Репортаж із глибинки: у Запрудді знають, чому головна вулиця села названа на честь Лесі Українки - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.05 € 34.01
Репортаж із глибинки: у Запрудді знають, чому головна вулиця села названа на честь Лесі Українки

Надію Антонюк називають берегинею місця, де була колись садиба Тесленків-Приходьків.

Волинь-нова

Репортаж із глибинки: у Запрудді знають, чому головна вулиця села названа на честь Лесі Українки

Багатьом відомо, що тут бувала родина Косачів — Олена Пчілка і сама залюбки сюди приїжджала, і заохочувала до цього своїх дітей, щоб у цій поліській глибинці «проймалися українським народним духом». А на тому полі, де колись був маєток, придбаний Петром Тесленком-Приходьком, чоловіком Олени Косач — тітки безсмертної поетеси по батьковій лінії, ще й досі чорні археологи ходять із металошукачами

«Це село має для мене якийсь сакральний зміст»

Багато цікавого про Запруддя доводилося чути при зустрічах із директором Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею Наталією Пась. Спілкуючись з очільницею закладу під час підготовки репортажів, бачила, як вона, людина, одержима своєю справою, тішилася, що в експозиції закладу є не просто старовинна, а знакова ікона Святого Миколая. Справа в тому, що цей образ знаходився в інтер’єрі запруддівської церкви у той час, коли Косачі-Тесленки-Приходьки були в цьому селі, а отже, молилися перед нею, відвідуючи храм. Ікона з часом опинилася на дзвіниці церкви. І коли врешті-решт потрапила в музей, то мала плачевний стан — осипалася й руйнувалася. Наталія Олександрівна не дала їй пропасти. Добилася, щоб образ був відреставрований у Національному науково-дослідному реставраційному центрі в Києві.

А ще очільниця музею показувала дві тарелі із запруддівського дому Тесленків-Приходьків із клеймами, які засвідчують, що це високоякісний дорогий посуд, запатентований у Китаї, який на той час виробляли в Англії. І саме такі клейма фірма ставила на продукції, виготовленій у 1890–1914 роках: тарелі могла купити Олена Косач, коли, судячи з листування Лесі Українки, була в Сан-Ремо. Наталія Пась вважає великою удачею те, що їй вдалося натрапити на слід меморіального посуду — його в музей передала колишня  голова  сільради Єва  Марчук…
Але складалося так, що, знаючи чимало про Запруддя, яке на межі Ковельського й Камінь-Каширського районів, я безліч разів, буваючи у відрядженнях на Поліссі, проїжджала село, як кажуть, транзитом. І тільки зараз збулося те, що давно планувалося: я таки пройшлася стежками, якими колись ходила й Леся Українка.

«Ще й досі чорні археологи просяться на мій город з металошукачами»

Як підказала згадана вже Наталія Пась, колишню директорку місцевої школи Надію Антонюк називають берегинею місця, де стояла садиба Тесленків-Приходьків. Справа в тому, що тепер — це поле Надії Антонівни. Тож найперш і їду до неї. Відразу скажу, що мене чекала зустріч із людиною, яка хоч і не місцева (родом вона із Нововолинська), але за пів століття стала вже запруддівською. А що хата стоїть там, де був маєток відомих українців, то, не вдаючись до високопарних слів, жінка каже:


— Мене називають берегинею цього особливого місця, і мені приємно це чути.
Осіннього дощового дня, давши мені «підходящу взувачку», Надія Антонівна веде на свій город. Біля узвишшя зупиняється:


— Ніхто точно не знає, де був панський маєток. Але ось тут дослідники проводили розкопки, то тепер і орієнтуюсь на це місце. Я сама щовесни, як саджу город, потім полю, то натрапляю на куски цегли, камінці — кошик, буває, винесу. Це, мабуть, залишки печей, фундаменту, бо ж, наскільки відомо, сам будинок, який згорів перед Першою світовою війною, був дерев’яний. Ще й досі приїжджають хлопці з Ковеля — чорні археологи. Просяться на мій город з металошукачами. Дозволяю. Часом не втримаюся й кажу: «Ви вже стільки разів тут ходите, то дали б мені щось на пам’ять». Може, і вартніше викопують, але хіба таким похваляться? Покажуть якусь монетку — ото й усе.
Від Надії Антонівни почула і про нині вже музейний посуд. Зі слів жінки, сусід родини Антонюків на прізвище Фесь викопав його. Чоловік за кілька карбованців віддав свою знахідку колишній голові сільської ради Єві Марчук. Подальша доля тарелей нам уже відома.

 


А ось стосовно того, що випало жити в селі, до поїздок у яке Олена Пчілка заохочувала своїх дітей, аби у цій поліській глибинці вони «проймалися українським народним духом», жінка говорила:


— Зараз таке всі знають. А колись це було невідомо. І пояснення просте: тільки у 1986 році почалося дослідження слідів Косачів-Тесленків-Приходьків. Пригадую, зі Львівського крає- знавчого музею приїжджала Тамара Скрипка, інші науковці.


Після розкопок узялися за пошуки архівних документів. По суті, з того часу і в пресі, зокрема у камінь-каширській районній газеті «Радянське Полісся», редактором якої на той час був нині уже покійний Іван Корсак, з’явилися публікації з цього приводу. І тоді й у Запруддівській школі було облаштовано куточок, присвячений Лесі Українці, а також у сільському клубі. Надія Антонівна пригадала, як відзначалися ювілеї знаменитої поетеси. До 130-річчя, наприклад, саме у Запрудді пройшли літературні читання для директорів шкіл Камінь-Каширщини.


Ясно, що вже не було свідків, бо ж то скільки часу минуло. Але з розповідей старожилів дещо вдавалося відтворити. Ось і Надія Антонюк згадала місцеву мешканку Прузину Мостику, яка народилася в 1893 році. На той час, коли тут жили Тесленки-Приходьки, їй було 8–9 літ. Зі слів Прузини, її бабуся була куховаркою в маєтку. Інколи брала із собою й онуку. Тож дівчинка бачила й молоду пані — ?Лесю, яка приїжджала сюди, цукерками дітей пригощала. Із спогадів старожилів випливає, що господарі маєтку і їхні гості добре ставилися до запруддівців, а ті відповідали їм такою ж приязню.

«Колись до 300 жителів було, 115 учнів у місцевій школі вчилися»


Яким село було, яким є сьогодні? Звичайно, і про це ми говорили з Надією Антонюк. У 1971 році вона, молода вчителька, заміж вийшла за запруддівського хлопця. Тоді й побудувалися на тому місці, де, як виявиться, колись стояв панський маєток. Троє дітей виростила з чоловіком, який уже відійшов у засвіти. Але лише одна дочка Маріанна залишилася в селі (вона — директор Сошичненської загальноосвітньої школи). Ще одна дочка й син стали ковельчанами. Там уже онуки ростуть. Розповідаючи про це, жінка підводить розмову до того, що якось само собою село «перетекло» до міста залізничників:

— Запруддя розташоване в дуже гарному місці. Воно — ?на автотрасі. Донедавна і залізничне сполучення було. За кілометр-півтора протікає Турія. А що недалеко від Ковеля, то молоді люди шукали там роботу. Хтось квартиру одержав, хтось побудувався. Колись до 300 жителів було, а тепер трохи більше двохсот. І то багато таких, хто лише зареєстрований, а живе десь-інде. Що говорити — ?на початку 1970-х у місцевій восьмирічці 115 учнів було, а зараз уже й школи нема.


У 2004-му її закрили, коли кількість учнів зменшилася до восьми. Ще якийсь час працювала філія початкової школи, й Надія Антонівна з колегою вчили діток, а років шість тому і її закрили. Батьки самі захотіли, аби їхні сини й дочки здобували освіту у повноцінному, відповідно облаштованому навчальному закладі. І тепер з десяток запруддівців доїжджають у Тойкут. Це вже село Ковельського району, але до нього значно ближче, як до Сошичного.
— Фактично Запруддя й не змінилося. Тут давно ніхто не будувався — хіба кілька нових хат виросло. А так, що було — те і є. Ось тільки пусток стає більше й більше,— розповідала Надія Антонюк.

І коли ми йшли головною вулицею, яка названа на честь Лесі Українки, то часто довелося чути від моєї співбесідниці, що «і тут уже ніхто не живе», «і це обійстя тільки як дача використовується…». Вражає, що такими ж пустками стало приміщення і ФАПу (медичний заклад закрили, бо нерентабельно фінансувати при малочисельності населення), і «сільповського» магазину. Ну і, звичайно, школи, на якій ще й досі висить лозунг «Ласкаво просимо!», котрий нагадує, що в стінах будівлі було колись життя.

 

Марія Шворак чимало літ прожила на чужині, а все ж  вернулася в рідне село

 

 

 

 


… На одному з обійсть стояла жінка з паличкою в руці. Привіталися, розговорилися. Виявилося, що ця зустріч — як остання крапка до розмови про те, що Запруддя сьогодні вже не те, яким було, але воно миле серцю тих, хто тут народився й виріс. З’ясувалося, що Марія Шворак, із якою познайомилася, «попоїздила по світах, а в старості сюди вернулася». І на льонокомбінаті замолоду працювала, і на сезонні роботи з односельчанами не раз вирушала. А якось у село приїхав із Казахстану запруддівський чоловік, у якого дружина загинула. Він і покликав заміж Марію. Двадцять років жила вона поза Запруддям — перш у Казахстані, потім — на Київщині. А як овдовіла, то ніщо не могло втримати на чужині,— вернулася додому. Живе зараз із сім’єю сестри на батьківському обійсті.


— Ой, я так хотіла в рідне село! Плакала не раз, як була в Казахстані. А як хтось із Волині приїде в гості (там багато наших земляків осіло, певно, з тих, хто, як і чоловік Марії, був завербований на освоєння цілини.?— ?Авт.), то душа моя вмирала.

Жінка тішиться, що вже вдома, де, як каже, і повітря легше, де всі, навіть сусіди,— то як дружна родина. 

 

 

 

 

  ФАП уже на замку. 

Старовинна церква зведена 1795 року

 
 

 У селі  багато пусток. Добре, що знаходяться охочі використовувати їх як дачі.