МУЗИКА В ДУШІ І ПІД ЗЕМЛЕЮ

Відомий у краї контрабасист зумів поєднати в собі здавалось би несумісні захоплення.

Алла ЛІСОВА

Він – з родини ковельського залізничника. Вже з другого класу почав навчатися у музичній школі. У 60-і роки було престижно і почесно оволодіти якимось музичним інструментом, а то й кількома. У класі баяна, куди вступив семирічний Миколка, додатковими до навчання були ще фортепіано та контрабас.
- На все життя запам’ятався такий момент: мій дідусь Марко Леонтійович, працюючи завгоспом музичної школи, привіз масивний інструмент. Почали гадати, хто на ньому буде грати. Вибір впав на мене, кажуть, нехай онук і опановує контрабас.
І вже того ж року хлопчина взяв участь у звітному концерті. Таким було перше знайомство з контрабасом, з яким ось уже півстоліття не розлучається.
- Мені дуже повезло, — каже Микола Григорович, - адже директор Луцького музичного училища, куди я згодом вступив, Михайло Пахолко був контрабасист. Це він схилив мене до думки навчатись грі саме на цьому інструменті. Отож у 1969 році я став першим і єдиним на курсі студентом, який почав грати на контрабасі, і залишився з ним на довгі роки.
... Студентське життя Миколи Сурая було настільки багатим і насиченим, що навіть тепер дивується, як він все встигав. Пригадує, як вже на першому курсі доводилося грати у Воркутинському і Ворошиловградському театрах, які приїхали в обласний центр на гастролі. Це була перша оркестрова практика, яка дала своєрідне загартування юному музиканту. Бо досі доводилось грати лише на святах, урочистостях. А вже з другого курсу Микола Сурай – артист оркестру славнозвісної “Волинянки”. Угорщина, Югославія, Польща – численні міжнародні фестивалі ансамблю під керівництвом добре відомого Товія Рівця не лише додавали професіоналізму, а й збагачували духовно. Паралельно працював у драмтеатрі імені Лесі Українки.
Не без гордості мій співрозмовник згадав про постановки двох вистав – “У неділю рано зілля копала” та “Дай серцю волю - заведе в неволю”, у яких брав участь як оркестрант. А скільки разів він виходив на сцену у столичному палаці “Україна”, звідки привозив чимало відзнак і нагород. Спорт – лижі, стрільба, біг органічно доповнювали стиль життя студента-музиканта.
До Нововолинської музичної школи потрапив за направленням. Зараз важко пояснити, чим саме привабило перспективного музиканта молоде шахтарське місто. Але, очевидно, це те, що не зовсім піддається логіці. Спочатку працював викладачем класу контрабас і симфонічного оркестру, а вже через кілька місяців – директор школи. Саме в Нововолинську народились відомі, улюблені і до сьогодні численним слухачам колективи, до створення і діяльності яких причетний Микола Сурай.
І хоч тривалий час – майже дев’ять років – він був у директорському кріслі, більшою заслугою для себе вважає роботу як музиканта. Це – естрадний джазовий оркестр, симфонічний оркестр, який навіть грав сцену з “Лебединого озера” Чайковського, а згодом – концерт Рахманінова, де піаністкою виступала нинішній директор музичної школи Ірина Циреннікова. Керував оркестром у знаменитій хоровій капелі Олександра Каліщука. Створювали квартети, тріо, творчо працювали в університеті культури під керівництвом Марії Кашиної. Бувало, що давали близько 300 різних концертів на рік. Останнє десятиріччя – незмінна участь у танцювальному, фольклорному колективах, муніципальному духовому оркестрі. А зразковий камерний оркестр “Елегія” – то особлива любов.
- Миколо Григоровичу, знаючи, що жоден концерт не обходиться без вашої участі, дозволю собі запитати: а як же репетиції після нелегких шахтарських змін?
Мій співрозмовник, якому ніхто не втримується, щоб не зробити комплімент за те, що зовнішність явно не встигає за його роками, усміхається:
- Це – хоч як банально не звучить - мій відпочинок. Трапляється, що відразу після зміни їду у Будинок культури, який за 30 років став для мене другим домом.
Те, чому Микола Сурай так різко змінив місце роботи, особливо пояснювати не треба. Це був непростий період у його житті. Численні перевірки, до яких були причетні недоброзичливці, примусили Миколу Григоровича прийняти нелегке рішення. Але головне, каже, що він не поривав ніколи з музикою. Взяла до рук програмку передостаннього творчого звіту Нововолинська в області. Навіть з першого погляду видно, що на сцені музикант Микола Сурай був більшу половину концерту.
- Новий фах опановував з посади начальника штабу цивільної оборони, куди запросив мене тодішній директор шахти № 1 Олександр Доманський, - згадує перші роки гірняцької кар’єри Микола Сурай. – Коли запитували, як тобі шахта, відповідав не без гумору: “Як у метро. З різницею у тому, що в шахті трохи більше бруду”.
Микола Григорович досить швидко влився у шахтарський колектив, і ось впродовж 20-ти років, як кажуть, йому вірно служить. Якщо поставити на шальки терезів, хто переважає в ньому більше – шахтар чи музикант, він каже: “Мабуть, порівну. Шахту полюбив, а без музики не можу жити. Коли на душі важко, сідаю після зміни вдома за фортепіано”.
До речі, після спеціальних курсів він очолив колектив машиністів підземного підйому. Його груди прикрашає медаль “Шахтарська слава” ІІІ-го ступеня.
Для Миколи Сурая найулюбленішим святом є остання неділя серпня, коли відзначається День шахтаря і День рідного міста. От тільки ніяк не вдається йому просто посвяткувати, бо тоді не сходить зі сцени. Але яке це велике торжество для родини, яка приходить послухати чоловіка, тата і дідуся. А він обов’язково знаходить “віконце”, аби почастувати морозивом онуків – Антона, Бориса й Артема.
Кажуть, що щастя – це такий настрій, при якому нами тривалий час володіють приємні, радісні думки. У душі цього шахтаря-музиканта завжди звучить музика, яку він дарує людям. І в цьому, напевно, секрет його молодості.