Кілька п’яниць, котрі ніде не працювали, майже дві доби пиячили у квартирі лучанина-таксиста...
Кілька п’яниць, котрі ніде не працювали, майже дві доби пиячили у квартирі лучанина-таксиста. Як часто буває, пересварилися поміж собою, побилися. Один із них звинуватив свого постійного друга по пляшці, що той його часто обкрадає, завдав йому кілька ударів по голові дерев’яною битою для гри в бейсбол, від чого той помер на місці.
Віктор ОСТАПУК Володимир КАЛИТЕНКО
ТРУП У ЗАМКНЕНОМУ БУДИНКУ Раніш Микола Вагель жив у будинку матері на вулиці Котляревського. Коли вона померла, переселився у квартиру на проспекті Миру. В будинку матері дозволив жити її колишньому співмешканцю Валерію Харкевичу. Можливо, цього й не варто було робити, адже Харкевич давно пиячив і матір привчив до спиртного. Від горілки й померла. Проте залишати будинок порожнім не можна було також, бо перед цим його уже двічі хтось обкрадав. Тепер же в ньому був хоч і п’яничка, але квартирант. Вагель працював у Луцьку таксистом, тож частенько навідувався до материної хати, аби подивитися, що там робиться. В кінці січня, у неділю, приїхав туди знов. Вхідні двері в будинок виявилися на замку. «Певне, Валерій запив та й пішов десь шукати пригод , бо пригоди любить», — вирішив Вагель. Власним ключем він відімкнув замок і зайшов у хату. З кухні назустріч йому кинулося три коти й два собаки. Вони жили на подвір’ї. Харкевич їх часом годував на кухні. Господар зрозумів, що вони тут сидять, певне, не один день. Але навіщо замкнув їх у хаті Харкевич? Можливо, покликав погодувати, а потім п’яний забув випустити на подвір’я. Чоловік випустив тварин й почав оглядати кімнати. Скрізь був цілковитий безпорядок. Валявся розкиданий одяг, постіль, інші речі. Зрозумів, що тут Харкевич знову пиячив з друзями. Господар помітив, що в деяких місцях, на підлозі, червоніли плями, схожі на засохлу кров. Ще якісь сліди, ніби когось волочили до виходу з будинку. Микола підійшов до стола, бо побачив там аркуш паперу, вирваний з учнівського зошита.Підняв його, впізнав почерк Харкевича, почав читати: «Я вбив злодюгу, тіло переніс в іншу частину будинку, де зараз ніхто не живе». Вагель зрозумів, що записку Харкевич написав для нього. Вийшов з хати. Примітив ті ж самі сліди волочіння, які тягнулися від дверей до іншого входу в будинок. Адже будинок складався з двох половин. Кожна з них мала окремий вхід. Вагель по сліду пішов до других дверей, відімкнув їх, відчинив навстіж й перелякано зупинився. Біля самих дверей на підлозі лежав чоловік, прикритий різним шматтям. Виднілася лише закривавлена голова та обличчя. Господар впізнав його. Це був Анатолій Стаднік, який часто приходив до Валерія Харкевича. Вони разом пили, а потім чомусь обов’язково сварилися. Проживав він у Луцьку на вулиці Чекістів. Господар побіг до сусідки Зої, розповів їй про те, що сталося. – Треба негайно повідомити в міліцію, — порадила жінка. – Саме тому я й прибіг сюди... Чоловік зняв телефонну трубку. Руки в нього тремтіли. Набрав номер телефону й повідомив черговому міліції, що у своїй квартирі, на вулиці Котляревського, виявив закривавлений труп знайомого чоловіка... Через кілька хвилин до будинку Вагеля прибув міліцейський автомобіль. Працівники міліції оглянули труп, всі кімнати, прочитали записку вбивці. В кишені куртки трупа знайшли ксерокопію паспорта на ім’я Стадніка, 1962 року народження. – Ви Харкевича добре знаєте? — запитав один з працівників міліції. – Звичайно... П’ять років він також проживав у цьому будинку як співмешканець моєї матері. – Де він зараз може бути? – Напевне, поїхав у своє село Хром’яків, де раніше жив і куди зараз їздить за пенсією, бо інвалід другої групи. Того ж дня у селі Хром’яків міліція затримала вбивцю... П’яні баталії у квартирі Була субота. Харкевич із Стадніком зустрілися біля обласної лікарні. Сюди вони приходили частенько, бо тут можна було випити самогону чи розведеного спирту у бабусь, котрі робили вигляд, що продають насіння, а частували спиртним постійних пияків. Звичайно, за гроші. Харкевич і Стаднік тричі випили по півсклянки спирту, біля кіоску запили пивом. – Тепер ходімо до мене, — запропонував Валерій. – Хіба щось маєш? — радісно засвітилися очі в Стадніка. – Знайдемо... Я ж недавно пенсію отримав. Харкевич ніде не працював. Але, крім пенсії, мав ще якийсь приробіток. Збирав макулатуру, порожні пляшки, здавав усе і щодня мав при наполегливій роботі близько п’ятдесяти гривень. Отож, на спиртне вистачало. Правда, нерідко скаржився, що друзі, з якими пив, часом забирали у нього всі гроші, коли горілка його звалювала і він уже нічого не пам’ятав. Знав, що це робив і Стаднік, але все одно його запрошував до себе. Через півгодини чоловіки були уже в будинку, де тимчасово проживав Харкевич. Господар приніс літр розведеного спирту. Вмостилися у кріслах біля стола й почали, не поспішаючи, потягати пекучу рідину із склянок. Пили, не закушуючи, не було чим. Та й звикли вже так. Коли допивали літрову пляшку, до хати зайшло ще двоє знайомих лучан — Ярослава та Михайло. Вони в цьому будинку були також не вперше. Харкевич важко піднявся з крісла, кинув погляд на пляшку, в котрій горілки було лише на денці, на порожні руки гостей. – Зачекайте, зараз я ще принесу горілки, — сказав і похитався до виходу. Повернувся Харкевич досить швидко. Приніс ще півтора літра розведеного спирту. Весела компанія знову вмостилася за столом. Пили довго, доки всіх не зморив сон. Дехто заснув у кріслі, на якому сидів, інший добрався до ліжка, ще хтось просто звалився на підлогу. Прокинулися пияки тільки наступного дня.Хоча з голови ще не вийшов і вчорашній хміль, але знову потяглися до пляшки. Всі пляшки виявилися порожніми. – Спиртного я принесу, — заспокоїв усіх Харкевич. — Скажіть тільки, котра зараз година? Годинник мав лише Стаднік. Він довго вдивлявся у циферблат, доки відповів на запитання. Потім чомусь почав пильно оглядати кімнату. Зупинив очі на музичному центрі, що стояв біля шафи. – Що там видивляєшся? — раптом закричав Харкевич. — Уже у мене все перекрав, тепер хочеш потягнути й музичний центр? – Що я в тебе вкрав? — огризнувся Стаднік, який сидів на підлозі. – Місяць тому витяг з мого пальта двісті п’ятдесят гривень, не так давно вкрав наручний годинник. Ще перелічувати, чи досить?.. З кожним словом обличчя його все більше червоніло, очі наливалися злістю, здавалося, ось-ось він кинеться з кулаками на Стадніка. Він і справді рушив до нього, але дорогу заступила Ярослава. Він її штовхнув, жінка впала. Її підняв Михайло, також почав сваритися з Харкевичем. – То ви всі проти мене? Зараз я вам покажу! Харкевич кинувся до шафи. Там, біля стіни, стояла дерев’яна бита для гри в бейсбол. Вхопив її, підскочив до Михайла і вдарив його по голові. Той впав на підлогу непритомний. Тоді кинувся до Стадніка. Анатолій піднявся з підлоги, але ніякого опору чинити не міг, бо ледве стояв на ногах. Харкевич битою замахнувся на Стадніка. Під перший удар той встиг підставити руку, але ще три удари досягли цілі. З голови потекла кров. Чоловік розтягнувся на підлозі і більше не ворушився. Всі повибігали з хати. Михайло, який опритомнів, також втік... Стаднік лежав біля стола на коврику нерухомо. Він був мертвий. Харкевич витягнув з-під нього закривавлений коврик, згорнув й заніс у собачу буду, там же залишив і шапку померлого. Повернувся й почав витирати червоні плями на підлозі. Труп перетягнув із кімнати на кухню, прикрив якимось лахміттям. Обмив і бейсбольну биту, й знов поставив її за шафу. Озирнувся навколо, слідів крові, здається, ніде не було. Дві доби пробув убивця разом із трупом в одній квартирі. Потім перетягнув його в іншу половину будинку. Знайшов зошит, видер з нього аркуш паперу і написав, що вбив Стадніка за крадіжку. Двері замкнув і поїхав у своє село Хром’яків, що в Ківерцівському районі. Під час розслідування вбивства 38-річний Харкевич нічого не приховував, детально розповів, як усе сталося, як безпробудно пиячили та сварилися перед трагедією. – Вбити Стадніка я мав намір вже давно, бо Анатолій постійно мене обкрадав, — відверто признався той. Горілка одним махом вирішила їх давній конфлікт: одного поклала в труну, другого посадила за тюремні грати. Луцький міськрайонний суд позбавив волі хронічного алкоголіка Валерія Харкевича на десять років. Можливо, тільки тепер, уже за залізними гратами, Харкевич зрозуміє, що розлучитися з пляшкою треба було давно. Хоча надія на це мала, адже у нього своя думка про спиртне. – Здоров’я я поки що маю, бо горілка мене тримає на світі, — заявив він під час розмови із слідчим. Міська прокуратура у своєму поданні начальнику Луцького МВ УМВС України у Волинській області вказала на конкретні причини подібних злочинів, зокрема, на низький рівень профілактичної роботи серед любителів «зеленого змія». Надто вільно і безпечно почувають себе і ті, хто незаконно торгує алкогольними напоями. Відчуваючи безкарність, вони навіть не ховаються. Всі п’яниці знають стежки до таких продавців. Без сумніву, знають їх і дільничні інспектори. Але перекрити цей алкогольний потік, в якому захлинаються п’яниці ледве не на кожній вулиці міста,чомусь не можуть. А, можливо, просто не хочуть...
