Пізнього вечора двоє вісімнадцятирічних студентів йшли по шосе до своїх бабусь у село Баїв Луцького району. Несподівано по дорозі на шаленій швидкості пронісся темного кольору «Мерседес», котрий збив й протягнув хлопців по асфальту кілька метрів. За кермом іномарки сидів п’яний водій. Отримані травми виявилися смертельними...
Пізнього вечора двоє вісімнадцятирічних студентів йшли по шосе до своїх бабусь у село Баїв Луцького району. Несподівано по дорозі на шаленій швидкості пронісся темного кольору «Мерседес», котрий збив й протягнув хлопців по асфальту кілька метрів. За кермом іномарки сидів п’яний водій. Отримані травми виявилися смертельними.
Петро ФІЛЮК, Володимир КАЛИТЕНКО
П’ЯНИЙ ВОДІЙ НА ЧОРНОМУ «МЕРСЕДЕСІ» Житель села Городище Святослав Смольський попросив свого знайомого Миколу Рудецького, аби той підвіз його у село Баїв, що неподалік. — Сідай, підкину... Скільки там тієї роботи, — одразу погодився Микола. Був уже пізній вечір. У небі висів повний місяць, котрий добре освітлював дорогу. Від’їхали від села метрів двісті, коли побачили попереду двох молодих хлопців, які крокували посередині шосе. Догнали їх і зупинились. — Куди мандруєте так пізно? — поцікавився водій. — У село Баїв. Вчимося в Луцьку, а живемо там у бабусь, — пояснив один з хлопців. — Ми також їдемо туди, сідайте підвеземо, — запропонував Рудецький. — Дякуємо, але ми не поспішаємо. Та й до села недалеко. Надворі тихо й тепло, приємно пройтися пішки, — підкинув другий. Хлопці обминули автомобіль й пішли трасою далі. Раптом Рудецький закричав: — Святославе, сідай швидше у машину! Від’їдемо вбік, бо хтось пре просто на нас на великій швидкості із ввімкнутими фарами та сигнальними вогнями! Святослав вскочив у салон, але навіть дверцят зачинити не встиг. Чорного кольору «Мерседес» врізався у дверцята і на великій швидкості понісся далі. Правда, потім з вереском різко загальмував й неподалік зупинився. Смольський і Рудецький вискочили із свого автомобіля. — Він хворий чи п’яний? — вигукнув Микола. — Схоже, що одне й друге... Зачекай, а де хлопці, котрі щойно йшли пішки? Хлопців не було видно ні на дорозі, ні на узбіччі. — Де ж вони поділись? — здивовано сказав Смольський. — Он на асфальті, здається, хтось лежить, — кивнув головою вперед Рудецький. Підійшли ближче. На асфальті лежав один із тих хлопців, з якими щойно говорили. Пощупали пульс. Його не було. — Неживий, — сказав Смольський. Другий хлопець лежав неподалік. Він також був мертвий. Чоловіки пішли до «Мерседеса». Його водій ледве стояв, тримаючись рукою за дверцята, аби не впасти. — Скотина, що ж ти наробив? — закричав Смольський. — Я зараз хлопців завезу у лікарню, — ледве ворушачи язиком, сказав пияк. — Їх туди уже пізно везти! Водій «Мерседеса» хотів завести мотор, але Смольський забрав у нього ключі, попередив: — Нікуди ти не поїдеш. Зараз я зателефоную у міліцію! Чоловіки пішли до свого автомобіля. Вбивця залишився біля «Мерседеса». З іномарки він витягнув дві порожні пляшки з-під горілки та залишки якоїсь закуски в целофановому пакеті й викинув на узбіччя... Через кілька хвилин на місце страшної пригоди прибула оперативна група. Чоловіки детально розповіли все, що бачили, вказали на чорний «Мерседес», котрий збив хлопців. Він стояв неподалік. Члени оперативної групи підійшли до іномарки. Нікого в ній не виявилося. — А де ж водій «Мерседеса»? — запитав хтось із працівників міліції. — Весь час стояв біля автомашини. Потім нам здалося, що поліз у салон. А він, виявляється, непомітно кудись дременув, — пояснив Рудецький. — Коли й куди, ми не помітили. — Розшукаємо. Є іномарка, знайдеться й водій, — кинув хтось з опергрупи. Члени групи оглянули місце трагедії. На асфальті обличчям донизу, неподалік один від одного лежали мертві хлопці. На дорозі валялася пара кросівок одного з них і смугаста кепка другого. Виявляється, збивши хлопців, автомобіль ще кілька метрів їх проволочив. Про це свідчили не лише кросівки, але й червоні смуги крові на асфальті. Тіла загиблих доставили в морг. Це були вісімнадцятирічні Роман Жучко та Олександр Янюк. Судово-медична експертиза підтвердила що юнаки померли одразу від важких травм. Було також доведено, що п’яний водій «Мерседеса» їхав по шосе з великою швидкістю. Саме тому хлопці не встигли відскочити вбік й потрапили під автомобіль.
ДВА ВИРОКИ ОДНОМУ ПІДСУДНОМУ У неділю двоє друзів із села Баїв Руслан та Павло приїхали в Луцьк. До обіду владнали якісь свої справи й Руслан запропонував навідатися до спільного знайомого Олександра Ковальчука. — А хіба він проживає в Луцьку? — здивувався Павло. — Живе, здається, в селі Топільне, але в обласному центрі буває частіше, ніж вдома. — Чого раптом? — Тут підробляє сторожем у якогось великого чиновника, охороняє його розкішну новозбудовану садибу на Теремнівській вулиці. — Ходімо. Часу в нас вистачає, — погодився Павло. Ковальчук на господарстві був сам. Побачивши друзів, чомусь зрадів. — Добре, що завітали, бо одному вже набридло сидіти, — сказав. — Зараз відзначимо День працівника лісу. — А ти яке відношення маєш до лісу? — здивувався Павло. — До лісу всі мають відношення. Ти посиди тут кілька хвилин, а ми поїдемо із Русланом в магазин. Олександр та Руслан вийшли на подвір’я. Ковальчук знав, де ключ від гаража. Вивів звідти темного кольору «Мерседес» й обоє поїхали в магазин. Там купили дві пляшки горілки, закуску. Швидко повернулися. Горілка пішла добре. Півтори пляшки випили втрьох, наче кинули за себе. Потім Ковальчук розтопив ще лазню, добре попарилися. — Ти в цьому будинку поводишся, наче господар, — зауважив Павло. — Нікого з господарів зараз немає, мабуть, десь поїхали, — повідомив Ковальчук. — То, може, підкинеш нас додому, в село Баїв? — запитав Руслан. — Звичайно, підкину, — погодився Олександр. В село Баїв приїхали уже під вечір. В одному з будинків було весілля. До автомобіля підійшло ще двоє місцевих хлопців. Хтось запропонував привітати молодих. Поїхали туди. «Мерседес» зупинився біля подвір’я. Від молодого та молодої їм винесли горілки й закуски. Пили в салоні автомобіля. Всі разом здолали три пляшки. Певне, сп’янівши, Ковальчук невідомо чого почав на великій швидкості гасати «Мерседесом» по селу. Люди намагалися його зупинити, бо міг на когось наїхати, вбити чи покалічити. Водій не реагував. Правда, одного разу його таки зупинили. До Олександра підбігло кілька хлопців. Один із них не втримався і вдарив водія кулаком в ніс. З носа пішла кров. Витираючи її, Ковальчук погрозився: — Завтра я привезу з міста хлопців. Вони вам, селюкам, покажуть! Коли вже зовсім стемніло, Ковальчук вирішив їхати в Луцьк. З ним сів ще хтось із лучан, певне, з тих, хто приїжджав у село на весілля. Ковальчук з місця рвонув й погнав авто з великою швидкістю, тільки дерева з боків замиготіли. Навіщось ввімкнув усі фари та сигнальні вогні. — Куди ти женеш? — намагався водія стримати пасажир. — Ще вріжемося в щось! — Дорога порожня. А я за кермом не вперше. Уже шість місяців, як отримав права, — не сказав, а промимрив водій, заплітаючи язиком. В ту ж мить посеред дороги, зовсім близько, він помітив інший автомобіль. Спробував його обминути, бо гальмувати було вже пізно, але зачепив відчинені дверцята. Зупинився й вийшов з «Мерседеса». До нього бігло двоє з автомобіля, котрий стояв на дорозі. Від них і дізнався, що під колесами щойно загинуло двоє хлопців. Скориставшись тим, що чоловіки повернулися до свого автомобіля й почали телефонувати в міліцію, Ковальчук залишив «Мерседес» і втік. До Луцька дістався пішки... Розшукати Ковальчука було не важко. Уже наступного дня прокуратура порушила кримінальну справу, а вбивцю затримали. Він не заперечував, що наїхав на двох хлопців, які загинули під колесами. Але, щоб применшити свою вину, доводив, ніби за кермом був тверезий, бо випив того дня лише кухоль пива. Проте, не тільки чимало людей засвідчило, що пили горілку з Ковальчуком перед трагедією. Що він керував п’яний, підтвердили й аналізи. Саме тому вчасно не помітив ні іншої іномарки на шосе, ні хлопців. Несподівано у Ковальчука виявилися захисники. Колектив приватного підприємства «Меркурій», де Олександр колись працював слюсарем-механіком, на загальних зборах засудив його вчинок (а як можна не засудити вбивство?), але просив суд врахувати молодість вбивці, не позбавляти його волі, а передати колективу на поруки. Луцький міськрайонний суд засудив 26-річного Олександра Ковальчука на п’ять років позбавлення волі, але з випробувальним строком. Його було позбавлено прав протягом трьох років керувати транспортом, а також він мусив виплатити кожному з батьків загиблих дітей по п’ятдесят тисяч гривень моральної шкоди. Батьки не згодилися продати своїх синів за гроші й надіслали скарги в апеляційний суд області, де просили скасувати вирок міськрайонного суду й притягнути вбивцю до такої відповідальності, якої він насправді заслуговує. Генпрокуратура підтримала їх. Колегія суддів апеляційного суду області вирок попереднього суду скасувала й призначила Олександру Ковальчуку покарання — сім років позбавлення волі та заборона керувати автотранспортом протягом трьох років. Справедливість, здається, восторжествувала — злочинець надовго сів за грати. Але нестерпний біль залишився у серцях батьків від розуміння того, що їх сини пішли із життя у розквіті сил і вже ніколи не повернуться...
