ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР НАШОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

П’ятнадцять років тому, у серпні 1991 року, дуже модним було, особливо у середовищі нашої провінційної інтелігенції, запитувати: «А де ти був 19 серпня? Де ти був 24 серпня?».

Задавали його і мені. У відповідь на перше запитання я радив почитати нашу газету, тоді ще «Радянську Волинь», де у номерах за 20 і 22 серпня були вміщені мої матеріали — інтерв’ю з чоловіком, який щойно повернувся з Канади, репортажі із святкування Преображення Господнього та з мітингу (тоді він офіційно називався зустріччю з депутатами різних рівнів), який відбувся під вечір 19 серпня, в перший день ГКЧП на Театральному майдані в Луцьку. До речі, дуже б варто, думаю, було прочитати ці матеріали деяким «суперпатріотам», котрі у своїх брудних листках зараз твердять, начебто «той Лис» перейшов на проукраїнські позиції лише кілька років тому. Але про це трохи згодом.
На друге ж запитання я чесно відповідав: «Допомагав молодшому братові закладати фундамент під нову хату». І про те, що незалежність України таки проголошено, притому переважною більшістю голосів, ми дізналися пізно ввечері від моєї троюрідної сестри Жені, котра поверталася з роботи на місцевій автостанції. Пригадую, вона тоді сказала з посмішкою:
— То як тепер вас уже називати, панами чи що? Чи, може, ми тепер всі і заживемо, як пани?
Приїжджаючи додому, я люблю часом пожартувати, що нова хата стоятиме доти, доки буде незалежна Україна, її ровесниця. Але фундамент теперішньої України, як і нашої хати, закладався по старому фундаменті. Для будівлі це особливого значення не має, може, й ліпше, а от для держави...
Наступного, 1992 року, якраз у серпні, довелося мені у складі волинської делегації побувати на першому Всесвітньому форумі українців. Їхали автобусом і пригадую, який справжній шок пережили патріотично налаштовані волиняни, коли ми перетнули межу Рівненської області і в’їхали на територію Житомирщини. Старі, радянські лозунги і плакати, пам’ятники Леніну, призабута на Волині атрибутика...
На жаль, тепер, через п’ятнадцять років, доводиться з гіркотою констатувати, що отой поділ на Захід і Схід досі не подолано. Мимоволі раз по раз ставиш собі запитання: а чому так, власне, трапилося? Чому і тепер ми з тривогою говоримо про загрози для нашої держави не лише ззовні, а й з середини, про небезпеку для нашої державної мови, про те, куди ми рухаємось: до Європи чи Азії? В чиї обійми ми готові знову впасти цілою нібито, цілком незалежною державою?
Часткову відповідь, чому так трапилося, я отримую, коли пригадую іншу зустріч — у лютому 1994 року в Севастополі, коли інша група волинян побувала на освяченні корвета «Луцьк». Тоді у розмові з нами віце-адмірал Пилипенко, отой самий, що згодом приїжджав на Волинь на святкування річниці УПА, герой Радянського Союзу, людина, яка всім серцем сприйняла Україну і українські ідеї, сказав із сумом:
— Розумієте, після українського референдуму тут всі були приголомшені і чекали, що Кравчук от-от оголосить Чорноморський флот власністю України. Та більш як дві третини готові були присягнути Україні, бо не хотіли їхати кудись там на Сєвєрний чи Тихоокеанський флот. А потім зрозуміли, що і Президент нерішучий, і держава слабка.
Саме ота разюча нерішучість, непослідовність влади, а ще роз’єднаність демократичних сил поступово вбивали надії, які спочатку зажеврілися, а потім яскраво спалахнули у серцях українців. Справджувалося і не раз гірке нове прислів’я, що демократи, мовляв, об’єднуються за дві години до розстрілу. Яскравою ілюстрацією до нього стали спочатку президентські вибори 1991 року, коли висунулися і Чорновіл, і Лук’яненко, і Юхновський — аж п’ять кандидатів проти одного монолітно-номенклатурного Кравчука. У масштабах Луцька це яскраво продемонстрували вибори мера 1994-ого року, коли поряд з тодішнім головою міськради Анатолієм Похою кандидатами на найвищу посаду обласного центру стали одразу всі його заступники, всі демократи, тільки вже від різних партій. Результат відомий. У першому випадку Президентом став Леонід Кравчук, у другому мером — Антон Кривицький. Згодом вони якийсь час навіть перебуватимуть в одній партії.
Поступово відбувалося повернення до майже всіх радянських традицій — у владі, способі правління, святах. І повністю підтверджувалося ще одне гірке прислів’я, яке стало, по суті, аксіомою: «Кожну революцію готують романтики, роблять прагматики, а користуються плодами — ... ». Аже не хочеться того слова вживати. Ні, держава нібито утверджувалась, з’являлися всі необхідні їй атрибути і закони, хай зі скрипом, але таки прийняли Конституцію і ввели гривню. Заради об’єктивності треба сказати, що для утвердження української державності, як не дивно, найбільше таки зробив, на мою думку, теперішній екс-президент Леонід Кучма. Біда тільки в тому, що він уявляв Україну як єдиний великий завод «Південмаш».
Навіть у День незалежності все рідше і рідше згадували тих, хто справді її виборював, а на перший десятирічний ювілей двома-трьома колишніми рухівцями розбавили довгенький список номенклатурників й відвертих підлабузників, відзначених «за видатні заслуги» цінними подарунками, орденами і грамотами. До честі міського голови Антона Кривицького саме в цей час він започаткував добру традицію — у переддень найбільшого українського свята в неофіційній обстановці щороку зустрічався з луцькими «першими хоробрими», тими, хто справді готував і робив волинську «оксамитову революцію». Хоча б згадували.
Тепер господарями життя почувають себе зовсім не ті, хто мріяв про щасливе життя у незалежній Україні. Якось вийшло так, начеб непомітно, але й невідворотно, що до владних структур приходили одні, «колишні» й «новітні», а відходили звідти ті, хто виводив на перші несанкціоновані і санкціоновані мітинги, походи луцькими вулицями, пікетування обкому, міськкому і управління КДБ — від першого рухівського голови Михайла Тиского, ватажка-філософа Євгена Шимоновича до кількох десятків інших.
Недавно, взявшись аналізувати, як склалася доля «першої двадцятки», як тоді називали лідерів старого, ще єдиного Руху, ми з колегою раптом здивовано зазначили, що з того першого «демократичного призову» у владі, здається, зуміли закріпитися хіба що Геннадій Кожевніков, Володимир Банада, Олександр Кравчук та ще двоє-троє. Вони, як могли, захищали по-своєму ті, вже тепер давні демократичні ідеали. Інші ж не витримали не так жорсткої конкуренції, як стилю, який утверджувався, вірніше, повертався роками.
Я з сумом пригадую, як ми, йдучи із чергового мітингу, мріяли, що ось настане нова справедлива влада і в новій незалежній Україні буде все по-інакшому — цінуватимуть лише професіоналів, не призначатимуть на посади «своїх» людей, суспільство витіснить із свого життя такі явища, як корупція, хабарництво. На жаль, сталося навпаки. В кінці 90-х я писав про волинян, котрим довелося повоювати і в УПА, і в Червоній Армії. Один з них, Матвій Левчанюк, розповідав, як його товариш, Іван (на жаль, прізвище забулось), радів, коли бачив синьо-жовті прапори над людськими юрбами і, помираючи влітку 1990-го року, з вимученою посмішкою сказав товаришеві:
— Будеш приходити на могилу і розповідати, як воно далі буде.
І Матвій Григорович таки приходив, розповідав, часом за самотньою чаркою, і про проголошення незалежності, і про референдум, і про те, що далі було. А потім, як він з гіркотою зізнався, вже й не хотілося розповідати. Кілька років тому не стало й самого Матвія. Гадаю, той волинський колишній упівець Іван зрадів би розповіді про те, як вийшли його земляки на майдани під час Помаранчевої революції, як раділи новій, помаранчевій владі, а от що потім трапилося і як повернулося колишнє, з його владою, можливими небезпеками, навряд чи сприйняв би спокійно.
Тепер на нашій славній Волині, і в Луцьку зокрема, дедалі більшого розповсюдження набуває таке явище, як переписування ще зовсім близької історії, як шельмування із сторінок кількох дуже дрібних газеток представників творчої інтелігенції. Вже цілком серйозно вигадуються міфічні підпільні організації, які нібито існували у Луцьку в 70-ті роки і ледь не пускали під укіс цілі ешелони та регулярно вивішували на будинках жовто-блакитні прапори. Зате намагаються принизити тих, хто справді своїми ділами робив, хай, можливо, скромний, але необхідний внесок в утвердження українського духу, який і привів до тих перших несанкціонованих мітингів. Насправді ж, саме ті студенти, котрі пішли за Валентином Морозом і Дмитром Іващенком (який, на погляд цих «суперпатріотів», нібито, був не такий, не надто революційний, чи що, а Мороз «такий-сякий», бо писав колись про КПЗУ), учасники іншого гуртка, який існував наприкінці шістдесятих у тодішньому Луцькому педінституті, художники, причетні до волинського мистецького андеграунду, ті, хто намагався заснувати і утверджувати у Луцьку клуб творчої молоді у сімдесяті, на початку вісімдесятих років, згодом клуб «Діалог», вони й готували підгрунтя, яке привело до тих «оксамитових» подій. Але ті, кого на мітингах наприкінці 80-х — початку 90-х ми чомусь не бачили, тепер виступають героями, і ллють, ллють бруд.
То змінилися ми таки чи ні за ці п’ятнадцять років? І так, і ні. Вже одне те, що існує розмаїття думок, що у нас не одна, а багато партій і ідеологій, що таки не ходимо в одній шерензі, засвідчує — недаремно виходили на ті мітинги, недаремно вірили у зміни. Пригадую перший несанкціонований мітинг, який відбувся 20 липня 1989 року на Замковій площі. Учасників його добре порахували, їх було 283, а перед ними надривався із мегафоном у руках Олександр Гудима. Цікаво було б знати, ким вони стали, ті перші неповних три сотні лучан, що прийшли сказати своє патріотичне слово. До речі, прихильну статтю про цей мітинг написала єдина саме наша газета. Не здобули ніяких дивідендів ті перші мужні патріоти, не здобули їх і ті представники луцької інтелігенції, котрі ще раніше, навесні 1989-ого підписали тоді знаменитий лист на захист Руху і проти шельмування українських письменників, його творців. Але саме такі люди були і є. Вони — справжня Україна.
Коли в роки найбільших наших труднощів, масової купонізації і розгулу злочинності я чув, як кажуть, що он, мовляв, до чого привела ваша незалежність, то казав у відповідь, що всі ті і злочинці, і новоявлені олігархи виросли ще за тої, радянської влади. І якою ж вона була ідеологічно неспроможною, якщо такими стають колишні комсомольці і партійці, і взагалі ті, хто виховувався на ленінських, як тоді казали, ідеалах. По-справжньому можна буде спитати за нову Україну з тих, хто вже народився і виріс в Україні незалежній.
Знаю, що під час святкування 15-ої річниці передбачається і вшанування тих, котрі народилися 24 серпня 1991 року. Їх на Волині, ровесників нашої незалежності, 38, а в Луцьку — семеро. Я ніколи не зустрічався із Максимом Максимчуком, Іванною Кревською, Вадимом Лопохою, Олександром Матрунчиком, Ольгою Мельничук, Каріною Несмянович, Мар’яною Бондарець та ще трьома десятками їхніх ровесників. Та, може, в них, теперішніх підлітках, які ось-ось стануть на самостійний шлях, і наша справжня надія?