БАНДА НА КОЛЕСАХ

Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО

Сорокарічний Андрій Самчинецький, повернувшись із тюрми, де просидів досить довгий термін за створення озброєної банди грабіжників, знову взявся за старе. Цього разу організував злочинну групу із чоловіків, котрі також уже по кілька разів побували за гратами. У Луцьку та деяких районах області вони викрадали дефіцитні нині пасажирсько-вантажні “Мерседеси”, ховали їх у лісі, потім при нагоді продавали.

Викуп власного “Мерседеса”

У вівторок, під вечір, лучанин Віктор повернувся додому. Їздив пасажирським мікроавтобусом “Мерседес-Бенц”, якого недавно купив. Його власне подвір’я було невеличке, тому автомобіль на ніч завжди ставив на подвір’ї сусідки Лариси. Воно було просторніше, огороджене металевою сіткою, ворота замикалися. І цього разу, як завжди, він поставив автомобіль, замкнув ворота і пішов.
Наступного ранку, коли вже розвиднілося, ступив на подвір’я сусідки й здивувався, кинувши оком навколо. “Мерседеса” не було. Зайшов у квартиру, запитав, де його автомашина.
— Як де?.. Стоїть там, де завжди,— відповіла Лариса.
— Немає...
Обоє вийшли на подвір’я. “Мерседеса” не було.
Коли на вулицю Селищну приїхали працівники міліції, там, де стояв “Мерседес”, вони виявили лише скло від розбитого віконця, відбитки шин та сліди чийогось взуття. Пообіцяли, що будуть шукати крадіїв, і поїхали.
Через день до Віктора на мобільний телефон подзвонив незнайомий чоловік.
— У вас викрали пасажирський мікроавтобус “Мерседес”?— запитав.
— У мене...
— Можемо його повернути за 2100 доларів.
— У мене таких грошей немає.
— Пошукайте... Інакше автомобіль спалимо. Через два дні я вам ще зателефоную. Востаннє,— попередив незнайомець.
— А звідки ви дізналися номер мого мобільного телефона?— запитав Віктор.
— Це вже військова таємниця,— сказав незнайомець і вимкнув мобілку.
Через два дні чоловік, як і обіцяв, подзвонив знову.
— Знайшли гроші?
— Мусив напозичати у родичів. Шкода автомобіля, бо він мені досить дорого дістався,— сказав Віктор.
— Тоді приїжджайте в село Жидичин і почекайте мене у барі “Старе русло”.
Віктор приїхав у Жидичин. Чекав незнайомця з півгодини, але ніхто до нього не підходив. Раптом задзвонив його мобільний телефон. Говорив той самий чоловік. Він вказав місце, куди Віктор має покласти долари, а сам щоб їхав додому. Де буде стояти викрадений автомобіль, передзвонить пізніше.
— А чи є гарантія, що я не залишусь і без “Мерседеса”, і без доларів?— запитав потерпілий.
— Ніяких гарантій! Робіть, що я пропоную, інакше більше свого автомобіля не побачите.
Довелося ризикувати, адже “Мерседес” коштував значно дорожче.
Через добу, о третій годині ночі, невідомий знову зателефонував і сказав, що мікроавтобус стоїть біля бару “Старе русло”. Віктор одразу туди поїхав. Його автомобіль синього кольору справді стояв неподалік бару...

Змова колишніх злочинців

Пасажирсько-вантажні “Мерседеси” були викрадені ще у кількох власників з Луцька та Ківерцівського і Луцького районів. Стало зрозумілим, що в області діє якась злочинна група. Але де її шукати? Хто до її складу входить? Працівники міліції в кількох місцях робили засідки. Проте ніхто у їх тенета не потрапив.
А тим часом вожака банди знала міліція з його попередніх діянь. Це був сорокарічний лучанин Андрій Самчинецький, який ще в 1994 році також організував озброєну банду, в котру входило шестеро чоловік. Вони мали мисливську рушницю і дрібнокаліберку. Погрожуючи зброєю, грабували квартири, нападали на іномарки, забирали гроші та цінні речі у водіїв і пасажирів. Врешті-решт, впіймалися. Самчинецький, як вожак банди, був засуджений на десять років позбавлення волі.
Андрій у тюрмі познайомився з Миколою Безбородовим, Олегом Кравчуком, Анатолієм Умшою, які також за різні злочини уже не вперше відбували покарання.
Коли вийшли на волю, за попередньою домовленістю почали зустрічатися в Луцьку, обмінялися номерами мобільних телефонів, адресами. Під час таких зустрічей у Самчинецького і виникла думка знову створити злочинну групу, яка б викрадала вантажно-пасажирські іномарки, котрі мали чималий попит.
Розподілили поміж собою ролі й почали діяти. Діяли обережно і професійно, тому й розгулювали на волі досить довго.
Злочинці виходили “на полювання” в основному вночі. В Луцьку на вулиці Путінцева з двору, який був також обгороджений, викрали пасажирський мікроавтобус. Такий же мікроавтобус вивели з двору на вулиці Степовій, ще один — із стоянки на вулиці Словацького.
Крали не тільки в обласному центрі, але й райцентрах та селах. Заздалегідь, вдень, видивлялися, де стоять автомобілі, котрі їх цікавили, як їх вивести з подвір’я чи із стоянки, а вночі туди навідувалися, прихопивши необхідні інструменти.
Однієї ночі поїхали у Ківерці. Зупинились на вулиці 17-го Вересня. Там стояв пасажирський мікроавтобус, який належав приватному підприємцю Олександру. Він його використовував як маршрутне таксі. Невідомо, чи сторож був відсутній, чи міцно спав, але злочинці без особливих труднощів витягнули “Мерседес” на дорогу, потім завели двигун і зникли.
Через кілька днів міліція виявила автомобіль у лісі, неподалік села Мельниця Ковельського району, й повернула його власнику.
Всі викрадені автомобілі злодії ховали у двох, як їм здавалося, надійних місцях: у лісі біля села Мельниця та в лісі неподалік села Озерце Ківерцівського району. Звичайно, були й інші місця, але саме біля згаданих сіл найчастіше залишали викрадені іномарки. Сюди ж нерідко привозили й покупців, аби ті подивилися на автомобіль, який мали купувати...

Іномарки у лісових хащах

Шукав клієнтів, які б купили крадені іномарки, в основному Олег Кравчук. У селі Мельниця він мав родича Андрія Маркова, який не лише знайшов безпечне місце у лісі, а й допомагав переховувати вкрадені автомобілі.
Одного пізнього вечора, коли вже було зовсім темно, у село приїхав Кравчук на автомобілі ВАЗ. За кермом сидів Умша. Марков уже знав про їх приїзд, бо йому телефонували, й чекав біля дороги в умовному місці. Побачив, що за ВАЗом їде червоного кольору вантажно-пасажирський “Мерседес”. ВАЗ зупинився. Марков сів біля Кравчука.
— Ще один нерозмитнений автомобіль тягнете?— запитав.
— Поставимо і цей “Мерседес” поки що у лісі,— кивнув Кравчук головою в бік іномарки, що їхала за ними. — Через кілька днів я її звідси заберу.
Кравчук не казав, хоча й родичу, що автомобілі, які ховає в лісі, крадені. Тому Марков вважав, що це ті, які вдалося незаконно перевезти через кордон.
Автомобіль загнали в гущавину. Забили в землю чотири кілочки й оточили іномарку червоною ниткою. Нитка тягнулася від кілочка до кілочка низенько над землею. Це було зроблено, аби знати, чи не підходив хтось із чужих, коли вони були відсутні, до автомобіля. Якщо підходив, то, звичайно, обривав ногою нитку, це означало, що про сховану тут іномарку вже хтось знає. А коли знає одна людина, знатиме й усе село. Дійде й до міліції...
Кравчук, як і обіцяв, приїхав через два дні. В автомашині був Анатолій, а за кермом — Андрій.
— Заберемо “Мерседес”,— сказав Олег.
— Знайшли покупця?— запитав родич.
— На вантажно-пасажирський “Мерседес” зараз чималий попит. Були б автомобілі, покупці завжди знайдуться.
Всі підійшли до червоного “Мерседеса”, та виявилося, що він передніми колесами за час стояння занурився в багнюку. Виїхати не змогли.
— Шукай трактор,— наказав Кравчук родичу. — Та зроби це якнайшвидше, бо ми поспішаємо.
Марков почимчикував у Мельницю. Зайшов до односельчанина Олександра, знав, що той має власний тракторець.
— Заводь трактора й поїхали,— сказав.
— Куди?
— У ліс... Тут недалеко. Автомобіль із багнюки треба витягнути, бо сам виїхати не може.
Марков не вперше переховував автомобілі, які приганяв Кравчук. Крім “Мерседеса” червоного кольору, переховував також жовту іномарку у лісі. А одну, білого кольору, ставив навіть на подвір’ї, біля власної хати...

І знову за гратами

Грабіжники, яких очолював Самчинецький, діяли досить обережно, тому й проіснували майже півроку. Проте одного разу вожак ледве не впіймався.
Того дня ковельчанин Віталій, добрий знайомий Самчинецького, зателефонував до нього на квартиру.
— Андрію, ти не знаєш, де купити недорогий мікроавтобус “Мерседес”?
— Є у мене такий автомобіль.
— Але я можу його взяти, якщо коштує не більше двох тисяч доларів.
— Що ми будемо про це говорити по телефону? Приїжджай близько 22-ої години в Голоби до бару “Асторія”, там про все й домовимося.
Пізно ввечері обидва зустрілися біля бару. Самчинецький приїхав з водієм на автомобілі ВАЗ.
— Поїхали в ліс. Там, неподалік села Мельниця, схований мікроавтобус, який ти хочеш,— запропонував Андрій. — Є у мене ще один такий же, тільки жовтого кольору.
У лісі справді стояв білий “Мерседес”. Віталій та Андрій вилізли із салону, водій залишився за кермом. Не встигли оглянути “Мерседес” і почати розмову, як раптом неподалік затріщали кущі і звідти вискочили працівники міліції, кинулися до них. Віталія затримали, Самчинецький встиг вскочити у ВАЗ і втекти.
Проте, як кажуть у народі, скільки б клубок не мотався, а кінець ниточки буде. Впіймався, врешті-решт, і Самчинецький та всі члени його злочинної групи. Опинилися, як і слід було чекати, в черговий раз на лаві підсудних.
Під час суду кожний намагався вигородити себе, применшити свою роль у викраденні іномарок. Умша навіть заяву подав у суд, в якій написав, що не брав участі у викраденні автомобілів, а на допитах слідчого мусив себе оговорити, бо в міліції його, мовляв, дуже били. Проте ні слідів побоїв, ні інших травм медицина не виявила.
Слідство та суд повністю довели вину членів банди. Злочинна група за час свого існування встигла викрасти вісім іномарок: п’ять у Луцьку, одну в Ківерцях, по одній в селах Струмівка та Боратин.
Усі злочинці чимось схожі один на одного. Вік їх близько сорока років, ніхто не працює, раніш судимі за важкі злочини. Троє з них одружені, вожак встиг розлучитися. Самчинецький та Умша — корінні волиняни. Безбородов приїхав з Осетії, Кравчук — із Закарпаття. Всіх поєднало прагнення розкішно і весело жити за рахунок інших. Але ж мали б знати з власного досвіду, що таке життя рано чи пізно закінчується лавою підсудних.
Луцький міськрайонний суд за скоєння важких злочинів позбавив волі Андрія Самчинецького на дванадцять з половиною років, Олега Кравчука — на одинадцять з половиною років, Миколу Безбородова та Анатолія Умшу — на дев’ять з половиною років кожного. У всіх конфісковано належне їм майно. Крім цього, з них буде стягнуто понад 190 тисяч гривень матеріальної та моральної шкоди на користь потерпілих.