Волинянка рік переховувала пораненого східняка - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 33.84
Волинянка рік переховувала пораненого східняка

Слідами історії.

Фото Вісника.

Волинянка рік переховувала пораненого східняка

Сліди рятівниці його родина розшукала через 77 років

Історію про силу материнської любові розповів головний режисер Волинського облмуздрамтеатру, заслужений діяч мистецтв Михайло Ілляшенко. Його двоюрідного брата Андрія із села Чехівка Чорнобаївського району на Черкащині в роки війни врятувала волинська жінка Мотрона Шевчук. Вона переховувала пораненого у голову підлітка й виходила, ризикуючи своїм життям і життям своєї дитини.


Про це пише Вісник. 

Хлопець був втікачем з невільницького потяга, що віз на каторгу в Німеччину українську молодь. Хто зна, чи вижив би, якби не ця відважна жінка. Михайло Васильович нещодавно розшукав її сліди в селі Личани Ківерцівського району й поклонився її могилі від імені вже покійного свого брата та усієї їхньої родини.

Службу за упокій відправили, а через рік прийшов лист з Волині. Мати пів України пройшла, щоб забрати хворого Андрія

«Стрелили мене під Оликою у Польщі, – так розповідав брат Андрій про ту біду, що сталася з ним у війну. – І мене там спасли». Увесь час збирався приїхати на Волинь, та все відкладав. Потім постарів, було не до поїздок. Помер він у 2013 році. Так і не побував більше в тому селі, де милосердна жінка врятувала йому життя.

– Тепер зробив це я, – каже Ілляшенко. – І трохи спізнився… Влітку відійшла у засвіти донька Мотрони Шевчук Галина, яка могла розказати про свою маму й про ті події більше…

– Тато був дуже рослим хлопцем. Мамині сестри довго переховували його, щоб не забрали в Німеччину. Навіть у дівчачий одяг переодягали. Але не вберегли. Забрали під час облави, і все відкрилося, коли повели в лазню митися. Йому було тільки п’ятнадцять, – це вже згадує донька Андрія Пономаренка Надія. – Чи то був 1942-й, чи 1943-й – не знаю. Тоді не запитала в тата, а тепер уже немає в кого. Везли їх поїздом, і коли ешелон стишив хід на крутому схилі біля волинської станції «Дерно», група хлопців зробили дірку в підлозі і тудою зістрибнули з поїзда. Німецька охорона почала стріляти з кулемета, і тато впав скошений кулею попід лісом. Друзі зупинилися на мить, побачили його в калюжі крові й побігли далі від вірної смерті.

Через деякий час у село повернувся один з хлопців, Гриша, який втікав разом з Андрієм. Він розповів його мамі, що її сина, напевне, вже немає в живих. Побивалася бідна Тетяна за ним, відспівала у церкві, як годиться. А на сороковий день її сестри сказали обід поминальний зробити. Мовляв, якщо син живий, то повернеться, а ні – його душа упокоїться з Богом.

Минув з рік, як в осиротілу хату Пономаренків сільська листоноша принесла дивний лист з далекої Волині. Невідома жінка писала, що Андрій у неї. Вона його вилікувала, але він не все пам’ятає. Тільки постійно повторює ім’я «Катя» (так звали його молодшу сестру). Яка то була радість для матері!

– Моя бабця Таня заходилася збиратися в далеку дорогу. Люди з усього села зносили їй харчі. А що тоді мали їсти? Принесли яєць повно, то вона наклала їх у валізу і насінням соняшниковим пересипала. Щоб було по дорозі що німцям дати – вони люблять «яйка». Уявіть, як це пройти майже вісімсот кілометрів окупованою територією, і в основному пішки! – досі дивується материнському подвигу своєї бабусі пані Надія. – Недарма, коли вона померла, тато дуже плакав і примовляв: «Вона була така молода, а в таку дорогу пішла і мене додому вернула». Я не все знаю, звичайно, бо була малою, коли про все це говорили й згадували. Але з того, що чула, то бабця прийшла у те волинське село і застала мого тата на порозі хліва, коли гній викидав. Жінка та вийшла і сказала: «Якщо він тебе впізнає, забереш його. А ні, то не віддам». Тато довго-довго дивився на бабцю, а тоді промовив: «Мама…» Плакали обидві жінки. Як ця Мотря його знайшла – не знаємо. Село їхнє від залізниці далеко. Пораненого тата знайшли біля лісу. Хтось з тих, хто втікав, нібито їй сказав, що наш один там упав, не знаємо, чи живий, бо кров на снігу бачили. І вона, як німці проїхали, запрягла коней і поїхала за ним. У самої маленька донечка вдома була. І в лікарню його в Олику возили, лікар оглядав. Як ризикувала людина! Не дай, Боже, німці би зловили – розстріляли б усіх! У тата було дві дірки в голові. Куля пройшла навиліт. Спочатку він мало що пам’ятав. Згадував тільки Катю, сестричку свою меншу, яку дуже любив. Прожив він на Волині у Мотрі десь з рік. Допомагав їй господарку порати, бо вона у неї чималенька була. Згодом пам’ять до тата вернулася. Але в армію його не взяли. Як життя все може повернути! Його друг Гриша, той, який повідомив бабці про тата, виявляється, ходив до моєї мами. Він пішов на флот служити, і щось там у них не заладилося, у листах посварилися. І мама вийшла заміж за тата. Гриша прийшов з армії, дізнався про це і з горя в Москву подався. А коли в село приїжджав, то так пристально на мене дивився, що аж страшно ставало. А я дуже на маму схожа. Отакі страсті! До речі, мама часто казала татові: «Андрею, треба поїхати на Волинь». А він щось не дуже хотів, все віднікувався.

Як виявилося, недарма. Бо їхати не було до кого. Його рятівниця Мотрона Шевчук померла ще у 1945 році. Їй було лише 37 років. У Личанах вдалося розшукати її родичів – там живе племінник чоловіка Олексій Шевчук з дружиною Ніною. Вони й допомогли знайти на старому сільському кладовищі могилку Мотрі. Доля цієї мужньої жінки склалася трагічно. Її чоловіка забрали в армію ще у 1941 році. Через деякий час вона отримала звістку, що він пропав безвісти. Але у 1945-му Євдоким несподівано повернувся додому. А в Мотрі на той час знайшовся синок Іван. Від кого народила вона цю дитину – у селі ніхто не знав. Вона забрала цю таємницю із собою. Таких випадків у війну було немало. Ображений Євдоким не простив цього дружині і, кажуть, дуже побив її. Невдовзі вона померла, залишивши двох сиріт. Чоловік привів нову жінку в хату, а про Мотрю було заборонено навіть згадувати. Діти тітку Катю стали називати мамою. Як розповідали колишні сусіди, маленького Іванка не любили ні батько, ні мачуха. Ріс він хворобливим, навіть молока шкодували. «Чого ви його не глядите? – казали сердобольні сусідки. – Може, він вам на старості ще кусок хліба принесе». Як дитина підросла, батьки трохи змилостивилися над байстрюком, навіть весілля йому зробили. Мав Іван чотири доньки. А про батьків не забував. Весь час навідувався в село і хліб возив. Правда, помер рано…

Джерело: Вісник