«Цій дитині знаходитися поруч із собакою ні в якому разі не можна!»
На поворотах долі: любити по-справжньому
— Татку, татку! — весело гукає малий Тарасик і біжить в обійми до широкоплечого красеня. Той пригортає малого, а сам очима так і їсть колишню дружину Оксанку. Та ж сухо вітається, віддає речі малого і сідає в авто, яке її чекає. Мить — і немає його щаст
Оксана їде і намагається з усіх сил не заплакати. Усе єство хоче зараз полетіти в обійми до колишнього чоловіка. Але… Хоч він і просить, хоч уже п’ять років вона живе одна — назад дороги немає. Нічого ніби і не заважає, але один вчинок назавжди перекреслив її довіру.
Вони були гарною парою. Усі знайомі і просто перехожі озирались і любувались. Обоє високі, біляві, з блакитними, мов небо, очима.
— Янголи, — сказала одна старенька, побачивши їх у церкві під час вінчання.
Усе єство хоче зараз полетіти в обійми до колишнього чоловіка. Але…
А вони і жили між собою дуже гарно. Хоч одружились молодими, зуміли зберегти свою любов і через десять років. Берегли одне одного. Ніхто і не вірить, але не було між ними непорозумінь. «Най буде, як ти кажеш», — повторював часто Дмитро. «Ти — голова родини, буде, як ти захочеш», — казала Оксана.
Ідилію порушувала лише відсутність дітей. Ще в перші роки подружнього життя вони перевірялись і висновок спеціалістів був невтішним: Дмитро навряд чи стане батьком. Шанс в принципі є, але один на мільйон.
А тут — диво! Оксана відчула, що при надії. Дмитро одразу продав квартиру в місті і купив великий заміський будинок. Обладнав дитячу, як для принца, бо ж не сумнівалися, що буде хлопчик. І таки так! У свій термін з’явився на світ легінь Тарасик. Але щойно забрали малого і маму додому, мусили викликати швидку: дитинка ледь дихала. Огляд у спеціалістів абсолютно нічого не виявив, і мама з дитям знову поїхали додому, а вже ввечері летіли назад.
Вони тоді де тільки не були з Тарасиком. Хто тільки їх не оглядав — усі руками розводили. Оксанина мама казала: пороблено. Ну не може дитині бути добре скрізь, крім рідного дому. Аж ось одна літня професорка, посадивши Оксану навпроти, почала розпитувати, де та живе, попросила описати в усіх подробицях дім, що росте всередині і довкола, кого з домашніх улюбленців мають.
— У нас, крім кавказької вівчарки Мухтара, і немає нікого. Він від старості уже ледь ходить, тому ми йому окрему кімнату виділили з тапчанчиком.
Хто тільки їх не оглядав — усі руками розводили. Оксанина мама казала: пороблено. Ну не може дитині бути добре скрізь, крім рідного дому.
Жінка аж підскочила. Виписала довжелезний список і відправила Оксану зробити все необхідне.
Читайте також: На срібному весіллі постелили той же рушник, на якому вони стояли 25 років тому.
— Та вам до дитини навіть людину, в якої є пес, підпускати не можна! Переселяйте кудись Мухтара і робіть капітальний ремонт, аби ні шерстинки ніде не залишилось. Дитині перебувати поруч із собакою ні в якому разі не можна.
Оксана щаслива, що нарешті з’ясувалась причина недуги Тарасика, зателефонувала Дмитру і все розповіла.
— Я Мухтара не покину! — сказав сухо її чоловік. — Най та професорка що завгодно каже, ми знайдемо, як допомогти дитині, а собаку мого не чіпай. Не смій навіть говорити, аби я його кудись подів. Він мені як брат і навіть більше. Ще тато, коли був живий, його подарував. Та якщо хочеш — це єдина жива істота, яка мене любить по-справжньому. Я його не зраджу, що б там тобі якась професорка не наговорила!
Оксана одразу переселилась до мами. Навіть речей своїх не забирала. Спочатку навіть розмовляти ні з ким не хотіла, так переживала вчинок чоловіка. З часом оговталась і подала на розлучення.
П’ять років минуло. Уже давно немає Мухтара, і Дмитро просить, аби вона повернулась. Але Оксана і чути того не хоче. Хоч і кохає його, але тих слів пробачити не може.
Анна КОРОЛЬОВА.
