ВАМПІРИ ЛЮБЛЯТЬ ТЕМРЯВУ

47-річний Віктор Лізогубець квартири не мав, часто ночував у знайомих. Одного вечора прийшов до лучанина-пенсіонера Лева Мардієва, попросився переночувати... Той дозволив. Удвох розпили пляшку горілки, яку поставив гість. Потім між пияками виникла сварка. Лізогубець схопив кухонного ножа й кілька разів вдарив господаря в шию та голову. «Швидка допомога» встигла довезти важко пораненого в лікарню, де він і помер

Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ГІСТЬ
Віктор Лізогубець увесь день провештався вулицями Луцька. Обійшов кілька магазинів, побував на міських ринках, хоча ніде нічого не купив. Вже під вечір опинився на автозупинці, неподалік Центрального ринку. Стояв і розмірковував, де сьогодні переночувати. Квартири власної не мав. Коли було тепло, ночував в основному у підвалах. Зараз же надворі стояв листопад. І в підвалах було прохолодно.
На автозупинці чимало пасажирів чекало автобуса. До гурту підійшло ще дві уже не молоді жінки. Певне, вдень вони базарювали. Одна з них витягнула з кишені пальта чималий гаманець, покопалася в ньому, мабуть, щось шукаючи, й знову запхала в кишеню. Лізогубець помітив це. Почекав, доки підійде автобус, й коли натовп ринув до дверей, він також кинувся туди, проштовхався до жінки з гаманцем й витяг з її кишені.
Автобус пішов. Лізогубець постояв ще кілька хвилин на зупинці й рушив у парк імені Лесі Українки, що поряд. Сів під кущем, витяг гаманець й очі його засяяли радістю — там було триста гривень. Гроші переклав до кишені, а гаманець пожбурив у кущі. Піднявся, аби йти, й знову у мозок штрикнула та ж сама думка, де переночувати? Мерзнути у підвалі, як минулої ночі, не дуже хотілося. Вирішив навідатися до знайомого Лева Мардієва, котрий проживав на вулиці Івана Франка з дочкою Валентиною.
Лізогубець раніше в нього ночував, пив з господарем, бо той також любив горілку. Разів зо три так було. Обіцяв навіть взяти його на квартиру. Але дочка була категорично проти, накричала на обох й сказала, аби Лізогубець до них більше не приходив, бо викличе міліцію.
Роздумувати не було часу — насувалася ніч. Війнуло прохолодним вітерцем й Лізогубець швидко закрокував, закинувши за плечі свою торбу, яку майже постійно носив із собою. Незабаром уже був у дворі будинку, де проживав Мардієв. Рушив до під’їзду й помітив якогось чоловіка, котрий стояв, тримаючись руками за стіну, похитувався з боку на бік. Він був п’яний.
Віктор підійшов ближче й впізнав свого знайомого.
— Це ти, Льова? — зрадів Лізогубець. — Чого тут стоїш, підпираєш будинок, аби не завалився?
Мардієв також впізнав Лізогубця.
— Зараз буду йти наверх, до себе, — важко видихнув й опустив руки. Захитався й знову злякано вхопився за стіну.
— Бачу, що тобі потрібна допомога, сам не дійдеш, — сказав Віктор, потім взяв його попід руки й потягнув вгору по сходах.
Коли дійшли до дверей, Лізогубець відступив вбік, даючи дорогу господарю.
— Відмикай! Чи давай ключа я сам відімкну.
— А я дверей ніколи не замикаю, — похвалився господар. — Дочка моя замикає кухню, бо там спить.
Зайшли у квартиру. В ній нікого не було. Непрошений гість зрадів, що його не будуть виганяти, опустився на стілець. Господар вмостився на дивані.
— А дочка де? — все-таки насторожено запитав Лізогубець.
— Не знаю. Вона вже доросла. Куди хоче, туди і йде.
— То я у тебе переночую.
— Ночуй.
— Тоді давай на честь зустрічі вип’ємо? — запропонував Лізогубець.
— У мене спиртного немає ні краплі, закуски також, — зітхнув господар.
— Не журись, я маю гроші. Зараз перебіжу у магазин, — піднявся Віктор із стільця й закрокував до виходу.
Повернувся він досить швидко.
— Дочки ще немає? — запитав перш за все.
— Немає, але, мабуть, скоро прийде. Вона завжди вчасно повертається додому. Може трішки й затриматися, якщо на те є причина.
— То що будемо робити? — ще раз запитав гість, зиркаючи на двері.
— Як то що? Приніс пляшку, то наливай! До речі, гроші де взяв, адже не працюєш. Як і я? — поцікавився Мардієв.
— Хто рано встає, тому Бог дає, — відповів народною приказкою гість. — Я встав сьогодні справді рано, але, бачу, що пізно ляжу.
Він налив у чарки горілки, відкрив банку маринованих кабачків, поклав хліб, вмостився у кріслі-качалці.
Коли пляшку допили, несподівано в кімнату зайшла Валентина. Накинулася на батька, чому він знову привів додому алкаша й пиячить з ним.
— Зараз я повернуся, але не сама! — погрозилась дочка й вийшла з кімнати...

РОЗПЛАТА ЗА ПЛЯШКУ ГОРІЛКИ
Дві пари очей, здавалося, пронизали поглядом двері, за якими зникла дев’ятнадцятирічна Валентина.
— Куди вона побігла? — запитав Віктор.
— Мабуть, у міліцію, куди ж ще?
— А мені тепер, що робити?
— Як що? Ноги на плечі та й тікай! — порадив господар.
— Але ж я на тебе витратив гроші. За них міг би у когось іншого ніч перебути!
— Сам запропонував випити...
— А ти хіба не сам запропонував тут переночувати? Тепер повзеш назад, як рак, — уже кричав Лізогубець. — Не можеш свою дочку взяти в руки!
Мардієв, котрий лежав на дивані, важко піднявся й пхнув гостя на стіл, що був поряд, знову впав на диван, бо вже навіть сидіти не міг від перенасичення алкоголем.
Розлючений Лізогубець вхопив зі стола свого ножа й кинувся до Мардієва, вдарив його кілька разів у шию та голову. Кров хлюпнула не тільки на диван, але й на сорочку Лізогубця, залила йому руки. Господар закричав, але через хвилину-другу затих.
Нічний гість зрозумів, що той уже мертвий, ножа сховав у кишеню куртки. Тікати не поспішав. Вирішив повернути даремне витрачені гроші. В кімнаті Мардієва нічого цінного не помітив. Кинувся до кухні. Там висів замок. Відчинити його не зміг. Вибив скло у дверях, але дірки виявилися замалими, пролізти в них не вдалося. Розумів, що час уже залишати квартиру. Забіг у ванну, аби змити з рук та сорочки кров. Побачив там газову колонку, швидко розібрав її, виніс на подвір’я й ледве не зіткнувся з Валентиною.
Дівчина впізнала свою газову колонку, почала її виривати. Злодій не давав, але побачив, що до них поспішає молодий чоловік, випустив колонку й кинувся навтікача у бік хлібозаводу. Ножа викинув у кущі...
Молодий чоловік підійшов до Валентини. Це був її знайомий Юрій, до якого вона ходила скаржитися, що у квартиру знов прийшов Лізогубець та пиячить з батьком.
— Твою газову колонку хотів викрасти? — запитав.
— Мою... Ходімо подивимося, як там батько.
Валентина і Юрій піднялися на другий поверх. Здивувала тиша. У кімнаті було темно. Ввімкнули світло. Батько лежав на дивані, спустивши ноги на підлогу. Він був увесь закривавлений, але живий. Потелефонували у «швидку допомогу». Пораненого завезли в обласну лікарню, але він того ж дня помер, не прийшовши до свідомості.
Звичайно, у власній смерті Мардієв в значній мірі винен і сам. Хронічний алкоголік, який давно стояв на обліку в наркодиспансері, міг чаркувати з будь-ким, аби була горілка. Лізогубця фактично зовсім не знав. А коли той кілька разів за крадені гроші поставив пляшку, згодився навіть, щоб пожив у його квартирі. Не знав, що Лізогубець уже шість разів побував за гратами, але продовжував красти і грабувати. Не передбачав, що пияк-вампір нап’ється його крові не з допомогою гострих зубів, а з допомогою ножа.
Уже під час слідства, коли проти Лізогубця була порушена чергова кримінальна справа, він відверто сказав:
— Я мусив красти, бо треба було щось їсти і пити.
— Про те, що у сорок сім років, аби нормально жити, треба обов’язково ще й трудитись, він промовчав.
Працювати злодій, звичайно, і не хотів, і вже не міг. Та й хто б зважився взяти його на роботу, ознайомившись з такою біографією? Останній раз його судили три роки тому, але коли вийшов з тюрми, згадав про старе ремесло. Знову почав красти, хоча знав, що рано чи пізно впіймається. Обкрадав квартири, хліви, підвали, автомобілі, заглядав і в чужі кишені. Завжди носив із собою, крім торби чи поліетиленового пакета, металевий кусок арматури, складний ніж. Арматурою зривав замки. Крадені товари складав у торбу чи пакет. Порівняно за короткий час встиг обікрасти лучан з вулиць Суворова, Даньшина, Чорновола, Гнідавської, Володимирської та інших. «Господарював» і в будиночках дачних масивів «Дружба» та «Маяк». Тягнув все, що потрапляло під руку: шкіряні куртки, інший чоловічий чи жіночий одяг, велосипеди. З іномарок викрадав автомагнітоли та інші цінні речі, з хлівів — курей, гусей, качок, з кишень чи сумочок — гроші. Викрадені речі злодій продавав в основному на Центральному ринку.
Крадіжки, як і слід було чекати, закінчилися вбивством людини. На жаль, це непоодинокий випадок. Їх немало, про що ми неодноразово розповідали.
За скоєння важкого злочину Луцький міськрайонний суд засудив злодія і бандита Віктора Лізогубця на одинадцять років позбавлення волі. Крім того, він має повернути обкраденим людям завдані збитки. А це, виявляється, понад 27 тисяч гривень. Зрозуміло, що й до кінця свого життя злочинець не зможе з ними розрахуватися, бо ж, як каже народне прислів’я, «з голого сорочку не знімеш»...