«Мій тато був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим», - чемпіонка Європи - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.91 € 31.95
«Мій тато був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим», - чемпіонка Європи

Батько 18-річної львів’янки Олег Височанський захищав східні кордони нашої держави, отримав важке поранення під час боїв за Донецький аеропорт.

Фото: Главком.

«Мій тато був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим», - чемпіонка Європи

Марія Височанська пишається, що представляє державу, за яку воював її батько

Напередодні домашнього чемпіонату Європи з художньої гімнастики, який тиждень тому завершився у Києві, ця дівчина пообіцяла собі, що підійме прапор України для тата, пише Главком. Батько 18-річної львів’янки Олег Височанський захищав східні кордони нашої держави, отримав важке поранення під час боїв за Донецький аеропорт. З того часу виступи на гімнастичному помості мають для Марії Височанської особливий сенс. Вона пишається, що має змогу представляти державу, за яку воював її батько.

У підсумку славень на честь Марічки і її партнерок Валерії Юзьв’як, Анастасії Возняк, Діани Баєвої та Маріоли Бондарчук лунав навіть двічі. Спершу дівчата, які разом виступають у групових вправах, стали разом із солістками-юніорками чемпіонками Європи в командній першості, а згодом виявилися найкращими у виступах з п’ятьма м’ячами. Крім того, особливою є й бронза українських «груповичок» у багатоборстві. Особлива, бо попереднього разу українки здобували медаль континентальної першості в цьому виді програми 23 роки тому.

Батько 18-річної львів’янки Олег Височанський захищав східні кордони нашої держави, отримав важке поранення під час боїв за Донецький аеропорт.

Загалом на Євро в Києві наші майстрині групових вправ здобули чотири медалі – два золота, срібло і бронзу. 

- Пам’ятаю, коли бойові дії на сході тільки починалися, тато сказав, що не буде ховатися, якщо прийде повістка, - згадує Марія. - Правда, коли це сталося, він нам нічого не сказав. День, коли тато збирався, запам’ятався мені добре. Була десь шоста ранку, ми спали. «Тату, ти куди?», – запитую, помітивши, що батько збирає речі. «На роботу їду, в Карпати, на три дні», – відповідає. Вже тоді відчула, що то неправда. Взагалі, в мене з татом дуже сильний ментальний зв’язок. У той час, коли тато отримав поранення в голову, в мене впродовж трьох днів була така мігрень, що не могла піднятися з ліжка. І  це за умови, що мені ніхто нічого не говорив. Через три дні тато сказав мамі правду: «В мене повістка, я піду захищати Україну». А через місяць ми проводжали батька на схід. Не знаю , чому, але ще тоді відчула, що тато повернеться живим, але пораненим. Теж відчуття. 

Що відчуває дитина, тато якої під кулями?

Знаєте, я тоді якось навіть думки не допускала, що може трапитися щось непоправне. Лише десь через пів року після того, як тато після операції повернувся додому, почала все аналізувати і зрозуміла, що могла його втратити. А коли тато був на війні, мама відмежувала мене від усього. Зробила так, щоб я думала лише про школу, гімнастику, родинні справи. Коли запитувала про тата, мама відповідала сухо: «Все добре, я з ним поговорила, вони взагалі не там, де стріляють, вони в безпеці, на навчаннях на підконтрольній Україні території».

Потім дізналася, що то було зовсім не так. Але дуже вдячна мамі, що вона мені не казала правди. А потім, коли тато повернувся з пораненням, але живий, була дуже щаслива. Потім дізналася, що батько був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим. Усі його друзі або потрапили у полон і звідти не повернулися, або загинули. Згадую другий Святий вечір, перед Водохрещам. Тато вже був у шпиталі в Дніпрі. Передала йому туди сплетений власноруч з синьо-жовтої ниточки браслет. О сьомій вечора ввімкнули телевізор, якраз на новини. Показували сюжет про поранених бійців. Обличчя людини, яка давала інтерв’ю, затерли. Але дивлюся на складені руки і бачу на них свій браслет. Як я тоді розплакалася! «Мамо, диви, це ж тато!» – показую на телевізор і не можу стримати сліз.