ВІД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

Наркоманія — страшна хвороба. Хворий коле себе в руку чи ногу, а знищує власний мозок. Вона губить людину досить швидко, забирає у неї життя ще в молодому віці. Руйнує сім’ї, змушує стати злодієм чи грабіжником, багато разів саджає за грати. В цьому переконалися лучани Ігор Гаврилюк та Віктор Волога, котрі всьоме опинилися на лаві підсудних.


Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

НІЧНИЙ МАНДРІВНИК
З Ківерець до Луцька Ігор Гаврилюк приїхав маршрутним таксі близько першої години ночі. Озирнувся навколо. Місто вже засинало. Перехожих було небагато, але й вони, відчуваючи, що запізнюються додому, поспішали.
Гаврилюк не поспішав, хоча, щоб дістатися додому, йому треба було ще пройти добрий шмат дороги. Жив на вулиці Львівській. Тролейбуси уже не ходили, тому рушив пішки. Брів вулицею Лесі Українки. Уже був біля училища культури і мистецтв, коли побачив двох працівників міліції, котрі йшли назустріч. Серце чомусь застукало в грудях сильніше. Чому, він добре знав. У кишені лежав шприц із наркотичною рідиною.
Потягся рукою до кишені й хотів його запхнути в черевик. Проте міліціонери вже були зовсім поряд. Отож, могли все помітити. Рушив далі, в душі проклинаючи себе, що раніш не сховав наркотик у надійніше місце. Не вперше ж затримували, мусив би вже мати досвід, знати, куди ховати шприц.
Працівники міліції, певне, знали Гаврилюка в обличчя. Коли порівнялися, один із них несподівано запитав:
— Куди йдете так пізно?
— Приїхав маршруткою з Ківерець, а тепер йду додому.
— Напевне, гостювали там?
— Так, так, гостював... — зрадів Ігор, що міліціонер сам підказав йому відповідь.
— Пам’ятаєте, ми уже колись вас затримували, — приєднався до розмови другий працівник міліції.
— Не пригадую, — кинув Ігор.
— Це було також вночі. Тоді ви теж сказали, що приїхали з Ківерець й були в гостях. А коли вас обшукали, то виявили наркотики. Може, й тепер мандруєте з ними.... Покажіть-но, що затискуєте в кишені лівою рукою.
Гаврилюку нічого не залишалось, як витягнути руку з кишені. На долоні лежав шприц з коричневою рідиною.
— Знову наркотик?
Ігор ствердно кивнув головою.
— Ходімо до автомобіля, підвеземо вас, але не додому, а в міський відділ внутрішніх справ.
У Луцькому міському відділі Ігоря Гаврилюка знали вже давно. Він тут вважався постійним клієнтом. Сім разів потрапляв на лаву підсудних за незаконне зберігання наркотиків та крадіжки. Красти мусив, бо ніде не працював, хоча мав спеціальність токаря-фрезерувальника. Гроші потрібні були для купівлі наркотиків. Вживав їх уже з тринадцяти років. Кілька разів лікувався, але виходив з диспансеру й знову починав колотися. Не було ні сили волі, ні бажання знову стати повноцінною людиною. Можливо, діагноз лікарів «Психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання опіоїдів» не вважав загрозливим.
Коли всьоме Гаврилюк вийшов із-за грат на волю, можливо, уже за інстинктом знову почав красти. З автомобіля «Нива», що стояв неподалік супермаркету «Наш край» зняв дві протитуманних фари, на вулиці Потебні з автомобіля «ВАЗ» викрав автомагнітолу. На вулиці Степовій робітники споруджували житловий будинок. Зазирнув і туди, відчинивши двері. Будівельники носили цеглу, інші матеріали. Неподалік дверей помітив мобільний телефон. Вхопив його й зник. Все крадене продав незнайомим людям. Тепер у кишені шелестіли гроші. Поїхав за наркотиками в Ківерці до знайомих циган, купив у них бурої рідини. А скористатися нею перешкодила міліція уже в Луцьку...

МАГІЧНА ЦИФРА «СІМ»
Сьомий раз потрапив на лаву підсудних і лучанин Віктор Волога. Він також давно вживає наркотики. Перебуває на обліку в обласному наркодиспансері. Гроші треба, а їх немає. Де взяти? Найлегший спосіб, на думку наркоманів і алкоголіків, десь щось вкрасти. З цією метою й бродять вони по магазинах і ринках.
Того дня 28-річний Віктор Волога зустрівся із своїм знайомим ще з шкільних років Андрієм біля бару «Челентано». Там випили по сто грамів, посмакували піцою.
— Може, підеш зі мною в центральний універмаг? — запитав Андрій.
— Часу вистачає, можемо подивитися, що там новенького підвезли... А ти що маєш купувати?
— Подарунок... Можливо, годинника.
Через кілька хвилин Віктор та Андрій були вже в універмазі, що на проспекті Волі, зупинилися біля відділу подарунків.
— Покажіть мені якийсь гарний годинник-сувенір, — попросив Андрій у молодої продавщиці.
Та взяла із стенда один годинник, подала покупцям. Вони його довго розглядали і повернули назад. Подала ще кілька. Жоден також чомусь їм не сподобався.
Продавець понесла їх знову до стенда, почала там розкладати. В цю мить Волога нахилився через прилавок й витяг звідти мобільний телефон, котрий лежав під склом. Нічого не кажучи, кинувся до виходу. Андрій пішов за ним, проте Віктора вже й слід прохолов.
Наступного дня друзі зустрілися, й Волога заявив, що продав мобілку якомусь Саші.
— Але ж ти так швидко втік, що продавець, якби вчасно помітила крадіжку, могла б подумати, що її вчинив я, бо біля прилавка більше нікого не було.
— Могла б, — погодився Віктор. — Але якби тебе й затримали, то мобілки все одно не знайшли б. Як кажуть, не спійманий — не злодій.
— Бачу, з тобою ходити небезпечно, — зауважив Андрій.
— Мені гроші потрібні ....
Наступного дня Волога викрав ще один мобільний телефон. Цього разу на Центральному ринку. Бродив там, як завжди приглядаючись, де й що погано лежить. Зупинився біля одного контейнера, де торгувала різними товарами уже немолода жінка. Розглядав товари, як і інші покупці, котрі підходили й відходили. Віктор вперто стояв. Він помітив на поличці мобільний телефон «Нокіа». Відійшов на кілька кроків від контейнера, але раз у раз туди зиркав, чекаючи, що жінка надто заговориться з кимось із покупців чи навіть відійде від свого робочого місця. Так наполегливо і довго часом голодний кіт чекає біля нори мишу.
До продавця раптом підійшла жінка, котра торгувала поряд з іншого контейнера.
— Софіє, допоможіть мені підняти комірець на контейнері, бо сама я не можу, — попросила вона.
— Як же я покину свій контейнер?
— Це займе якусь хвилину.
— Ходімо...
Софія із сусідкою пішла.
Злодій тільки цього й чекав. Він підскочив до покинутого контейнера, вхопив на поличці мобілку, запхав у кишеню куртки.
Власниця контейнера вже поверталася, була за кілька кроків від Вологи, тому він не кинувся одразу навтікача, бо це привернуло б її увагу, гукнула б до людей і злодія б затримали. Він почав дуже уважно розглядати товар.
— Ви щось шукаєте? — запитала Софія.
— Хотів шкарпетки купити.
— То вибирайте.
— Я їх уже оглянув, але таких у вас, які я хочу, немає, — сказав й пішов.
Обидва крадені телефони злодій продав. Один відвіз своєму знайомому на проспект Волі, де той проживав. Другий купив якийсь чоловік тут же на ринку...

МОЛОДІ САМОГУБЦІ
Скільки б вовк не тягнув овець з кошари, рано чи пізно натрапить на мисливця. Скільки б злодій не крав, а опиниться за гратами. Наркоманів Ігоря Гаврилюка та Віктора Вологу міліція також розшукала й затримала. Проти них були порушені кримінальні справи. Рятуючи свою шкуру, Волога під час розслідування оговорив свого друга Андрія, якого знав ще з дитинства. Він повідомив слідчому, ніби в універмазі мобільний телефон викрав Андрій і передав йому. Разом вони взяли таксі й поїхали на вулицю Чехова і там Волога продав мобілку своєму знайомому Олександру за 150 гривень. Покупець запитав, чий телефон, Волога пояснив, що його, а продає, бо потрібні гроші на ліки для бабусі. Коли вийшли з квартири Олександра, грошима, мовляв поділилися.
Єдина тут правда, це те, що Волога має бабусю. Живе в одній квартирі з нею та ще з матір’ю. Бідним жінкам можна тільки поспівчувати. Вони годують та вдягають порівняно молодого сина та онука. А скільки ще їм доводиться вислуховувати щоразу різного бруду? Для нього ж головне — наркотик, бо його вимагає організм. Ось і купував отруйне зілля у циган. Часом і по селах їздив, бродив полями, шукаючи макові головки та соломку. З них сам виробляв таку бажану рідину.
Так само діяв і Гаврилюк. Взагалі наркомани схожі між собою не тільки методами пошуку наркотиків, але й тим, що майже всіх їх позалишали дружини, майже всі по кілька разів побували за гратами, не працюють, займаються крадіжками.
Наприклад, Волога відверто заявив слідчому:
—Я крав, бо в мене був сильний потяг до наркотиків. А без грошей їх не візьмеш навіть у циган.
Варто відзначити, що майже всі наркомани, затримані міліцією з наркотиками, стверджують, що купують їх у циган. Але не чути, аби хтось із них був серйозно покараний за продаж отрути, котра губить в першу чергу молодь. Невже вони такі невловимі? Чи, можливо, є ще якась причина?
Іноді наркомани вдаються до різних хитрощів, аби приховати свою важку хворобу. Скажімо, прізвище Гаврилюка від народження Костюк. Луцька міліція його давно знає, адже затримувала з наркотиками багато разів. Після останнього виходу на волю він одружився й взяв собі прізвище дружини — Гаврилюк. Але й це не врятувало. Знову впіймався на гарячому. Дружина його також залишила.
І Гаврилюк, і Волога намагалися уникнути чергової лави підсудних. На суд не з’явилися, хоча дали підписку про невиїзд. Довелося оголошувати їх розшук. Обох, звичайно, виявили, адже все життя не будеш переховуватися.
Луцький міськрайонний суд за незаконне зберігання наркотиків та крадіжки позбавив волі Ігоря Гаврилюка на чотири з половиною роки, Віктора Вологу — на два з половиною роки.
Обом до тюремних грат не звикати. Правда, останній хворіє туберкульозом легень, тому проходить курс лікування в спеціалізованому територіальному медичному об’єднанні.
На жаль, за останні п’ять років кількість наркоманів в Україні зросла. Нині тільки на обліку їх стоїть 160 тисяч осіб. А скільки їх необлікованих? Цього ніхто не знає. Найбільш уражені наркоманією східні області. На Волині таких хворих також вистачає.
Серед наркоманів 75 відсотків безробітні. Ця страшна хвороба поступово перемістилася і в села. Сьогодні кожен четвертий наркоман — житель сільської місцевості. Серед зареєстрованих наркоманів кожна п’ята — жінка.
Наркоманія в основному — це хвороба молодих. Старого наркомана зустрінеш не часто, бо вона швидко вкорочує вік.
Наркоман себе коле в ногу чи руку, а вражає мозок... Частина хворих, звичайно, перебуває в наркодиспансерах, але після відповідного курсу лікування знову починає колотися. Не просто з наркотою розлучитися. Вона невідступно, як тінь, тягнеться за тими, хто спробував цієї отрути. Ось і виходить, що людина тікає сама від себе. Але ж від себе не втечеш...