«У діда Грицька щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м’ясо і їли…»
Запаліть у суботу, 28 листопада, о 16:00, у своєму вікні свічу пам’яті невинно убієнних голодною смертю мільйонів українців у 1932–1933 роках Це було цілеспрямоване знищення нашого народу сталінським режимом, щоб остаточно придушити повстання та закріпити «совєтську» владу. У червні 1933-го щодоби у помирали 34 170 осіб. Щохвилини?— ?24 людини. А Україна пережила перед тим голод 1921–1923 років. Попереду чекала голодуха 1946–1947. Беззаперечними доказами геноциду української нації є свідчення тих, кому вдалося вижити у ті страшні часи
Євдокія Потерайко, Херсонська область: «У 1932–1933 роках ми жили на околиці Херсона, недалеко від міського звалища. Вночі машини привозили і викидали печиво, халву, оселедці, хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали. Або пересипали піском. Ми разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями… Бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Коли шторм розбивав баржі, зерно вітром і хвилями прибивало до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки».
Михайло Гавриленко, Полтавська область: «У нас сім церков було тут, у Котельві, і в кожній повно зерна, а люди з голоду здихали. Млини і вітряки стояли тоді усі попечатані».
Микола Хмельник, с. Оленівка Дніпропетровської області: «Людей морили голодом до смерті. Я тоді мав 10 років. Був страх Божий, скілько людей померло з голоду. Яка там засуха! То всьо прикази Сталіна, який не любив українців і хотів їх масово повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли. Це пси Сталіна. Безсердечні виродки гарбали всю їжу в народу. У найманців були такі гострі штики-щупи, якими вони проколювали землю, щоб знайти зерно. Так обходили все подвір’я. Деколи зривали підлогу. Заглядали в печі, виливали й розбивали горщики. Обшукували горища. Були випадки, коли люди ховали пшеницю в димарях. А борошно в колодязі. Та його знаходили і забирали все до зернини. Приходили і по два, і по три рази. Вони не вірили людям, що нема вже їжі. Ставали на горбку, дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить, хтось щось варить. Йшли і забирали… За зиму майже всі пси і коти були поїдені. Ми їли кору дерев і бруньки, які топіру починали виростати на дереві. По вулиці лежали кожен день нові трупи людей. Як то було страшно. Як вони той бідний нарід нищили. Бодай би їх позаливало. Хто жив близько до міста, той міняв усе з дому на зерно. Хтось пробував стояти в черзі в місті за пайком хліба. Але тамка провіряли, чи є паспорт. А вони ж не мали документа, і їх вивозили назад в село. В Оленівці померло десь 400 людей. Я пам’ятаю, всі сусіди померли. Моя матінка теж вмерла в Голодомор».
Були випадки, коли люди ховали пшеницю в димарях. А борошно в колодязі. Та його знаходили і забирали все до зернини. Приходили і по два, і по три рази. Вони не вірили людям, що нема вже їжі. Ставали на горбку, дивилися, чи йде димок з димаря хати.
Олександра Полупанова, хутір Печені Лебединського району Сумської області: «У колгоспі зібрали весь урожай і вивезли все геть чисто. Навіть на насіння нічого не залишили. Подавали таким «шпінгалетам», які були комсомольцями, ключки. Вони ходили по хатах і ширяли ними: де що знайдуть. Моя мати тоді вже лежала сім років паралізованою. Ну й знайшли у нас у глечику квасолю. Бабуся просить: «Бачите, людина хвора, ми хоч десь там травичку та щось знайдемо, а їй що?» Ні, забрали геть усе чисто! Так ми зовсім залишилися без нічого. Зима була тоді страшна… Пам’ятаю й досі: раз ішов наш далекий родич?— ?глянула на нього, а він блищить! І весь пухлий. Ледь-ледь ноги волочить. Я прибігла додому та кажу: «Бабусю, бачила діда Грицька, йшов такий гладкий, здоровий!». Вона відповідає: «Уже його немає, внученько». Він ото далі відійшов, та й помер. На другий день ми пішли подивитися, а в нього щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м’ясо і їли… Коли чую, як кажуть, що голоду не було, мені аж плакати хочеться. Я ж це бачила. Дивом вижила… Пригадую того діда з нашого хутора… Як же це так?— ?«не було»?.. Це спеціально зробили, щоб людей витравити».
Іван Валенчук, с. Бажанівка Прилуцького району Чернігівської області: «Ціле життя вже пройшло з тих пір, але я не можу забути ту страшну картину, як помирав дід Яків. Він лежав знесилений у чужій хаті. І раптом схопився, закричав: «Їсти, їсти!». Схопив кожух і почав його гризти зубами, різати ножем з криками: «Це сало, сало, сало!». Потім ковтнув води, впав і замовк навіки».
Максим та Катерина Паламарчуки, с. Попівка Липовецького району Вінницької області. Записано зі слів доньки Віри Гончаровської: «Прийшли у хату двоє з канцелярії?— витрусили все, що було. Навіть з горняток все позабирали. І так по всьому селу. Виживали тяжко. Пекли маторженики з мерзлої, гнилої картоплі, яку знаходили на городі. Ледве дотягнули до весни. Тоді їли спарсет, глей з вишень, акаційовий цвіт. Максим лазив на тополі і шукав у гніздах вороненят, а Катерина вдома їх скубла і варила. Якось прийшла сусідка, принесла крота і каже: «Обсмали мені цього кротика і звари». Катерина обсмалила і віддала назад. Взяла вона цього крота за хвіст, і понесла варити додому… Одного разу баба прийшла: «Хоч дві цибулинки дай мені, Катерино, бо вмру». На городі виросло п’ять цибулин, мусіла вирвати. То вона без хліба ту цибулю з’їла…
Пішла якось Катерина до сусідів. Стала біля вхідних дверей, а Ганос ходить по хаті?— від столу до порога. Його жінка, як той повертається, показує очима, щоб та йшла вже. За другим разом — зрозуміла. Повернулась і тікати — він хотів ухопити її за плечі, та не встиг зловити. Вдома Катерина сказала Максимові, що більше туди не піде. Той Ганос різав людей. А його дружина вже бачила по його обличчі, коли це має статися. Пізніше у нього в погребі знайшли людські голови, у тому числі й дитячі…
Весною Максим з Катериною посадили жменьку лушпайок, які лишилися в них ще з осені. І вродила така картопля, якої вони ще не бачили. Так, неначе Бог зглянувся на людей, що пережили страшне лихо, і подарував їм такий багатий урожай… До кінця свого життя Максим не міг заснути в хаті, якщо на столі не лежав шматок хліба».
За матеріалами: www.istpravda.com.ua, holodomor33.org.ua.
Ольга ВЕКЕРИК