«МИСЛИВЦІ» ЗА МОБІЛКАМИ

Злодіїв на Волині, хоч греблю гати. Один із них недавно навідався з Ковеля в обласний центр, щоб чимось поживитися. Обчистив сумочки кількох студенток, прихопив цінну річ у викладача. Не побоявся гріха й обікрав священика. Інший злодій, уже лучанин, пограбував восьмикласника. Обидва любителі чужого в основному «полювали» за мобільними телефонами, але не відмовлялися і від грошей та цінних речей, якщо ті потрапляли до їх рук.



Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

НЕ ПОБОЯВСЯ БОЖОЇ КАРИ
Роман Гойсак приїхав з Ковеля до Луцька вранці й одразу подався на вулицю Потебні, де було вище професійне училище № 2. Зайшов у приміщення. На першому поверсі було тихо. Студенти сиділи на лекціях. Не поспішаючи, пішов коридором. Помітив, що двері однієї з аудиторій відхилені. Зазирнув у щілину, там нікого не було. Зайшов всередину. Біля дверей стояла шафа. Хотів подивитися, що в ній, але на одному із столів помітив жіночі сумочки. Кинувся туди. Почав їх оглядати. У двох виявив мобільні телефони «Сіменс». Сховав у кишеню. Забрав і кілька шкіряних гаманців. Чи були там гроші і скільки, не дивився. Не мав часу. Встиг оглянути лише три сумочки, коли почув чиїсь кроки в коридорі.
Гойсак вийшов з аудиторії й ледве не зіткнувся з якимось чоловіком. Це був викладач училища Микола Куценко. Майже всіх студентів він знав в обличчя. Цей же не був схожий на студента навіть за віком.
— Що ви тут робите? — запитав викладач.
— Шукаю знайому дівчину, — пояснив.
— Як вас звати?
— Тарас, — збрехав той.
— Дівчата зараз сидять в іншій аудиторії. Зачекайте тут. Я скажу, що до них прийшов Тарас. Нехай ваша вийде.
Викладач пішов коридором. Гойсак кілька секунд постояв, потім кинувся до виходу і зник.
Куценко зазирнув в аудиторію. Заняття там уже закінчилося. Студентки почали вставати з місць. Сказав викладачу, котрий вів заняття:
— Руслане Васильовичу, щойно я зустрів біля аудиторії, де ви перед цим проводили заняття, підозрілого чоловіка. А там лежать сумочки студенток. Нехай оглянуть, чи нічого із них не зникло.
— Зараз скажу... Ми справді минуле заняття там проводили, а потім перейшли сюди, щоб попрацювати на комп’ютерах... Дівчата, аби не носитися із своїми сумочками, залишили їх у попередній аудиторії..
Дівчата оглянули свої сумочки і виявили крадіжки: зникло два мобільних телефони та три шкіряні гаманці з грошима. Грошей, правда, там було небагато, але для студенток все одно чимала втрата.
Всі кинулися шукати злодія у приміщенні, але його й слід прохолов. Він уже був на вулиці Ковельській у квартирі знайомої циганки Людмили.
— Може, тобі мобілка потрібна? —- запропонував.
Циганка оглянула мобільний телефон.
— Скільки за нього хочеш? — запитала.
— Віддам майже задаром... Гони сімдесят п’ять гривень.
— Дорого...
— Ти що? Він коштує п’ятсот сорок.
— Невже?..
— Запитай того, хто розуміється на мобілках.
— Добре, беру... Ти мене переконав, — жінка простягнула Гойсаку гроші... — Але скажи, де ти «Сіменс» взяв.
— Знайшов на вулиці, — збрехав злодій.— Певне, якийсь дурень загубив.
— Не так багато дурнів, щоб губити мобілку серед вулиці, — посміхнулася циганка.
Гойсак почав сердитися.
— Не хочеш, то я можу повернути твої гроші. Покупців знайдеться, скільки хочеш. А до тебе приніс, як до знайомої.
— Не будемо, наче діти, гратися. Ти продав, я купила.
Роман сховав гроші в кишеню й вийшов з кімнати...
Гойсак часто навідувався у Луцьк. Проживав у Ковелі з матір’ю та сестрою. З дружиною розлучився. Ніде не працював, хоча мав спеціальність електромонтера. Не тягнуло його до роботи, але гроші були потрібні не тільки на харчі та одяг, але й на наркотики. Перебував на обліку в наркодиспансері. Отож, доводилося ризикувати, бо без грошей, як без води, і ні туди, і ні сюди.
Забрів одного дня Гойсак на вулицю Градний узвіз, що в Луцьку. Чимось привернув його увагу один будинок. Це було управління єпархією. Двері відмикати навчився, бо мав із собою в’язку ключів, невеликий ломик. Через кілька хвилин уже був у приміщенні. Кинувся нишпорити по всіх закутках. Побачив на столі фотоапарат «Олімпус» та дуже дорогий наручний годинник «Тіснот». Швидко запхав їх до кишені. Постояв кілька хвилин, прислухаючись. Всюди було тихо. Поблизу будинку не почув ні чиїхось кроків, ні розмови. Кинувся до шафи. Там знайшов гроші — дев’ять тисяч гривень. Такої удачі у нього ще не було...
Згодом повернувся керуючий єпархією. Помітив, що в приміщенні хтось побував. А коли не виявив грошей та інших речей, зрозумів, що до нього навідувався злодій. Порахував збитки. Вони склали понад дванадцять тисяч гривень. Відразу у міліцію не звернувся. Мав намір сам усе розслідувати. Але з цього нічого не вийшло, злодія не виявив. Мусив повідомити про крадіжку у міський відділ внутрішніх справ.

ЗЛОДІЯ ПОТЯГНУЛОВ... УНІВЕРСИТЕТ
Через кілька днів Гойсак знову приїхав в обласний центр. Довго бродив вулицями міста, видивляючись, де б можна щось потягнути. Нарешті забрів на вулицю Львівську. Зупинився біля приміщення Луцького державного технічного університету. Піднявся на другий поверх. В коридорах було тихо. Зважився зазирнути у кілька аудиторій. Нікого не виявив, а проте і вкрасти там не було чого.
Роман розчаровано побрів далі. Несподівано двері одного кабінету різко розчинилися й звідси вийшов середнього віку чоловік, швидко кудись подався. Гойсак зрозумів, що то викладач. Дійшов до того кабінету.
«Відчиню двері, якщо там ще є люди, що-небудь запитаю»,— вирішив злодій.
В кабінеті нікого не було. Перше, що кинулося Гойсаку в очі — мобільний телефон «Самсунг». Підбіг до стола, вхопив телефон, запхав до кишені й одразу вийшов. Шукати ще щось не зважився, викладач міг щосекунди повернутися.
Власник кабінету і справді досить швидко повернувся. Це був завідуючий кафедрою Іван Дрозд. Він на роботу прийшов з самого ранку. Кілька разів виходив у справах з кабінету. Дверей не замикав. Хто б міг подумати, що коридорами університету бродить досвідчений злодій? Хоча нині й варто бути обачним, надто вже багато у місті розвелося злодіїв, в основному пияків і наркоманів, котрі давно забули, що таке праця, й живуть лише за рахунок крадіжок.
Вік злодіїв різний. Гойсаку — близько тридцяти. Але часто крадіжки вчиняють підлітки і зовсім діти. Особливо великий попит на мобільні телефони. Чому? Можливо, тому, що їх легко сховати, а ще вони досить дорогі...
Восьмикласник Володимир Токарчук того дня приніс у клас мобільний телефон батька «Самсунг». Школярі почали його розглядати, а Іван Калач запитав:
— Ти часом не маєш наміру його продати?
— А купиш? Він коштує більше, ніж шістсот гривень.
— Куплю... Батько гроші дасть. А ти що без мобілки залишишся?
— Чому без мобілки? Докладу до твоїх грошей свої і куплю ще кращу.
— У мене вдома також є дуже модна мобілка, — похвалився Іван. — Може, просто обміняємося?
— Принось завтра, я тільки подивлюся, яка вона. Сподобається, то й обміняємося.
Наступного дня Іван свою мобілку в школу не приніс.
— Передумав мінятися? — запитав Володимир.
— Та ні... Мені її принесе сюди один знайомий.
— Коли?
— Як закінчаться уроки...
Після уроків Володимир вийшов на шкільне подвір’я з однокласниками Олександром та Вадимом. Тут уже стояв Іван.
— То де твоя мобілка? — запитав Токарчук.
— Зараз буде, ходімо... Мій знайомий має її принести до дитсадка, що на вулиці Наливайка.
Дитсадок був недалеко, й через кілька хвилин хлопці вже стояли на його подвір’ї. Іванового знайомого не було.
— Що ти нас водиш за носа? — невдоволено сказав Токарчук.
— Зараз буде... Зачекаємо трохи.
Доки школярі розмовляли, на подвір’ї з’явився якийсь хлопець, високий і значно старший від них. На ньому була кофта з капюшоном. Капюшон він навіщось натягнув так, що майже цілком прикрив своє лице.
— Це він? — запитав Токарчук.
Іван заперечливо кивнув головою.
— Незнайомець підійшов до школярів, попросив цигарку.
— Ми не палимо, — сказав Олександр.
Незнайомець відійшов кроків на десять, потім чомусь обернувся й попрямував знову до хлопців.
— Дай-но мені свою мобілку, я ще раз на неї подивлюся, — попросив Іван.
Володимир простягнув «Самсунг».
Той почав набирати якісь цифри. Бачачи, що до них наближається незнайомець, Токарчук попередив, аби Іван сховав мобілку до кишені. Іван чи не дочув, чи не зреагував на прохання, й продовжував тримати мобільний телефон у руці. Високий хлопець наблизився, несподівано вихопив з рук Івана мобілку й кинувся тікати. Токарчук побіг за грабіжником, але не догнав і повернувся.
— Ти спеціально тримав у руках мобілку, щоб він вихопив! — закричав Володимир. — Щоб завтра була мені мобілка, бо матимеш серйозні неприємності!.. Ти його знаєш?
— Знаю... Звуть Андрієм, а прізвище Зварич. Живе неподалік мого будинку...
Працівники міліції затримали Зварича через кілька днів. Під час слідства він розповів, що викрасти мобільний телефон домовився з Іваном заздалегідь. Діяли за розробленим планом. Мобілку продали, а грошима поділилися.
Двадцятирічний Зварич, виявляється, не вперше викрадає мобільні телефони. Рік тому пограбував двох лучан, забрав у них «Самсунги». Впіймався, як і слід було чекати. А Луцький міськрайонний суд тоді позбавив його волі на чотири з половиною роки, правда, з іспитовим строком. Іспитовий строк на користь не пішов. І ось тепер Андрій впіймався вдруге.
Луцький міськрайонний суд цього разу засудив Андрія Зварича на п’ять років позбавлення волі.
Опинився за гратами й ковельчанин Роман Гойсак. Суд позбавив волі «мисливця за мобілками» на чотири роки і один місяць. З нього, крім того, буде стягнуто завдані потерпілим матеріальні збитки.
Дуже вже не хотілося двадцятидев’ятирічному Гойсаку сідати за грати, тому в апеляційній скарзі виклав вигадані причини свого падіння: «На злочини штовхнуло мене невлаштоване життя. Я не знайшов свого місця в суспільстві, але хочу бути корисним для людей. Проте знаю, що кожен повинен нести свій хрест. Прошу суворо не карати».
Колегія суддів палати в кримінальних справах апеляційного суду області не зреагувала на його демагогічну заяву й вирок міськрайонного суду залишила без змін, нагадавши Гойсаку давно відому істину: «Злодій рано чи пізно опиняється на лаві підсудних...»