ШАХРАЙ ІЗ ПІСТОЛЕТОМ

Підприємець із Луцька В’ячеслав Заславський вирішив побудувати собі будинок. Місце вибрав на дачному масиві садівничого товариства «Маяк», що на вулиці Дубнівській. Матеріали в основному мав, треба було лише знайти бригаду будівельників, котра швидко і якісно звела б будинок. Перебираючи в пам’яті знайомих, пригадав, що його сусід Петро Цибульський висококласний спеціаліст, який пропрацював на різних будовах понад сорок років. Вирішив з ним поговорити


Віктор ОСТАПУК
Володимир КАЛИТЕНКО

ДОПОМОГА БУВАЄ НАДТО ДОРОГОЮ
Заславський зустрівся з Цибульським одного дня на вулиці. Привітались, як годиться, розговорились.
— Петре Михайловичу, я вирішив збудувати собі будинок на дачному масиві «Маяк». Може б ви допомогли мені в цьому? — запитав Заславський.
— Я вже, як знаєш, на пенсії, але чому б не допомогти? — погодився Цибульський.
— Тоді формуйте бригаду й приступайте до діла. Оплата буде добра, — пообіцяв підприємець.
Цибульський знайшов ще трьох хлопців й разом почали зводити будинок. Кажуть: діло майстра боїться. Всі четверо були непоганими майстрами, будинок швидко виростав. Щодня до них приїжджав замовник, хвалив їх за працьовитість та високу якість роботи. Всі були задоволені, бо й платив підприємець їм непогано.
Якось під час чергового приїзду Заславського на будівництво Цибульський розговорився з ним:
— Добрий будинок матимеш... Я також довгий час збираюся купити квартиру. Діти уже дорослі. Треба, щоб мали свій куток.
— А гроші маєте? — поцікавився підприємець.
— Зібрали дещо із жінкою. Є трохи євро, трохи доларів. Можливо, уже й вистачить, щоб купити квартиру. Але то заслуга в першу чергу жінки. Вона давненько в Італії на заробітках, — пояснив Цибульський. — Ось тільки треба щось підшукати, аби не надто дороге.
Очі Заславського радісно заблищали.
— Ви мені допомагаєте у будівництві, то я вам допоможу у пошуках. Маю одного знайомого. Він хоче з міста переселитися в село Прилуцьке, що в Ківерцівському районі, бо хворий на цукровий діабет та ще, крім того, за квартиру багато заборгував.
— Якщо квартира мені сподобається й не надто багато за неї господар запросить, я згоден. Тільки, мабуть, замороки з різними паперами буде багато.
— Все, що треба, я сам організую, — пообіцяв Заславський. — У мене скрізь у верхах є чимало знайомих.
Цибульський погодився.
Відтоді, коли підприємець приїжджав на будівництво, ще більше, ніж раніш, вихваляв робітників. Приїжджала і мати Заславського, також хвалила будівельників за добру роботу.
А ще трапився такий випадок. У Цибульського хтось з піджака витяг гаманець, де було триста гривень та права водія. Піджак лежав на землі, там, де всі працювали. Хто викрав не відомо, бо ж підходили й сторонні люди подивитися на будівництво. Аби показати свою відданість і прихильність до Цибульського, Заславський порадив йому не звертатися у міліцію, мовляв, все одно не знайдуть, а шукати злодія самостійно. Власною автомашиною підприємець півдня возив його містом, сподіваючись, що вони впізнають когось із тих, кого бачили на будівництві. Злодія, звичайно, не знайшли. А коли знову повернулися до будівельників, Заславський, почав картати невідомих злодіїв.
— І як вони зважилися вкрасти гроші у такого порядного і чесного чоловіка, — аж захлинався підприємець від обурення. — Все одно рано чи пізно впіймаються. Ті гроші їм на користь не підуть, так завжди буває!
Минуло кілька днів після розмови про квартиру, яку Заславський запропонував купити Цибульському. Останній йому, нарешті, нагадав:
— То коли поїдемо до твого знайомого, я подивлюся на його квартиру?
— Можемо хоч зараз, — одразу, ніби тільки й чекав цього запрошення, погодився Заславський. — Тільки не говоріть з ним про обмін. Він вас не знає й нічого конкретного не скаже, бо у нього над головою, як я вже говорив, висить чималий борг за квартиру. Просто оглянемо кімнати. А конкретно про все я з ним сам поговорю.
— На «таксі» чоловіки поїхали до знайомого Олега. Той виявився похресним Заславського. Справді хворів на цукровий діабет, був інвалідом. Хвилин десять непрошені гості побули у квартирі. Поговорили про здоров’я господаря, оглянули квартиру й повернулися до Луцька.
— То як, сподобалася квартира? — запитав Заславський, коли вилізли з «Ауді».
— Квартира нормальна. Якщо не дуже дорого запросить за неї, я куплю. Правда, там у нього якась жінка живе з малою дитиною.
— Це його квартирантка.
— Але ж виселити її серед зими він не зможе з дитиною, не має права, — нагадав Цибульський.
— Я з ним про це поговорю, а про результати вам повідомлю, — пообіцяв підприємець.
Наступного дня, зустрівши Цибульського, сказав, що Олега до себе забирає син. Квартирантка з дитиною також погодилася туди перебратися. Отож, мовляв, тепер ніяких перешкод немає. Треба оформляти необхідні документи.
— Беріть гроші й завтра поїдемо в село Прилуцьке, поговоримо з головою сільради, — сказав, прощаючись...

ХАМЕЛЕОН В ЛЮДСЬКІЙ ПОДОБІ
У село Прилуцьке Заславський і Цибульський приїхали на «Ауді». Привіз їх знайомий таксист. Зупинились біля сільради. Цибульський поліз до кишені, аби витягнути гроші, але підприємець кивнув й виліз із салона. За ним потягнувся й Цибульський. Водій залишився за кермом. Обидва пасажири стали біля заднього колеса. Цибульський витяг гроші й простягнув підприємцю:
— Тут чотири тисячі євро.
Заславський зиркнув в усі боки й швидко сховав гроші.
— Не треба, аби хтось бачив, що я беру гроші, — попередив. Потім подивився на будинок сільради й додав: — Мабуть, ви залишайтеся тут, а я перебіжу до голови сам. Так буде швидше.
Цибульський на знак згоди кивнув головою.
Повернувся Заславський хвилин через десять.
— Ні про що поговорити не вдалося, — кинув знервовано. — Голова п’яний в дим, ледве сидить у своєму кріслі. Доведеться ще раз сюди їхати.
Через кілька днів Заславський повідомив, що був у Прилуцькій сільській раді, голова всі необхідні папери оформив й передав їх в Луцьку міську раду.
— На найближчій сесії їх буде розглянуто й затверджено, — пообіцяв. — У мене в міськраді є добрі знайомі. Але потрібно ще дві тисячі євро.
Цибульський знову дав гроші. Проте сесія чомусь і цього разу не розглянула поданих документів. Чоловік захвилювався.
— Нічого страшного... Можемо ще трохи зачекати. Не горить же, — заспокоїв його підприємець.
— Звичайно, не горить, але скільки ж можна тягнути?
Через тиждень Заславський зателефонував Цибульському й сказав, що він біля міської ради. Зараз почнеться сесія і йому треба ще п’ятсот євро. Попросив терміново привезти.
Цибульський привіз. Був впевнений, що, нарешті, його документи будуть розглянуті. Проте наступного дня Заславський сказав, що все залишилося, як і було, бо розглядалось багато інших важливих питань.
Цибульський не витримав й сам пішов із скаргою в Луцьку міську раду. Але там його здивували, заявивши, що ніяких документів Прилуцька сільська рада їм не присилала й не могла прислати, бо питаннями обміну сільських будинків на міські квартири вона не займається.Довелося їхати у Прилуцьке. У селі зупинився біля того ж будинку, куди заходив Заславський, коли приїжджали разом. Та це виявилася не сільська рада, а школа. Розшукав сільраду. Але там головою працював не чоловік, а жінка. Вона сказала, що ніякого Заславського не знає, бо такий до неї не приходив.
Побував Цибульський ще раз і на квартирі Олега. Один одного впізнали. Господар сказав, що ні про який обмін міської квартири на сільську у нього із Заславським мови не було. Та й переїжджати у село він ніколи не збирався.
Цибульський зрозумів, що Заславський його ошукав. Але навіщо? Можливо, щоб таким чином привласнити євро, які йому дав. Під час чергової зустрічі на будівництві Цибульський сказав Заславському, що той його обманув, бо він уже сам скрізь побував і в цьому переконався, поставив вимогу негайно повернути 6500 євро. Той пообіцяв, навіть написав розписку, коли поверне.
Дні збігали, а євро не було. Більше того, почав чіплятися до будівельників, що ті повільно працюють, допускають багато браку. Казав, що найме іншу бригаду, аби ліквідувати брак. Після цієї заяви на будівництві більше не з’являвся, але не видав їм дві тисячі доларів заробітної плати.
Цибульський почав дзвонити йому додому, але телефонну трубку весь час піднімала мати й казала, що В’ячеслава немає вдома, а де, не знає.
Почалася весна, а Заславський так ні з ким і не розрахувався. 6 березня, в понеділок, Цибульський вирішив навідатися до нього додому. Разом з ним пішов і його знайомий лучанин Василь, котрому той також не повернув борг — сімсот доларів.
Заславського не було вдома. Вирішили почекати біля будинку. Господар з’явився разом з дружиною, коли вже почало темніти.
— Коли ти мені та моїй бригаді повернеш борги? — запитав Цибульський.
— І мені також, — додав Василь.
— Якщо будете набридати, то зовсім нічого не отримаєте! — огризнувся той.
— Доведеться подавати на тебе в суд, — сказав Цибульський.
— Спробуйте тільки, то я вас перестріляю! — вигукнув Заславський, гонорово витяг з кишені штанів пістолет й переклав у праву кишеню куртки. Потім, певне, трохи охолонувши, додав: — Хоча можете і в суд подавати, у мене там є дуже добрий адвокат. Справу все одно програєте. А зачекаєте, доки я продам той будинок, що ви збудували, то щось отримаєте. До речі, покупець уже є, — збрехав Заславський.
Цибульський далі чекати не хотів, бо зрозумів, що для Заславського, як кажуть в народі, обіцянки-цяцянки, тому й повідомив у прокуратуру та міліцію про його шахрайства.
Луцький міськрайонний суд на три роки позбавив волі В’ячеслава Заславського. У залі суду його було взято під варту. Крім того, з нього на користь Цибульського буде стягнуто 40206 гривень (еквівалентна сума 6500 євро) матеріальної шкоди і 5000 гривень моральної.
Апеляційний суд області вирок залишив без змін.
Так часто буває: шахрай нечесним шляхом намагається досягнути для себе якоїсь вигоди, але, прорахувавшись, зазнає чималих збитків. І не тільки матеріальних, але ще й за грати потрапляє. Каятися, звичайно, уже пізно. Тим більше, що Заславський не так уже й давно каявся, коли у вісімнадцять років вперше опинився на лаві підсудних. Тоді цей же суд за крадіжки та вимагання також позбавив його волі. Відсидів, але для нього це не стало уроком на все життя. А коли люди не вміють робити відповідних висновків із своїх вчинків та помилок, вони знову й знову потрапляють у неприємні халепи...