На срібному весіллі постелили той же рушник, на якому вони стояли 25 років тому - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.56 € 34.22
На срібному весіллі постелили той же рушник, на якому вони стояли 25 років тому

Гості зичили подружжю впевнено вести свій сімейний корабель до ще поважніших ювілеїв шлюбу.

Фото із домашнього архіву родини ОЛІЙНИКІВ.

На срібному весіллі постелили той же рушник, на якому вони стояли 25 років тому

І вино Оксана та Олександр Олійники скуштували з бокалів, які зберегли як реліквію про пам’ятний день, коли для них прозвучало: «Віднині ви — чоловік і дружина». Маму й тата вітали з гарним ювілеєм донька й син, зять, які й постаралися, аби свято їхніх батьків у колі родини вдалося

Любительський відеофільм зберіг миті пам’ятної події

Подружжя Олійників живе у Боратині, що неподалік Луцька. Хоч Оксана й Олександр — родом із Луцька і своє весілля відгуляли в обласному центрі. А ось яким воно було, то про це розповідає любительський відеофільм, який зберіг миті пам’ятної події.

— Наші діти, — говорить при зустрічі жінка, – знайшли стару касету, переписали відео на флешку й «прокрутили» в день срібного весілля: зробили нам з чоловіком та й гостям, серед яких були й ті, хто себе впізнавав на екрані, приємний сюрприз.

Переглядом цього відео супроводжувалася і наша розмова. Адже, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. За його кадрами — не тільки урочистий день у житті новонародженої сім’ї, а й історія чвертьстолітньої давності нашої країни. Ось момент викупу нареченої. І на тарілку молодий кладе тисячі сумнозвісних купонокарбованців: це ж час, коли ми всі були мільйонерами! Пощастило — знайшли.

Був у їхній сім’ї момент, коли здавалося, що все — стосункам настав кінець. Але головне в такій ситуації не перейти, як кажуть, червону лінію, не спалити за собою всі мости, щоб можна було повернутися.

А про весільне вбрання в Оксани такий спогад:

— Тоді я не могла купити сукню — статки не дозволяли. Напрокат, як і багато хто, брала. Не обійшлося без пригоди. Домовилася, пригадую, про плаття в одному з пунктів прокату, а коли приїхала за ним, то побачила, що воно зіпсоване букетом колючих троянд, який тримала наречена, котра переді мною йшла у ньому до шлюбу. А до весілля — три дні! Нема коли роздумувати чи панікувати. Ми з моєю дружкою Людмилою Шурмою кинулися в пошуках сукні по інших пунктах.

В Олександра не дуже приємний спогад, пов’язаний з епохою дефіциту й фінансової скрути, про його весільні туфлі:

— Знайомі їздили в робочих справах у Чехію. Виручили — привезли на моє замовлення взуття, та… на два розміри менше, ніж я ношу. Але іншого нема. Стиснувши зуби, взуваю те, що є. І тут оголошують, що на черзі мій танець з матір’ю Оксани. А я вже так намучив ноги в тій обновці, що ступити не можу. Та, як кажуть, у грязь лицем не впав…

Читайте також: Ада Роговцева: «Кость Петрович — ​перший і єдиний чоловік у моєму житті».

На відео зафіксовано, як зять танцює із тещею. І тільки він знає, яких зусиль це йому коштувало…

Приємним сюрпризом для Оксани й Олександра був ось цей портрет, зроблений із знімка, якому чверть століття: його подарувала їм дружка Людмила.
Приємним сюрпризом для Оксани й Олександра був ось цей портрет, зроблений із знімка, якому чверть століття: його подарувала їм дружка Людмила. 

Згадана дружка молодої Людмила Шурма, котра, до речі, була серед найпочесніших гостей Олійників і на їхньому срібному ювілеї, у день весілля, яке відгуляли 30 вересня 1995-го, навіть інтерв’ю в наречених брала перед реєстрацією шлюбу. Спитала, зокрема: «Чи не хочеться вам сказати: нащо воно (весілля. — Авт.) мені треба?». Вловивши гумористичну нотку, Олександр відповів у тому ж дусі: «Дороги назад нема…». А Оксана була по–жіночому дипломатична: «Через десять років може й скажу так».

Їхня любов — зі студентських літ

Це весільне інтерв’ю і стало для мене зачіпкою для розмови з нашими героями про те, що сьогодні (уже навіть не через десять, а двадцять п’ять років!) можуть сказати вони одне про одного і про свій шлюб.

— Оксана — найкраща дружина. Іншої такої нема, — так висловився Олександр.

— Нікого іншого не уявляю на місці свого чоловіка, — говорила про свою половинку жінка.

А любов їхня — зі студентських років. Після школи обоє вчилися на економістів на вечірньому відділі Луцького індустріального інституту. Оксана працювала секретарем навчальної частини цього вишу. А Олександр паралельно, вже на денній формі, здобував ще й фах бухгалтера в кооперативному технікумі. Тому‑то, як розповідають, хоч і були одногрупниками, сиділи на сусідніх партах і симпатизували одне одному, але на перших двох курсах якоюсь мірою й через таку зайнятість у них до зустрічей не дійшло.

— Усе вирішилося, — пригадує Оксана, — після другого курсу, коли нам випав один варіант курсової роботи. У Сашка з’явився привід прийти до мене додому. От якось я відкрила двері, а на порозі він — з букетом і кришталевою вазою для нього, цукерками, шампанським. «Це щось більш на сватання схоже», — не втрималася від приємного здивування.

Як розповіла жінка, на той час у неї було два Олександри в залицяльниках. А ось що допомогло вибрати одного з них? З цього приводу такий спогад:

— Усе визначилося у день мого 20–ліття. Я запросила гостей в кафе. І серед них були два Саші. Це не на жарт образило мого майбутнього чоловіка. Він в якийсь момент ледь не пішов геть. Все‑таки обставини склалися так, що не пішов. Але саме тоді я відчула, що це той хлопець, якого я боюся втратити.

Судячи з почутого в подальшій розмові, обоє відчули, що вони пара. Ще рік зустрічалися, і на четвертому курсі одружилися. Олександр на той час працював у ПриватБанку, Оксана — у приватній фірмі «ВІР» («пішовши слідами Саші, закінчила ще й кооперативний технікум і освоїла затребувану завжди професію бухгалтера»). Згодом чоловік відкрив свою справу — зараз має на ринках Луцька магазинчики з продажу мотоциклів та мотозапчастин, а дружина перейшла на українсько–словацьке СП ЛІГУМ і сьогодні вона там на посаді головного бухгалтера. Подружжя виростило доньку й сина, вони уже два роки в статусі тещі й тестя.

Були лучанами — стали боратинцями

Ось так у кількох рядках можна вмістити життя подружжя довжиною у чверть століття. А за ними ой як багато всього! Наприклад, мене зацікавило, як сталося, що Олійники перебралися з обласного центру у приміське село.

— Після весілля, — розповідає Оксана, — три роки ми жили з моїми батьками у їхній квартирі. Там з’явилася на світ наша донька Надійка. А ось син, якого назвали на честь батька, — уже боратинський.

— Справа в тому, що я  виріс у Луцьку на вулиці Львівській — у приватному будинку, – долучається до розмови Олександр. – Як кажуть, на землі. І ніяк не міг звикнути до квартири в багатоповерхівці — та ще й на 9–му поверсі.

Для мене це була драма, яка розв’язалася, коли Оксаниній матері дісталася у спадщину хата в Боратині. Перш батьки перебралися сюди, а згодом — і ми з маленькою донькою. Звичайно, треба було багато праці й коштів докласти, аби по суті руїна стала затишним житлом, але ми за це ухватилися — добудували, зробили ремонт і ось досі тут живемо. Уже й свій дім звели на новому масиві в Боратині, але то вже, як викінчимо його, то діти там поселяться.

— Добрий хазяїн, дружину поважає, нас із чоловіком — також, — так відгукується про зятя теща, з якою Олександр гонорово на весіллі відтанцював, хоч навіть ходити йому було важко у тісних туфлях.

— Любов чоловіка до мене — в тому, як він піклується про сім’ю, я її відчуваю і не сумніваюся в ній. Хоч різні були моменти, бо в житті не може бути все гладко, — сказала Оксана з приводу того, що є найважливішим для щасливого шлюбу.

А ось стосовно тих «різних моментів», то було й таке, як зізналося подружжя — «раз у нас відверта розмова», що на вісімнадцятому році подружнього життя ледь не розлучилися. Жінка розповіла:

— Саші якісь «доброзичливці» нашіптували на мене — ніби маю «когось». Він це так боляче сприйняв, що аж за чарку взявся. Одного разу ми дуже розсварилися, і чоловік пішов жити до своєї матері. Новий 2014–й рік зустрічали порізно. Друзі нас хотіли звести. Обох покликали на ювілей кума, посадили поряд, щоб ми могли поговорити. Ми поспілкувалися, і мені таки вдалося переконати чоловіка, що нікого третього між нами нема й не могло бути. Відчула, що він хоче повернутися. Але тоді ми ще не зійшлися. Це сталося на 8–е березня. Саша зателефонував, попросив, щоб я з донькою прийшли до нього на ринок. Того дня ми зустрілися. Він привітав нас зі святом, а додому верталися вже разом.

Одне слово, був у їхній сім’ї момент, коли здавалося, що все — стосункам настав кінець. Але головне в такій ситуації не перейти, як кажуть, червону лінію, не спалити за собою всі мости, щоб можна було повернутися. Їм вдалося врятувати свою любов. І, обмінюючись на срібному ювілеї новими обручками, вони ще раз, як колись на таїнстві вінчання, дали обітницю бути разом в радості й горі, в здоров’ї й недузі до кінця днів своїх. 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.