45-річна Тамара Іонова, інвалід І групи по зору, мріє створити рушники власними руками і вірить, що отримає зцілення...
45-річна Тамара Іонова, інвалід І групи по зору, мріє створити рушники власними руками і вірить, що отримає зцілення.
Алла ЛІСОВА
Проживає вона у гамірному місці в самому центрі Нововолинська. Вікна квартири виходять на бульвар Шевченка, відчинені майже завжди навстіж. - Я слухаю місто... Практично, на вулицю не виходжу вже давно. За винятком хіба того, що раз у тиждень під вечір роблю покупки в найближчому магазині, - пояснила господиня. Біда підкралась до жінки ніби ненавмисно, але якось зненацька підступно. Тамара закінчила восьмирічку, потім – вечірня школа. І на тому – все: більше ніде не вчилась і не працювала. Незначні проблеми із зором і слухом мала ще в ранньому віці, але про цей, вже пройдений етап, багато говорити не хоче. Будувала плани навчатись художньому ремеслу, бо дуже любила малювати і креслити. Пригадує, як вчитель креслення, вловивши неабиякі здібності школярки, мовив: „Тебе чекає велике майбутнє, якщо підеш далі”. Однак доля так розпорядилась, що юнка не лише нікуди не вступила, а й практично роками не полишала чотирьох стін. Це була воля мами, надмірна турбота якої в кінцевому результаті повернулась проти самої дочки. Позбавлена спілкування з ровесниками, можливості розвивати вроджений талант, вона занурилась у книги. Ще й досі у серванті збереглись багатотомні видання російських і зарубіжних класиків. У пам’яті жінки чітко закарбувались назви творів та імена героїв, про які вона може говорити годинами. - Останнім часом в основному читаю з сильною лупою лише спеціальну медичну літературу – книги, журнали. А ще – Біблію. Відколи перестала бути атеїстом – політикою не цікавлюсь. Мені вистачає коротких новин та духовних передач, які інколи слухаю, - на підтвердження своїх слів жінка дістає акуратно складений в целофановому мішечку радіоприймач. Тамара каже, що відколи повірила в Бога, тоді й прийняла остаточне рішення взятись по-новому вишивати. І в першу чергу в уяві постав образ ікони Казанської Божої Матері, зображений в одному з журналів, який її дуже захопив і вона його придбала в книжковому магазині. Тому відразу порадилась у подруги Світлани Купіри, де можна придбати тканину і різні нитки. - Вісімнадцятого січня я взялась за роботу, - одухотворено веде розповідь не по віку посивіла жінка з гарними рисами обличчя, на якому ніби закарбувався спокій. – Лупу прикріпила до стінки дивана і почала творити. Бувало, що просиджувала годинами. Найкраще працювати було мені ввечері. Тоді чіткіше бачу візерунок, а все решта – підказує інтуїція. Цілком стороння людина, глянувши на витонченої роботи витвір, у якому гармонійно підібрані відтінки, де немає жодного вузлика, ніколи не повірить, що це зробила майже зовсім сліпа людина. Окрім того, образ Божої Матері прикрасила бісером і по центру – перламутровими бусинками. Усе зроблено так тонко і акуратно, що ікона однакова по обидва боки. Вишивати почала Тамара у років двадцять. Цьому заняттю спеціально її ніхто не навчав. Все сталось само собою: подивилась раз-другий на мамине вишивання – і спробувала собі. Але в дочки із першого разу виходило все значно краще. Доки хвороба (у неї – катаракта сітківки) не прогресувала, за вишиванням проводила багато часу – серветки, рушники, доріжки... Багато роздаровували. А два надзвичайно красиві килими, над якими чаклувала кілька років, і досі прикрашають стіни її квартири. - Десять років тому, як поставили інвалідність першої групи, деякий час зовсім припинила вишивати. І лише сильний психологічний стрес, коли після тривалої хвороби похоронила маму, поконфліктувала з іншими членами родини, заставив взятись знов за голку. - Послужив цьому ще й такий факт, - пані Тамара на мить замовкає, дивиться десь у далечінь і продовжує. – У сні мені з’явився образ Ісуса Христа. Це було своєрідне знамення, яке підштовхнуло не лише почати ікону, а й повірити, що Бог і молитва можуть мене зцілити... Ікона Казанської Божої Матері прикрасить стіни Свято-Успенського Низкиницького монастиря, розташованого поблизу шахтарського міста. Їй самій теж пропонували піти жити в святу обитель. Але Тамара каже, що поки не готова до такого відречення. Вона інколи береться за улюблене заняття – вишиває. А ще – досить вдало і професійно робить макраме, читає. Як завжди, у пригоді стає лупа. Підтримують сусіди, зокрема, сім’я Марушків, добра подруга Світлана, а також віруючі, які допомагають жінці долати великі труднощі повсякдення. Найнеобхідніше по дому старається виконувати сама. Душевною потіхою служать два коти – Леся і Матвій. З вулиці у квартиру Тамари Іонової сонце щедро сипало свої літні промені, які, як це не прикро, їй дуже заважають, перешкоджають навіть вловлювати постаті людей і загальні обриси їхніх облич. Погіршився й слух, тому не просто спілкуватись із знайомими. Але жінка радіє кожному дню, з великим ентузіазмом займається траволікуванням і каже, що попереду в неї ще так багато запланованого... ...Поверталась я від своєї героїні з двояким відчуттям. Переважала думка, що ми не вміємо по-справжньому дорожити тим, що дає життя, цінувати те, що маємо.
