Мама Героя України Тараса Матвіїва: «Останні синівські обійми і поцілунки були у масках і рукавичках»

- Тарас був дивовижно доброю дитиною. Всі навколо, хто потребував будь-якої допомоги, - діти, старенькі, тваринки - негайно отримували її від нього, - розповідає мама Тараса. - В одному класі з Тарасом навчалася дівчинка Марічка, дитина з особливими потребами. У молодших класах хлопчиська ставилися до неї, м'яко кажучи, не дуже дружелюбно: дражнили, ображали... Тарас навпаки взяв її під свій захист. Однокласники почали глузливо називати їх парочкою, але Тарас не зважав на їхні кпини. Коли через багато років сталася ця біда - Марічка підійшла до мене під час прощання з сином і, плачучи, по-своєму подякувала мені за Тараса. Я мало що пам'ятаю з того страшного дня - а цей зворушливий момент запам'ятала...

Пригадую, як вранці чоловік розбудив мене, мовляв, давай, швидко набирай Тараса, бо там жах що коїлось уночі! Всі телеканали гудуть! Доки йшли гудки - здавалося, минула ціла вічність. Тарас довго не брав слухавку, але коли ми почули рідний голос - я розплакалась: від радості, що живий... І від страху.

 «Мало вам було Богдана, Тараса, Василя? Хотіли собі «нових» героїв. Нате, і не шкодуйте сліз», - написав Тарас після розстрілу Небесної Сотні. Не шкодуйте сліз...

Ми думаємо, що смерть тих, хто ще вчора стояв з ним пліч-о-пліч, перевернула його свідомість остаточно. Він ще тоді, мабуть, поклявся помститись за них. Хоча, можливо, ще й сам не усвідомлював того, як саме. Знаючи Тараса, його гіпертрофоване почуття справедливості - навіть якби одразу не почалась військова агресія Московії - Тарас всіма правдами й неправдами боровся б за справедливий суд над катами свого народу. Та почалася війна...

Тарас став командиром взводу у легендарній 24 ОМБр ім. Короля Данила Галицького. І одразу ж пройшов бойове хрещення в Мар'їнці, отримавши свій взвод прямо на передовій. Нам залишалось хіба молитись, вірити, надіятись і любити свою дитину, підтримувати й приймати його таким, як він є, а ще - пишатись, що виховали справжнього чоловіка.

Перед тим, як вони бригадою виїхали на Схід, Тарас приїхав попрощатися... Я знала, що рано чи пізно так станеться, але старалась про це не думати, просто молилася і вдихала всі наші зустрічі й телефонні розмови. Мені видається, що так роблять всі рідні вояків - вдихають їх, поки вони поруч.

Товариш, котрий мав забрати Тараса у Яворів, спізнювався. А потім був той дзвінок друга, останні обійми, останні сплетіння поглядами очей, останній синівський цілунок... Ми були у масках і рукавичках.

Сумно тепер... Але так захотів Тарас - бо карантин тільки-но почався, а він дуже хвилювався за нас, бо ж прибув з частини - велелюдного місця. Отже, останні дотики через гумові рукавички й маски. Він ішов назавжди...

11 липня о 9 ранку пролунав той зловісний дзвінок, який розділив наше життя навпіл...

Ось уривок вірша Тараса, який він присвятив, щойно повернувшись з фронту у 2015 році, усім загиблим українцям, хто тримав зброю в Пісках і по всьому фронту:

«Герої не вмирають!

а не герої?

той хто виповз на світ і обшпарився?

той хто не витримав ноші і впав?

той хто шукав але не там і не те?!

Я-ми прості обшарпані хлопці

із запилюженими очима

і втомленими серцями

я-ми вмираємо!

щодня і щогодини

а з нами матері і ненароджені діти

а в нас не відкриті таланти й континенти

навіки збіднілий світ

без наших усмішок і мрій 

просто отак знайте

я-ми вмираємо!

щодня і щогодини

знайте ви нас не знали і вже не пізнаєте

ми одиниці чиєїсь доповіді

ми чорні ленти чиєїсь скорботи

ми лиш обвуглені кістки без іменних жетонів

що десь у примарних пісках

розмітає вітер на лету

розмітає вітер у Пісках»

Або ще: «Мало вам було Богдана, Тараса, Василя? Хотіли собі «нових» героїв. Нате, і не шкодуйте сліз», - написав Тарас після розстрілу Небесної Сотні. Не шкодуйте сліз...

Валерія БУРЛАКОВА. Цензор.НЕТ

Читайте також: Ковельський рок-гурт випустив кліп про матір, яка чекає сина з війни