У Рожищенський притулок для неповнолітніх щороку потрапляє більше 350 волинських дітей, окремі — по кілька разів. Це “діти вулиці”, яких веде сюди важка сирітська доля...
У Рожищенський притулок для неповнолітніх щороку потрапляє більше 350 волинських дітей, окремі — по кілька разів. Це “діти вулиці”, яких веде сюди важка сирітська доля.
Світлана МЕХ
Світлоока, худорлява Світлана із Ківерцівського району, найстарша дитина в багатодітній сім’ї, до притулку потрапила із залізничного вокзалу. Виявляється, має батька, але не може згадувати його без внутрішньої дрожі. Він — п’яниця, бив її за будь-що, взагалі без будь-якої провини. Можна уявити собі, як було дівчині у сім’ї з восьми дітей, якщо втекла з дому. У школі теж знущалися зі Світлани, що, можливо, стало останньою краплею у вже давно повній чаші відчаю. Юнка каже, що її відправлять в інтернат... Із цим вона, здається, змирилася, серед знедолених дітей притулку Світлана, як не дивно, почуває себе комфортніше, ніж у звичайній школі та у своїй родині. Ще багато таких і подібних історій недовгого, але вже гіркого недитячого життя можна почути у Рожищенському притулку для неповнолітніх. Нас зустріли переполохані, але зацікавлені очі, часом надміру глибокі і серйозні. На сьогодні у притулку перебуває 25 дітей, дещо менше, ніж зазвичай. Напевно через те, що надворі літо. Основна причина того, що діти тікають з дому, на думку фахівців, не суто матеріально-побутові умови, а скоріше — проблеми психологічного характеру. Це криза стосунків батьків і дітей, що спостерігається і у фінансово-забезпечених родинах. Хоча найбільша частка тимчасових мешканців притулку все-таки діти з неблагополучних сімей. Як свідчить місцева статистика, 60 відсотків батьків вдаються до фізичних знущань над маленькими і беззахисними. Останні йдуть на вулицю, щоб зовсім чужі люди там їх почули і пожаліли. На жаль, число дітей, які зазнали насилля в сім’ї, за два останні роки зросло вдвічі. Не всі знають про те, що за неналежне виховання дітей батьки можуть бути притягнуті не лише до адміністративної, а й до кримінальної відповідальності з ув’язненням до трьох років. І чомусь не застосовується цей захід, який би міг бути дієвим. Принаймні, мені сказали, що жоден волинянин не був позбавлений волі за жорстоке поводження зі своїми дітьми, хоча після відвідин цього притулку я переконалася, що треба було б зробити це щодо деяких горе-батьків. Серед тих дітей, яких доставляють у притулок, окрім позбавлених батьківського піклування є і діти-сироти. Із 1836 сиріт Волині при живих батьках півтисячі справді залишилися одні на світі. Усіх юних краян мусять після перебування у притулку, поки оформлять документи, розподілити по інтернатах та по прийомних сім’ях. До речі, доведено, що найліпше дитина соціалізується у сім’ї. Але дотепер в області діяло тільки вісім будинків сімейного типу і шість прийомних сімей. Усього там виховується лише 66 дітей. А третина дітей у притулку, виявляється, з інтернатних закладів. Після рейдів працівників кримінальної міліції вони потрапляють туди. Їх знову повертають в інтернати, звідки діти в черговий раз втікають. Окремі втікають з інтернатів по кілька разів. Це, звичайно, не кращим чином характеризує ці заклади. Та й не так то легко, виявляється, доправити дитину, скажімо, із Шацька у притулок в Рожищі. Тих заповітних кількох десятків літрів бензину у правоохоронців зазвичай немає. Доводиться шукати спонсорів, а як ні, то брати дитину за руку і везти її у громадському транспорті. Є думка, що діти, які хоч раз відчули смак примарної романтики бродяжництва, набувають схильності до цього стилю поведінки. Сумнівне пояснення цього явища. Я поцікавилась, чи змінюються діти після нетривалого перебування у Рожищенському притулку. Завідувач закладу Леонід Матвійчук вважає, що однозначної відповіді на це запитання дати він не береться, але незаперечно одне: умови, що тут створені, впливають на дитину позитивно. Тренажери, комп’ютери, караоке — це все, що допомагає дітям відійти від того, що було вдома чи в інтернаті. Діти відчувають увагу до себе, що піднімає їх самооцінку. У притулку домінує доброта, співчуття і турбота про майбутнє його тимчасових мешканців. І все-таки байдужість суспільства до безпритульних дітей очевидна. Оточуючі бачать малолітніх жебраків і не звертають на них увагу. Не існує на Волині й громадської організації, яка б займалася соціально-психологічною роботою з неблагополучними сім’ями. Хоча деякі позитивні тенденції все ж є. Зокрема, як повідомила керівник служби у справах неповнолітніх облдержадміністрації Алла Онищук, ймовірно наприкінці цього року в Ковелі відкриється Центр соціально-психологічної реабілітації дітей. Сюди вони направлятимуться за рішенням спеціальної комісії, або ж будуть переведені з притулків ті діти, які потребують посиленої психологічної допомоги. Мета центру — соціалізація дітей, які тривалий час були поза межами сімейного догляду. Пані Онищук повідомила, що розроблена обласна програма запобігання дитячій бездоглядності, яка прийнята буквально цими днями. Ми знаємо, що програм — хороших і різних — є багато. Але далеко не завжди вони підкріплюються конкретною повсякденною роботою. А у такій дуже складній і делікатній справі це особливо важливо. Скільки ми кажемо добрих слів за турботу про підростаюче покоління, а тих же “дітей вулиці” не меншає — навпаки. Це наша спільна ганьба і біль.
