Іван Шевчук: «Я таки люблю паперове видання».
«Ті, хто передплачує «Волинь», роблять правильний вибір, бо ця газета завжди з людьми», – читач
«Дід читав – і я читаю!», – сказав про часопис постійний читач
Ці слова ми почули від давнього і відданого нашого шанувальника з Каменя-Каширського Івана Шевчука. На одному з фото, яке зробили в його затишній оселі, чоловік тримав на руках свого наймолодшого нащадка і один із останніх примірників улюбленого, як наголошував, видання, до якого підпис був сам собою готовий: «Сам читаю цю газету — і правнук мій читатиме її»
«Я з вашим виданням ще з 1965 року»
Інформаційним, як кажуть, приводом для зустрічі з Іваном Шевчуком стало те, що йому дістався приз, який розігрувався серед тих, хто передплатив нашу газету на рік. А коли потрапили в домівку до Івана Тимофійовича, розговорилися, то стало ясно, що перед нами такий цікавий чоловік, розмова з яким не може закінчитися на знайомстві і врученні покривала, привезеного йому. Після почутого від шанувальника «Волині»: «Я з вашою газетою, яка тоді мала назву «Радянська Волинь», ще із 1965 року», — захотілося дізнатися більше про цю людину.
— Моє дитинство й юність пройшли у рідній Сергіївці на Горохівщині,— розповідає Іван Шевчук.
— Середню школу закінчував у Боремлі на Рівненщині, бо у ближньому селі Жабче була тільки восьмирічка. А потім навчався у Луцькому педагогічному училищі. На останньому курсі став ще й заочником історичного факультету Луцького педагогічного інституту…
Уже з дипломом учителя він потрапив за направленням на Камінь-Каширщину. У Хотешівській середній школі викладав музику й співи, мав і години історії та географії. Тут і дружину свою Ірину зустрів, яка родом із Каменя -Каширського, а в Хотешові працювала в лікарні. Коли вони в 1969 році одружилися, то молода сім’я переїхала до райцентру (на тому місці, де жили батьки дружини, й побудували вже свій дім). Була викладацька робота у школах Каменя, але на початку сімдесятих молодого ініціативного вчителя забрали в райком комсомолу, а за якийсь час він очолив відділ пропаганди й агітації райкому партії. Якраз на цій посаді й почав займатися передплатою періодичних видань. Зокрема, й «Волині», котру як шанувальнику йому було легко радити новим читачам, яких видання мало на той час понад 200 тисяч.
«Добре знав Полікарпа Шафету, який був редактором 25 років»
Отож, Іван Тимофійович із тих наших передплатників, котрі пам’ятають, якою була газета колись, і можуть порівняти її в різні періоди.
— Я добре знав Полікарпа Шафету, який був редактором 25 років,— каже чоловік.
— Незважаючи на те, що в той час у «Радянській Волині» друкувалося багато обов’язкового офіціозу— різних постанов і рішень компартії, на її сторінках завжди в центрі уваги була людина.
Іван Тимофійович бере книжку Полікарпа Шафети «Обком очима редактора», видану в 1989-му, яку колись, як і деякі інші, одержав у подарунок від автора, і, гортаючи її й ніби відновлюючи в пам’яті прочитане та особисті враження від зустрічей з редактором, продовжує:
— Полікарп Гервасійович ніколи не стояв на задніх лапках перед обкомом. Він ні від кого не був залежний, завжди мав свою думку і захищав простий, як ми кажемо, народ. І ось що хочу у зв’язку з цим сказати: і наступник Шафети Степан Сачук, і нинішній головний редактор Олександр Згоранець — з тої ж категорії особистостей, для яких головне — не якась верхівка суспільства, а прості люди. І про це свідчать не лише публікації на сторінках газети про вихідців із народу, які є «сіллю землі», «тримають небо» (Іван Тимофійович, власне, перераховує деякі наші рубрики.— Авт.), а й те, яка велика увага приділяється питанням, проблемам, що хвилюють багатьох. Сьогоднішня «Волинь», скажу без перебільшення, перейняла все те хороше, що було надбане десятиліттями, і продовжила традиції, осучаснивши їх, збагативши. У наш час— розмаїття різних видань— і паперових, і електронних. І ті, хто передплачує «Волинь», роблять правильний вибір, бо якраз ця газета завжди з людьми.
«Коли потрапили в домівку до Івана Тимофійовича, розговорилися, то стало ясно, що перед нами такий цікавий чоловік, розмова з яким не може закінчитися на знайомстві і врученні покривала, привезеного йому.»
Нині дехто каже: нащо, мовляв, виписувати газету, коли вона є на інтернет-сайті (в телефоні можна прочитати). В Івана Тимофійовича з цього приводу своя точка зору:
— Я таки люблю паперове видання. Взяв ввечері, коли вже нікуди не поспішаєш, свіжий примірник, який ще пахне фарбою, і читаєш. Буває, що й перечитуєш якусь давню газету, збережену колись: оперативна інформація ясно, старіє, але є житейські, повчальні статті, які й через десятиліття не втрачають своєї цінності.
А щодо призу, який йому дістався від редакції, то чоловік не раз наголошував, що, звичайно, приємно одержати його, але не заради нього він віддає перевагу «Волині». І навіть сам не посилав квитанцію— це зробила листоноша Алла Якубінська, яка бачить, що чоловік завжди передплачує газету на цілий рік, то чому б не взяти йому участі в розіграші.
«Харошій льон— пара уже касіть»
Того дня після почутого від Івана Шевчука подумалося, що він, давній шанувальник «Волині», міг би бути й автором публікацій на її сторінках. З його спогадів вимальовувалися цікаві моменти з прожитого й пережитого. Ось, наприклад, один із них:
— Полікарп Шафета як член обкому партії відповідав за Камінь-Каширський район. Бував тут часто. Приїжджав і зі столичними гостями-перевіряючими. Пригадую одного такого представника ЦК компартії України. Повезли ми його у пнівненський колгосп «Правда», щоб показати льон, яким славилося господарство. Приїхали на поле, на якому вітер колихав стебла,— в кінці літа стиглі голівки вже взялися позолотою. І тут наш гість із Києва каже (звичайно, російською мовою): «Да, харошій льон— пара уже касіть».
Ми з Полікарпом Гервасійовичем тільки переглянулися з розумінням того, що цей партійний працівник поняття не має про таку розповсюджену колись на Поліссі технічну рослину. Інакше б знав, що льон не косять, а рвуть, стелять його рядочками, щоб вилежався під росами. До того ж у той час усе це робилося жіночими руками?— ?про спеціальну техніку тільки мріяли.
І ще один спогад із 1975-го.
— Це ж уже було 30-річчя Перемоги. Приїхав до нас у район партійний працівник аж із Москви. Відчувалося, що він?— людина, яка виросла на Арбаті, — потрапивши на Західну Україну, був насторожі. А ще як почув від мене, що в нас у районі 84 тисячі гектарів зеленого моря, то йому, мабуть, страшно стало: певно, боявся, що і його може підстерегти хтось. Ще й через три десятиліття після війни Волинь асоціювалася з «хлопцями з лісу».
У цьому я мав нагоду переконатися, коли ми повезли гостя до Бреста, щоб побачив меморіал, відкритий до 30-річчя початку війни. В дорозі зупинилися на декілька хвилин. Розійшлися по ліску обабіч шляху. Аж тут колега мій гукає, що швиденько треба сідати по автомобілях, бо «вапно йде». Це значить, що їде машина з відкритим кузовом, і вітер розносить вапно, від якого одяг наш стане білим. І без того наляканий гість, почувши це, ледь мову не втратив— дверцята авто не міг із першого разу відкрити. А коли вже був у салоні, то спитав: «Гдє етот Вапно?».
І таких сюжетів про те, що вже стало історією нашого краю, в «комп’ютері» Івана Шевчука багато.
Подружжя Шевчуків виграло приз від своєї улюбленої газети.
