Волинянин Олександр Мартинюк: «Як не йти на війну? А потім як людям в очі дивитися?»

Його двічі хоронили. Перша могила Олександра, братська, – в Липівці Бучанського району, що на Київщині, друга –  в рідному селі Поступель на волинському Поліссі. Він – із тих добровольців, які полягли у 2022 році в боях за визволення Київщини, що тривали з 24 лютого до 2 квітня. Життя бійця з Ратнівщини обірвалося 11 березня

«Це було кохання з першого погляду і на все життя»

Жінка добре пам’ятає той день, коли вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. То була весна 1995 року… Вона навчалася за індивідуальним планом на п’ятому курсі у Волинському державному університеті імені Лесі Українки і викладала зарубіжну літературу на Ратнівщині, в Поступельській загальноосвітній школі, тепер – ліцеї (практикувалася така форма, оскільки в сільських навчальних закладах не вистачало педагогів).

– Третього березня пішла з сусідкою в кіно – там і побачила Олександра. Це було кохання з першого погляду і на все життя, – каже жінка. – Зустрічалися півтора року. Було, що й на якийсь час розходилися, але ці перер­ви в наших побаченнях тільки показували, наскільки ми є парою – вернемося один до одного чи ні? Верталися, одружилися, щоб уже не розлучатися – спільний сімейний шлях обірвала війна.

Сьогодні, коли Олександра вже нема, по-особ­ливому яскраво спливають в уяві моменти, які, як висловилася Ніна Іванівна, спочатку бентежать, а потім – запам’ятовуються назавжди. Зокрема, з весілля, яке було восьмого й дев’ятого лютого 1997 року, такий спогад:

– Я родом – із села Річиця. Якщо в це село їхати по трасі, то більший кілометраж. Тож веселяни вирушили якимось колгоспним транспортом нав­простець, через болото. А от молодому шлях не можна скорочувати, бо це – погана прикмета, тому він добирався центральними дорогами, й веселяни вже приїхали в Річицю, то нареченого ще не було. Коли мені сказали про це, то неспокійно було на душі, поки чекала його. Певно, хвилювався й Олександр, бо як зайшов вже до хати з квітами, то так із ними й вийшов. Я мусила його зупинити: «Квіти віддай мені».

До третьої ночі я сиділа біля немовлят, а потім він вставав і підміняв мене. І справлявся добре – погодує, переодягне. Господар він – відповідальний. Не було в нього, як то кажуть, халтури.

Ще одним таким моментом, «який спочатку бентежить, а потім запам’ятовується назавжди», було народження їхньої старшої доньки, яку назвали Наталією:

– Ультразвукова діагностика показувала, що в нас буде дівчинка. Так і сталося. Але (чомусь?) чоловікові повідомили, що народився хлопчик. І Олександр передав мені записочку: «Дуже вас люб­лю! Дякую за сина!». Я читаю й думаю: «Що ж то таке, в нас же – дочка!». Коли вже після тієї записки ми зустрілися з чоловіком і я сказала йому, що маємо дівчинку, то він аж розгубився: «Хто ж таки у нас?».

Через шість років у подружжя Ніни й Олександра Мартинюків народилися двійнята – ще дві дівчинки – Ірина й Марина. Бог так і не дав їм сина, зате є зяті: доньки Наталія й Марина вже заміжні. Внук (син Наталії) підростає. Порозліталися доньки. Ірина, яка живе у Львові, а в день нашої зустрічі з Ніною Іванівною була якраз вдома, гортаючи сімейні альбоми, говорила:

– Шкодую, що мало з татом маю знімків. Якось знайшла на телефоні світлину, як ми корів пасли – навіть була думка видалити, а тепер зраділа, побачивши, що такий знімок зберігся. Коли тата нема, то хочеться відновити в пам’яті кожен день, проведений із ним. Здавалося, життя – ще попереду, встигнемо набутися, наговоритися.

«Так попрощався зі мною, ніби відчував, що ми більше не побачимося»

…За вікном кімнати, де ми спілкувалися з дружиною й донькою воїна-Героя, озвався голосистий півень. Повіяло домашньою ідилією, яку, судячи з почутого від рідних йому людей, так цінував Олександр. Він був добрим сім’янином: люблячим чоловіком, турботливим батьком. Лише років два подружжя жило з його батьками, а потім купили невеличку стару хатину й, перебравшись туди, оновлювали її, добудовували.

– Коли народилися двійнята, – вертається спомином у минуле Ніна Іванівна, – то я хвилювалася, як встигатиму все зробити. Доньки були на штучному вигодовуванні – це ж треба приготувати вчасно, а ще ж пелюшки попрати – памперси на початку 2000-х тільки входили в ужиток. І тоді Олександр заспокоїв мене: «Не переживай!». І було так, що до третьої ночі я сиділа біля немовлят, а потім він вставав і підміняв мене. І справлявся добре – погодує, переодягне. Господар він – відповідальний. Не було в нього, як то кажуть, халтури, все робив на совість, не важливо – собі чи комусь. Грибником був затятим і рибалкою – не тому, що гриби чи риба так уже йому смакували – просто дуже природу любив…

Сумно жінці від того, що ось те «любив» уже в минулому часі. Ми вертаємося в розмові до тих днів, коли Олександр ще був живий.

– Як почалося повномасштабне вторгнення, – розповідає пані Ніна, – ми йшли якось із Олександром на базар, й він побачив гурт чоловіків. Подумав, що то працівники військкомату записують добровольців. «Я йду», – сказав мені. Я спиняла його: «Почекай, то ще ж удома – купа роботи». «Якщо треба, то я вночі встану й зроб­лю», – відповів на мої слова. Його не можна було спинити. Ми підійшли до гурту й дізналися, що то чоловіки зібралися в центрі села, щоб укриття робити. Там Олександр і залишився. Вночі йому треба було виходити на зміну (працював кочегаром у школі), то зателефонував напарнику, щоб замінив його. А вранці, другого березня, зібрався й о восьмій годині вже вийшов із хати. Ще пригадую, як був уже біля воріт, то я сказала: «Може ж, не треба йти отак, добровольцем, – принесуть повістку, то тоді вже… Бо як я тут сама з хазяйством?». А він на це: «Як не йти на війну? А потім як людям в очі дивитися?». Коли це почула, то вже й замовкла. Як ішла на роботу, то бачила, що чоловіки сідали в автобус. Олександр помахав мені рукою. Так попрощався зі мною, ніби відчував, що ми більше не побачимося.

Збір був у Володимирі. Звідти Олександр Мартинюк потрапив на кордон із білоруссю, але недовго там був. Ніна Іванівна пригадує:

– Запам’яталося восьме березня – тоді ми дізналися, що загинув перший мешканець нашого села – Саша Куц. Сталося це поблизу Королівки Бучанського району. Я ще чоловікові зателефонувала й сказала про цю печальну новину. Він того дня передзвонював мені, вітав зі святом весни. І наступного дня телефонував. Повідомив, що їх переводять кудись. Погано було чути, але, здається, говорив, що на Київщину відправляють – в район Чорнобиля. Того ж дня вже я сама чоловіка набрала: «Де ви?». «Не знаю – десь у лісі», – відповів.

«Якщо то він, то ми вам привеземо його тіло»

І все – з того часу зв’язку з Олександром не було. А через день родина дізналася, що він – у списку тих, хто пропав безвісти. Доньки дзвонили і в Червоний Хрест, і в госпіталі – безрезультатно. А потім із допомогою знайомих лучанок, брат яких теж загинув у тому ж бою, що й їхній батько, їм вдалося вийти на лейтенанта, котрий зі своїм підрозділом захищав територію Київщини. Він і розповів, що в селі Липівка Бучанського району багато наших воїнів загинуло. Біля церкви була братська могила, яку після визволення Київщини розкопали. Той лейтенант і сказав про особливі прик­мети – зокрема, тату на передпліччі, за якими дружина, доньки зрозуміли, що це материн чоловік і їхній батько був у братській могилі.

– Лейтенант скинув знімок і сказав: «Якщо то він, то ми вам привеземо тіло», – розповідає про нестерпно болючі миті жінка. – Мені все ще хотілося вірити, що мій чоловік – живий, тож із подивом спитала: «Як то ви мені привезете тіло?». – «Тільки – без емоцій», – коротко зреагував на мої слова лейтенант. Одинадцятого березня обірвалося життя мого чоловіка й багатьох його побратимів.

Як відомо, другого квітня було визволено Київщину. До шостого, як тепер знає родина, розкопували ту братську могилу, де був похоронений Олександр Мартинюк. Потім його тіло лежало в морзі. У рідне село Поступель захисника-Героя привезли дванадцятого квітня, а поховали – тринадцятого. З того, що дружина тепер знає, бійці підрозділу 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, в якому її чоловік служив стрільцем-санітаром, зайшли у Липівку вранці – і всіх їх накрили нещадним вогнем.

– Як розповідали очевидці, – каже Ніна Іванівна, – біля церкви, в невеликій виїмці, лежали всі. Місцеві люди пішли до кацапів і попросили дозволу, щоб поховати загиблих («Їх же сім’ї шукають, чекають»). Дозволили, але зі застереженням, щоб – «без зборища, мітингів». То так і було. У братській могилі разом із моїм чоловіком ще – п’ятеро бійців, один із них – безіменний. 6 квітня 2023-го, коли була річниця по загибелі, то я з доньками Іриною й Мариною та Льонею (нині він – чоловік Марини – вже мій зять) їздила в Липівку. Тоді було відкрито пам’ятник на місці братської могили.

Зведений він з ініціативи й за кошти Сергія Кайгородова, син якого, Віталій, теж був тут похоронений. За словами Ніни Іванівни, рідня інших загиблих пропонувала зібратися грішми в складчину.

Але той чоловік відмовився від допомоги й усі витрати взяв на себе. Сказав: «Я хочу сам зробити таке пошанування для хлопців і для свого сина». До речі, в старости Липівки було побажання, щоб пам’ятник стояв у центрі села, але пан Сергій сказав із цього приводу представнику влади: «От будете зводити монумент за державні кошти, то виберете місце, яке вам до вподоби. А я хочу, щоб пам’ятник був на місці загибелі хлопців».

У цьому році старша дочка подружжя Мартинюків – Наталія – з чоловіком Володимиром, сином Андрієм побували в Липівці. Онук на все життя запам’ятає те місце, де пошановано його дідуся-Героя, котрий віддав життя за Україну й за його, свого нащадка, майбутнє (трагічні події на Київщині у 2022-му відтворила Вікторія Шеремета, створивши книгу пам’яті, яку назвала «Буремна весна…Розстріляні мрії… 33 дні незламності…»).

«Не треба на коліна ставати – просто подайте мені руку допомоги!»

Сьогодні на кладовищі села Поступель – уже п’ять могил, над якими на флагштоках піднято жовто-блакитні прапори. Олександр Мартинюк загинув другим із місцевих мешканців у російсько-українській війні. Ще двоє зникли безвісти. Один, Сергій Приймачук, повернувся нинішнього літа з полону.

– Знаєте, – каже Ніна Мартинюк, – вернувся додому чоловік, який більше трьох років був у неволі. Ми його всім селом зустрічали – з квітами, прапорами. Радість – велика, що все добре, що він, нарешті, вдома. Але в той же час моє серце розривалося від болю – від думки, що яка то радість була б, якби я свого чоловіка зустрічала з полону, а не ходила до нього на могилу…

Моє серце розривалося від болю – від думки, що яка то радість була б, якби я свого чоловіка зустрічала з полону, а не ходила до нього на могилу…

Ми говорили з Ніною Іванівною і про те, як живеться вдові воїна-Героя. Жінка теп­ло відгукнулася з приводу того, що громадські організації, зокрема релігійні, час від часу влаштовують для сімей загиблих бійців гарний відпочинок, реабілітацію і в Карпатах, і в нашому Волинському краї. Тож вона не раз мала можливість відійти від щоденної рутини – відчути турботу, якою тебе оточують чуйні люди, відпочити душею. Але сказала жінка й про те, що, відчувається, дуже їй болить:

– Військові привезли мого чоловіка «на щиті». З почестями його похоронили. Село стояло на колінах – дякую за шану. Так було більше трьох років тому. Але скажу по правді, що тепер мене поставили на коліна. В нас багато говориться про увагу до вдів загиблих. Говориться… А в реальності про все елементарне, побутове – треба просити. Поки ти робиш, справляєшся з тим, що сама вмієш, то – добре. А є така робота, що чоловічі руки потрібні, й тоді доводиться йти, як мовиться, на поклон. Так і хочеться сказати: «Не треба на коліна ставати – просто подайте мені руку допомоги!».

І насамкінець прозвучали й такі гіркі слова:

– Для мене ця війна не закінчиться, бо я втратила чоловіка, а для декого, бачу, вона й не починалася.