ПОЛІТИКА БЕЗ ПРАВИЛ І МОРАЛІ

Цей висновок напрошується, коли дивишся на те, що твориться на нашому владному олімпі.

Степан САЧУК,
заслужений журналіст
України

Те, до чого дійшли в кінці минулого тижня у парламенті, для всіх нас було громом серед ясного неба. І не тільки для нас, а й, як з’ясувалося, для більшості депутатів демократичної коаліції. Зухвалий фарс регіоналів укупі із такими зовні благопристойними соціалістами став, як не прикро, цілковитою несподіванкою і для нашого Президента.
На наших очах владу в країні від помаранчевої коаліції шулерськими, нахрапистими методами забрали донецькі біло-голубі. Забрали, не дотримавшись навіть елементарних формальностей, знехтувавши законодавчі положення щодо політичної реформи. Нову коаліцію при мовчазній згоді Президента поспіхом оформляли вже постфактум, після захоплення влади. Як і розробляли програму, підписували угоду та інше. Вкотре ми спантеличено задавали собі питання: то в нас працює закон чи ні? І якщо народні депутати дозволяють собі вільно інтерпретувати закон, вільно з ним поводитися, то чого нам можна чекати у такій державі? Створюється враження, що у нас такі закони, які можна повертати, як дишло.
Як вже повелося у нашій вітчизняній історії, не обійшлося без зрадництва. А ми одержали чергове підтвердження того, що політика і у нашій новітній історії дуже брудна справа, а політики вже давно не звертають увагу на думку народу, а живуть своїм келейним життям, піклуються про свої інтереси і задоволення власних амбіцій.
На цей раз зрадником виявився той, від кого такого аж ніяк не чекали. Кого і політичні соратники, і опоненти, і навіть відверті вороги вважали мало не за взірець моральності, принциповості і порядності. Він і чесний та гуманний (всі знають зворушливу історію його любові і відданості дружині-інваліду), він і ерудований та інтелігентний (які глибокі і філософські поезії пише), він і поміркований та мудрий. І ось цей великий мораліст і борець за справедливість підступно обманув своїх соратників по демократичній коаліції, перекреслив усі домовленості і клятви й спокусився на вигідну пропозицію своїх недавніх опонентів, якщо не сказати — противників.
Ще вчора він клявся у відданості помаранчевим ідеалам, тим лозунгам, які народились на Майдані і були підтримані мільйонами громадян, таврував ганьбою олігархів, сепаратистів і представників мафіозних кланів, що у нас асоціюється з Партією регіонів, а сьогодні він все це брутально потоптав і пішов в обійми до своїх ідеологічних противників. Для цього достатньо було януковичівцям, врахувавши його амбіції, поманити посадою спікера парламенту.
І як же Олександр Олександрович, вийшовши на трибуну в якості кандидата в спікери, вигадливо і безсовісно брехав, прикриваючи свої нечесні наміри. Почекайте, мовляв, мене критикувати і звинувачувати в усіх гріхах. Я ніколи, стверджував, не рвався до високих посад і не знімаю своєї кандидатури лише тому, щоб не допустити обрання представника регіоналів. Знаю: члени моєї фракції проголосують за мене і голосів нашим опонентам не вистачить. Можна було подумати — в жертву себе приносить чоловік заради загального блага. Але ж всім було зрозуміло: якби він зняв свою кандидатуру, як це зробив перед тим Петро Порошенко, запланований регіоналами сценарій провалився б.
І дуже скоро вся ця брехлива словесна мішура випливла на поверхню. Коли відбулося так зване “таємне” голосування під ноль регіоналів та комуністів на користь Мороза, стало ясно всім: спрацював банальний, цинічний зговір, головним інструментом якого був Мороз. Король, тобто еталон чесності і добропорядності, виявився голим.
Звичайно, такі життєві повороти і такі рішення не виникають спонтанно. Тепер усі згадують незавидну роль Мороза у створенні відомої канівської четвірки. І навіть його колишні соратники уїдливо говорять, що він закономірно прийшов до ролі шестірки у донецьких.
І всі оці нові теперішні клятви поспішно обраного спікера про те, що він керується щирим прагненням навести порядок в країні, об’єднати Схід і Захід, нікого не можуть переконати. Бо об’єднання країни і людей, державотворчі справи можуть грунтуватися на певній чітко окресленій платформі, на зрозумілих людям принципах і засадах, а не на сепаратистських лозунгах, на просуванні російської мови в якості державної і не на схрещуванні, вибачте, їжака з вужем.
Ось як прокоментував по гарячих слідах те, що сталося у парламенті, Віктор Ющенко:
— Відсутність демократичного досвіду в українського парламенту, плюс, мені здається, морально-етичні речі вивели цей процес за контрольовані межі. Я був здивований такою нормою присутності кар’єрних устремлінь. Мені здавалося, що українські політики повинні володіти якоюсь жертовністю, щоб відбулась Україна. Не може бути боротьба за посади такою, яка зводить нанівець усі людські контакти, всю попередню історію, знищується просто все. Це було для мене великим здивуванням.
Але, говорячи про зраду Олександра Мороза демократичній коаліції, не можна забувати, що і поведінка та дії учасників цієї коаліції не відзначались, м’яко кажучи, чистотою і щирістю. І це знову підтверджує ту незаперечну істину, що політики звикли грати без правил. Ми добре пам’ятаємо єхануровсько-кінаховські загравання з регіоналами і набридливі твердження про необхідність широкої коаліції, не відомо, правда, на яких засадах. Ми бачили, як настирливо пропонувались схеми коаліційної згоди, які мали на меті не допустити до прем’єрства Юлію Тимошенко. Ми пам’ятаємо, як Президент відразу після найвищих оцінок діяльності уряду, очолюваного Юлією Тимошенко, за науськуванням свого оточення відправив її у відставку і почав звинувачувати в усіх смертних гріхах. Де тут порядність і чесність у політиці?
Відмова від демократичних принципів, від рішучих намірів очистити суспільство від мафіозно-корупційних кланів, які висмоктують соки в держави і людей, розходження між словом, даним на Майдані, і ділом особливо виразно проявилися із підписанням Президентом дивного і принизливого меморандуму з Януковичем. Дуже дорогу ціну тоді заплатив Віктор Андрійович за голоси на користь свого ставленика на посаду прем’єра Юрія Єханурова. Це був початок повної капітуляції Президента перед донецькими (і не тільки) олігархами. Лозунг “Бандити повинні сидіти в тюрмах!” було знято. Несподівано для всіх нас закоренілі злочинці, за якими давно тюрма плакала, стали політичними діячами і навіть патріотами, а розслідування відкритих по них нечисленних справ — вважались політичними переслідуваннями. Почалася здача позиції за позицією завоювань Майдану. Особливо дошкульно це проявлялося на Сході і Півдні України.
Однак і Президент, і “Наша Україна”, номінальним лідером якої він є, чомусь не бачать своєї вини у тому, що сталося. Більше того, мені здається, навіть не проти перекласти всю, в тому числі свою, вину на Юлію Тимошенко, виставивши її тепер в ролі лідера демократичної коаліції. Але ж коли йшло формування коаліції, відомо, на якій ролі вона була і скільки від неї залежало.
— Я хотів би підкреслити,— заявив Віктор Ющенко після того, як регіонали забрали владу у помаранчевих, — що щасливий тим, що випробування, яке треба було пройти, та політична сила, з якої я вийшов, пройшла гідно, без жодних політичних махінацій, без жодних угод з будь-ким на стороні... У стінах Банкової ніколи не появляться інтриги, проведення будь-якої закулісної політики з будь-якою політичною силою.
Правду кажучи, з такими словами, з таким відчуттям щастя важко погодитися. Ми знали, що Віктор Ющенко нерішучий, схильний до моралізаторства і до потрапляння під чиїсь впливи, але ми свято вірили у його чесність і непорочність. Факти ж, в тому числі й наведені у цій статті, свідчать про непослідовність Президента, розходження між словом і ділом, нещирість у стосунках із своїми соратниками по демократичному табору.
Все це рано чи пізно не могло не обернутися серйозними негативними наслідками. І таке легке, блискавичне захоплення влади відверто антиукраїнською опозицією — закономірний результат відсутності порозуміння в демократичному таборі, невмілого, аморфного, малопрогнозованого керівництва з боку президентської команди і адміністрації. Власне, влади в істинному розумінні останнім часом й не було, вона валялася під нашими ногами — тож взяти її не становило особливих труднощів.
Справу значно полегшувала обстановка недовіри в стані помаранчевих, постійні дискусії і конфлікти з різних питань, які виносились на загальну аудиторію, і не могли не викликати сумнівів і різних підозрінь. Час йшов, а взаєморозуміння і єдності не додавалось, скоріше — навпаки. Пішли розмови про таємні перемовини представників “Нашої України” з регіоналами, які спростовували неохоче і туманно. І чим довше тривав процес створення коаліції, тим більше вигравали опозиціонери.
Три довгих місяці нашоукраїнці носились, як дурень із писаною торбою, з ідеєю детального виписування програмних цілей коаліції, механізмів їх реалізації через парламент, створення гарантій погодженої роботи трьох учасників більшості, щоб все це надійно працювало усі п’ять років, а досвідчені майстри закулісних домовленостей та інтриг “обтяпали” справу за лічені години і залишили “з носом” помаранчевих стратегів. Регіонали вміло зіграли на хворобливих амбіціях реформатора парламентаризму Олександра Мороза і великодушно кинули кістку збанкрутілим комуністам у вигляді їх ідеї антикризової програми і антикризової коаліції.
Тепер ми робимо великі очі від здивування. А дивуватися й справді є чого. Враження таке, що світ у нас перевернувся. Ті, хто уособлював злодійські, мафіозно-корупційні клани, антиукраїнський, недемократичний курс, сепаратистські прагнення, раптом одягли мантію рятівників України, борців проти корупції і несправедливості, за об’єднання країни. І хитрий “миротворець” і “добряк” Мороз, дуже легко перенісши сором зради (якщо він у нього був), став у них виконавцем фальшивої арії. Незрозуміло і якось дико це спостерігати, але у таборі новоявленої більшості його фальцет викликає захоплення і бурхливі оплески. Кількатисячний зал Палацу “Україна”, де минулої неділі за покликом донецьких оперативно зібрались депутати усіх рівнів, зустрічали його як героя. Так само на “ура” зустрічали його, як не дивно, цими днями делегати з’їзду промисловців і підприємців. Це ж треба так любити зрадників, щоб не боятися вищого суду — суду совісті.
Мороз, якщо йому тепер хоч у чомусь вірити, дуже злякався “гримучої суміші”, яка ним прогнозувалась від поєднання таких харизматичних особистостей, як Тимошенко і Порошенко. Так злякався, що мерщій побіг у стан своїх ідейних і політичних ворогів. А тої “гримучої суміші”, яка утвориться від змішування комуністичної і капіталістичної ідеологій, від поєднання олігархів з борцями, хай удаваними, за долю простого люду, він не боїться? І як взагалі поєднати тих, хто стояв по різні сторони барикад під час помаранчевої революції?
Об’єднавшись у такий строкатий, протиприродний конгломерат, соціалісти, комуністи і проросійські донецькі олігархи, мабуть, розраховують на довірливість, наївність, терпеливість і податливість нашого малодосвідченого електорату. Марна надія. Після Майдану наші люди прозріли, позбулись психології раба і навчились відстоювати свою гідність. Маніпулювати ними з допомогою дешевих обіцянок і лозунгів, напевно, не вдасться.
Важко тепер говорити щось певне про те, як розвиватимуться події далі. Не підтвердилися побоювання тих, хто прогнозував вступ “Нашої України” у широку коаліцію. Як і сподівання вчорашніх опозиціонерів, що як тільки буде оголошено про створення нової коаліції, до них побіжать і нашоукраїнці, і бютівці. Поки що вони демонструють солідарність і згуртованість, яка вже перевірена у гарячих кулачних боях під час блокування роботи парламенту, розпочатого ними за прикладом регіоналів. Цієї солідарності і спайки їм так не вистачало при побудові коаліції. На різних рівнях все частіше ведуться розмови про можливі дострокові парламентські вибори. Такого радикального варіанту не виключає уже й Президент. З’являються ознаки нового Майдану. З деяким запізненням нашоукраїнці і бютівці почали вказувати на численні порушення Конституції та регламенту Верховної Ради при скороспілому створенні антикризової коаліції. Вони подали судові позови про нелегітимність створення коаліції і обрання Мороза спікером.
Вся оця парламентська веремія, ясна річ, дорого обходиться нам всім, завдає сильного удару по авторитету нашої влади — й так, до речі, дуже низькому. В очах світової громадськості ми знов постаємо як суспільство, яке не може навести лад у своєму домі, визначитись із пріоритетами свого розвитку. Наш власний кореспондент у Німеччині Федір Ткачук з тривогою і болем телефонував мені цими днями, говорив, що німці не можуть зрозуміти, що у нас твориться. Такі ж невтішні повідомлення про негативну реакцію на парламентську кризу надходять з інших країн. Як відомо, через це не відбудеться планований візит президента США Буша у нашу країну. Курс на Москву і ЄЕП, який з перших днів декларує нова коаліція, знов може витіснити нас на узбіччя світового прогресу.
На жаль, здійснення наших сподівань знову відкладається на невизначений час. Прикро, що, як мовиться, проти чого ми боролись, на те й напоролись. Боролись за чесність, справедливість, високу мораль, в тому числі у стосунках влади і людей, а перемагають не моральні принципи, не інтереси людей і країни, а донецькі ігри без правил, амбіції політиків, їх необмежена самовпевненість, що виросла на великих грошах.
І що — проти лому нема прийому? Є. Насамперед — це наша зросла свідомість, наші уроки і наш досвід, яких ми набули на Майдані, наше небажання бути слухняним інструментом у чиїхось руках, зрештою, наша позиція громадянина і гордість приналежності до нації з великою і славною історією. Розчарування у всіх велике, люди вже втомилися чекати добрих перемін, але опускати руки не можна. Всі повинні усвідомити — демократія у небезпеці. І ніхто, крім нас, її не оборонить.