невловимість. І лише у 1954 році його беруть живим. Через зраду. Через пастку. Через довіру, яка виявилась фатальною.
23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на зустріч зі зв’язковим. Невдовзі прийшов зв’язковий на псевдо Юрко, який мав переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити в криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже Юрка знали давно. У криївці швидко заснули. Юрко натиснув кнопку «Тривога», якою було обладнано сховок. За кілометри від цього місця в райвідділку КДБ засвітилася лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсука» спіймали.
Його привозять до Києва. І… не судять.
Шість років – тюрми в Києві і москві, ізоляція, допити. Без вироку. Без терміну. Бо він занадто цінний. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було.
Радянська влада хоче не смерті – хоче зламу.
Зробити з нього доказ того, що опір закінчено.
У 1960 році його звільняють – за умови публічного «каяття». Він виходить на радіо зі зверненням до українців. Але навіть тут Кук переграє систему: у тексті звернення він залишає приховані сигнали для підпілля. Його опублікували й у газеті «Вісті з України» – для поширення в діаспорі. Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, які мали означати, що підпільний канал провалено. Прочитавши це, Степан Мудрик з другого боку кордону зрозумів, у чому справа: «Ми, коли прочитали цього листа, перестали посилати людей старими каналами».
КДБ цього не помічає.
Після звільнення він живе в Києві. Під наглядом. Без трибуни. Без гучних посад. Працює в архівах, в Інституті історії.
Його знову усувають – «ненадійний».
КДБ називає його «Борсук» – за невловимість. І лише у 1954 році його беруть живим. Через зраду. Через пастку. Через довіру, яка виявилась фатальною.
А тепер – найболючіше. Його сина Юрія забрали. Поки Василь і його дружина сиділи в тюрмах, маленького хлопчика відправили в дитбудинок у Маріуполі.
Без батьків. Без пояснень. Так система ламала не лише борців, а їхні родини. Лише через шість років, після звільнення, вони змогли повернути сина.
Юрій виріс. Став ученим. І – іронія історії – саме він – співробітник Інституту кібернетики Юрій Кук, син головнокомандувача УПА Василя Кука, у 1970-их роках заснував легендарну київську «Качалку» в Гідропарку. Місце сили. Витривалості. Свободи.
Безкоштовне. Для всіх. При облаштуванні «Качалки» були використані деталі від тракторів, і, як стверджують, радянських танків (!), чавунні батареї, залізничні рейки та каміння. Загалом тут понад 150 знарядь на площі 10 тисяч квадратних метрів – штанги, гантелі, «груші» й навіть боксерський ринг.
Наче продовження батькової філософії – вже без зброї.
У незалежній Україні Василю Куку пропонують звання Героя України. Він відмовляється. Каже: «Я не можу прийняти нагороду, поки УПА офіційно не визнана».
Він дожив до 94 років. Помер у Києві у 2007-му. Не зламаний. Не куплений. Не забутий.
Це історія не лише про УПА. Це історія про гідність, яка передається навіть тоді, коли дітей забирають, а життя намагаються стерти.
І про те, що іноді перемога – це просто не здатися.
P.S. В Україні УПА офіційно визнали у травні 2015 року, коли Верховною Радою було ухвалено «Закон про правовий статус борців за незалежність України у ХХ столітті», який надав воїнам УПА статус учасників боротьби за незалежність та право на соціальні пільги. До цього, у 2014 році, було встановлено День захисника України (14 жовтня), що збігається з датою створення УПА, але повне юридичне визнання відбулось у 2015-му. У 2018 році ухвалено закон, що надав воїнам УПА статус учасників бойових дій.
