-Я з нетерпінням чекатиму вашого дзвінка. Ось мої координати, — зеленава хвиля його очей тихо і приязно хлюпнула, торкнувшись в її душі чогось зболеного — нікому, крім неї, невідомого. — І грозу цю запам’ятайте,— додав, прощаючись...
-Я з нетерпінням чекатиму вашого дзвінка. Ось мої координати, — зеленава хвиля його очей тихо і приязно хлюпнула, торкнувшись в її душі чогось зболеного — нікому, крім неї, невідомого. — І грозу цю запам’ятайте,— додав, прощаючись.
... Дощ уперіщив раптово. Ніби небесну баню прорвало. І вона, з важкими двома сумками в руках, завмерла посеред струмків. Розгублена, до нитки промокла, беззахисна. Як курча, зненацька прибите до землі грозою. – Ой, де ж то бачено, щоб такі жінки пропадали!— вивів із заціпеніння бадьорий чоловічий баритон. Мить — і опинилася під розкішною парасолькою. Незнайомець, забравши сумки, ховав її від грози. А дощ не вщухав. – Гайда в кафе!— мовив радісно, взявши за руку. І вона, зашарівшись, підкорилась. – Мені сорок сім,— сказав він (“Приблизно мого віку. Не обманює,— подумала вона. — Сиве павутиння на скронях, залисини...”). Заспівала “мобілка” (“Одружений. Напевно, дружина “вичисляє”. Та на ловеласа ніби не схожий,” — працював мозок). — Ви подумали, мабуть, що дружина телефонує,— сказав він, ніби у воду глянувши. — Ні. Дружина в мене була.., — мовив якось неохоче. — Невістка телефонувала. – А я заміжня. Мій чоловік є... (“Чому ж такий виразний смуток в очах?” — потер скроні). — Та чоловік у лісах,– спалахнули тремким вогником очі. (“Мабуть, у зоні. Нещасна!”— подумки пошкодував). – Ви, звісна річ, подумали, що мій чоловік — зек. У тюрмі сидить,— ніби прочитала його здогадку. — Ні. Він у лісі в буквальному розумінні слова. Має там хатину. Все життя був у високих начальниках, і я біля нього, як королева, ходила. А тепер — ось так... Зрідка провідую,— промовила, опустивши чорні пір’їнки вій. Коли вії піднялися, погляди їхні зустрілися. – Дивно. Ваша тендітна рука, пестячи мене, будила щоранку, потім подавала ароматну каву. Ваші губи трепетно торкались моїх, коли я прямував до дверей. А вас не було. – Справді, дивина. “Королева” сідала в дорогі авто, веселилася в шикарних ресторанах, а вночі змахувала холодний піт з чола. Чоловік спав — сопів на всю кімнату, мов задихався. Я ж жила уявою: мене брав хтось дужий, надійний у свої руки-лещата. Це був мужчина, схожий на вас. В його обіймах я п’яніла і завмирала. А вранці боліла голова і затерпало серце,— говорила вона і жахалась від своєї відвертості. Вийшли на вулицю. Попрощалися. – Я з нетерпінням чекатиму вашого дзвінка, — стукало й стукало молоточком у її скронях. Аж записка з номером “мобілки” з рук випала. Білим корабликом заструменіла в каламуті. – Підняти?.. — завагалася. Темніло. Враз небо навпіл розчахнула блискавка. Осяяла її постать, обличчя. І сльоза, що викотилася з очей, забриніла на щоці діамантом.
