ЗАХИСНИК МОРОЗА В ІПОСТАСІ ПОЛІТИЧНОГО ЦЕНЗОРА

З приводу однієї публікації журналіста і екс-депутата П. Горщарука

Степан САЧУК,
заслужений журналіст України

Відверто кажучи, в мене не було ніякого бажання виступати з приводу опусу П. Горщарука у газеті «Сільські вісті» за 4 серпня, в якому автор взявся гнівно, з піною на губах засуджувати мою недавню публікацію у «Волині» під назвою «Політика без правил і моралі», зголосившись на невдячну роль адвоката зрадника помаранчевого табору Мороза. Не було ніякого бажання, бо в опусі тому багато зла і жовчі, навішування базарних ярликів, але нема аргументів, увесь він побудований на пересмикуванні фактів. Не було ніякого бажання, бо автор цей давно відомий писаниною такого штибу, своїм нестримним потягом до повчань і моралізаторства.
Але тут йдеться не лише про мене особисто і мою позицію, яку я виклав у статті, Горщарук взявся аналізувати, виходячи із своїх примітивних уявлень, роботу шанованого в області колективу найтиражнішої газети, давати йому категоричні політичні оцінки, які грунтуються знову ж таки не на фактах і реальному стані речей, а на його підігрітій злобою хворобливій уяві. Більше того, він взяв на себе непосильну місію досліджувати політичну позицію всієї волинської журналістики мало не за десятиліття, послуговуючись якимись окремими, на власний розсуд вихопленими і довільно потрактованими епізодами. І вийшов класичний брудний політичний пасквіль навіть не часів кучмізму, знавцем яких він все силкується себе видавати, а часів значно більш віддалених.
Щоб читачі могли собі уявити стиль цього писання, наведемо лише деякі його вирази, які вихована людина соромилася б вживати: «зібрання чесало язики», «зібрання плело язиками» (повтор, мабуть, від убогості стилістики автора), «пустопорожнє базікання», «блок із свинською назвою» і т.п. Горщаруку вистачило нахабства назвати шанованого, дуже порядного журналіста із газети «Урядовий кур’єр» Леоніда Лагановського «убогим духом писакою», який «бовкнув, наче з бодуна». Ось це вже не інакше, як автор списав з власного оригіналу.
А тепер по суті викладених в опусі голослівних тверджень. Насамперед щодо «бабської манерії розвінчуванням» (так написано у тексті — авт.) О. Мороза», до якої я нібито вдався за прикладом когось чи на догоду комусь. Статтю я написав відразу після «коаліційних» подій, а не підпрягшись до якоїсь кампанії, і висловлював у ній власну точку зору. Хто дивиться на світ не через темні окуляри, знає, що вона в мене є і була, причому в ситуаціях більш складних і небезпечних. І у статті не йдеться лише про зраду Мороза, на що мій опонент так налягає, а аналізується дещо глибше перебіг політичних подій останнього часу, які призвели до парламентської кризи. І якби пан, чи то товариш Горщарук уважно читав увесь текст, а не вихоплював з нього лише ті фрази, які йому вигідні, то не міг би не помітити, що не менше критики висловлено і на адресу Президента, який (я в цьому і зараз твердо переконаний) найбільше винен у парламентській кризі і в тому, що так безславно було «здано» багато цінностей Майдану.
А що стосується оцінки політичної позиції і вчинку Олександра Мороза, то навіщо звинувачувати мене у тому, що я «пустився берега у своїх емоціях і буйній фантазії». Вичерпну оцінку йому вже дали багато політиків та простих людей. Відома тепер думка з приводу цього зарубіжних політологів, української патріотичної діаспори. Відверто, принципово і доволі різко висловився про дивний реверанс головного соціаліста його найближчий друг і соратник Йосип Вінський. Так що не треба ломитися у відчинені двері.
Дуже розгнівавшись за виявлену мною непоштивість до свого кумира, Горщарук взявся прискіпливо, із кагебістською манерією досліджувати політичну благонадійність «пана Сачука» (до речі, я ніколи паном не був і не прагнув бути, а завжди горджуся, що є хрещеним сином селян-бідняків) і політичну позицію журналістського колективу «Волині». Раз по раз він задає єхидні запитання: «Чому ж тоді (за часів кучмізму — авт.) не було чути голосу пана Сачука та іже з ним?», «Де ж ви тоді були, пане Сачук?» І у своєму викривальному екстазі доходить до того, що йому почала ввижатися «прислужницька поза» «Волині».
Так-от, я повинен з усією рішучістю сказати вам, не вельми шанований у наших журналістських колах пане Горщарук: це вже занадто, це виходить за рамки елементарної людської порядності. Бо якби у вас було хоч трішки честі і совісті, то ви б так безсоромно не йшли проти правди. А правда полягає в тому, що «Волинь» ні за Кучми, ні за Француза, ні за Климчука не була у прислужниках, а займала принципову, незалежну позицію. І це добре знають і можуть підтвердити як наші друзі, так і непримиренні опоненти, навіть вороги. І я ніколи нікого не «обдаровував», за вашим висловом, своїми судженнями про роль чесної журналістики, а разом із своїм високопрофесійним, чесним колективом її утверджував у непрості для нашої країни і усіх нас часи. І ніколи я не пристосовувався, не ховався за чиїсь широкі спини, а наш голос було добре чути. Правдивий голос, до якого прислухалися сотні тисяч волинян. І хоч при цьому ми набивали гулі і синці, але від своїх патріотичних переконань не відступали, не підспівували ні владі, ні сильним світу цього.
Невже цього не знає пан Горщарук? Він же депутат аж двох попередніх, «кучмівських» скликань нашої обласної ради, про що не без гонору повідомляє у підписі. Чи забув, чи не хоче знати? Що ж, дозволю собі нагадати про один красномовний факт з новітньої нашої історії, якщо у
нього така коротка, а, можливо, просто вибіркова, як у багатьох недалеких політиків, пам’ять. Ще живі у нас спомини про ту гнітючу наелектризовану несправедливістю і політичним кіле рством атмосферу, яка панувала під час минулої президентської кампанії. До яких тільки підступних методів не вдавалися кучмівсько-медведчуківські сатрапи, щоб закрити рот вільній пресі, змусити її підспівувати владі. Але незважаючи на шалений тиск і шантаж, наша газета однозначно зайняла позицію підтримки демократичних сил.
2 вересня 2004 року «Волинь» надрукувала мою гостру публіцистичну статтю «Треба жити своїм розумом», в якій відкрито говорилося про грубі порушення колишньою владою демократичних принципів, про постійні переслідування прихильників Віктора Ющенка, відверту маніпуляцію громадською думкою. Підкреслюю, це було 2 вересня, у розпал жорстоких політичних протистоянь влади, яка висунула своїм кандидатом у Президенти Віктора Януковича, і представників демократичних сил на чолі із Віктором Ющенком, активним соратником якого тоді був Олександр Мороз. Це вже значно пізніше, коли шальки терезів стали хилитися в інший бік, багато хто перефарбувався і став носити помаранчеві шарфи, а тоді відомо чим загрожувала підтримка опозиції.
Отож було негайне дуже жорстке подання від провладної Партії регіонів до територіальної виборчої комісії і до суду з категоричною вимогою припинити випуск «Волині», а головного редактора притягнути до кримінальної відповідальності — «як посадову особу ЗМІ, яка закликає населення до несанкціонованих і протиправних діянь, спрямованих на вчинення насильницьких дій щодо існуючої влади». Відчуваєте, який характер і зміст звинувачень, якими вітрами від них віє. Але ми не злякалися, не похитнулися. Після цього була ще одна принципова публікація — «Самовпевнені політики вже хочуть закрити «Волинь». Нас підтримали здорові політичні сили, громадськість, ми дійшли до Верховного суду України і перемогли.
Ось такою була наша «прислужницька поза». І прикладів такого «прислужництва» правді та справедливості можна навести багато. Звичайно, про це добре знає пан Горщарук, але чомусь висмикує якісь фактики і трактує їх по-своєму. І до таких непорядних прийомів вдається той, хто у смутні часи кучмізму досить часто шукав дорогу до редакції і мого кабінету. Не десь інакше, а саме тут він знаходив розуміння і підтримку своєї позиції. Не в якихось інших виданнях, а саме у «Волині» друкував він свої критичні матеріали. У своїй публікації, до речі, Горщарук стверджує, що місцеві ЗМІ навмисне замовчували випуск у Луцьку під час ще позаминулої президентської кампанії кількох тиражів фальшивок під «Сільські вісті». І знову ж чомусь випало у нього з пам’яті, що саме «Волинь» у своїй публікації засуджувала цей ганебний факт.
Але той, хто знає Горщарука, не дивується таким речам. Бо знає, що для нього як журналіста не існує вимог правдивості, відповідальності за своє слово. Ним керують кон’юнктура, а ще сверблячка когось викривати. І мстивість. Для нього нічого не значить обмовити і образити людину, використовуючи своє криве перо. Навіть якщо йдеться про людей шанованих і тих, кому він був чимось зобов’язаний.
У своєму прагненні звинуватити і «затаврувати» Горщарук не зупиняється ні перед чим, використовує будь-які підтасовки, притягує за вуха будь-які факти. Засуджує мене гнівно за те, що я одержав звання «заслужений журналіст України» та орден «За заслуги», бо ці відзнаки горе-президент Кучма, мовляв, вручав прицільно. Може, ображений, що в нього «не вцілили», бо навіть школяр знає, що це нагороди не Кучми, а державні.
Пан Горщарук у своєму доносі-«дослідженні» все силкується впіймати мене на непослідовності, політичних хитаннях і дістає із своїх «досьє» якісь уривчасті факти, компілюючи з них свою кагебістську логіку. Він витягнув десь із потаємних анналів мою давню публікацію, де я нібито «захоплювався демократичністю Віктора Федоровича». І задає своє чергове запитання на засипку: «То чому зараз він (тобто я — авт.) сумнівається в демократичності В. Януковича, лякається донецьких олігархів?» Щодо того — сумніватися чи ні — то це моя особиста справа, справа мого розуміння і переконань. І звертатися за порадою до Горщарука я не збираюся. А переживати за те, що я боюся донецьких, не варто.
І тут мені пригадалося, як Петро Горщарук відгукувався про «донецьких» і про самого Віктора Федоровича під час Помаранчевої революції. Очевидно, про це він забув — така вже особливість людей із вибірковою, кон’юнктурною пам’яттю — відсортовувати тільки те, що вигідно на цей час. Так-от тоді Горщарук їздив у відрядження на Схід і з такою ж заповзятливістю та гнівом розвінчував донецьких олігархів і особисто Януковича. Шпетив його за нечесне збагачення і за кримінальне минуле, і за спорудження власного палацу у парковій зоні міста, куди не допускали нікого, в тому числі й Горщарука,і на гарматний постріл. У редакційному архіві ще зберігся оригінал цього матеріалу. А тепер Віктор Федорович для нього — взірець демократії і символ об’єднання України. Він тепер ладен навколішки ставати перед О. Морозом і «його командою, яка словом і ділом піклується за неньку Вкраїну».Тільки як це Горщарук так швидко зумів розгледіти це «піклування»? І де він побачив команду Мороза? У перебіжчиків і зрадників команд не буває — така компанія називається дещо інакше.
Якщо послухати волинського екс-депутата, то Соціалістична партія і її лідер Олександр Мороз були головною рушійною силою боротьби проти кучмізму. А те, до чого ми прийшли завдяки його зраді помаранчевій коаліції, є «яскравим проявом демократії, бо різні за політичними переконаннями депутатські фракції єднаються задля розквіту держави, добробуту народу».
І ось на такому рівні Горщарук, нібито наш колега, спробував влаштувати мені, колективу «Волині» і всім журналістам області політосвіту з виразними ознаками політичної цензури і доносу. Спасибі йому за науку. Але рівень волинської журналістики, на щастя, значно вищий, ніж він собі уявляє і силкується це зобразити.