НА ЛАВІ ПІДСУДНИХ — НЕПОВНОЛІТНІ

Чи не забувають про це судді, висуваючи їм недоведені звинувачення і добиваючись суворого покарання?

Ярослав ГАВРИЛЮК

У квартирі заступника голови Ковельського міськрайонного суду Єлизавети Агеєвої кілька років тому було вчинено грабіж. Трапилось це в другій половині дня, коли господарка перебувала на роботі, а вдома знаходився лише її 15-річний син Іван. Оскільки потерпілий та двоє нападників на помешкання, як і всі інші засуджені по цій кримінальній справі, на той час були неповнолітніми, то їх імена та прізвища у публікації змінено.
Отже, старшокласники Микола Муратов та Ігор Палюх подзвонили у квартиру. При собі Палюх мав липку стрічку і рукавички. “Хто там?” – поцікавився Іван. У свою чергу Палюх запитав, чи є вдома мати, мовляв, він приніс для неї документи, показавши у дверний “глазок” зелений пакет, який йому перед цим дав Муратов. Як тільки відкрилися вхідні двері, Муратов вдарив сина судді кулаком в обличчя. Нападники спочатку повалили його на підлогу, потім поставили у коридорі на коліна, завели руки за спину, обв’язали їх та обличчя липкою стрічкою. Безпорадного хлопця затягли у ванну кімнату після чого почали нишпорити по квартирі у пошуках грошей. Раптом в одній з кімнат задзвонив радіотелефон, за ним – мобільний. Це дещо налякало грабіжників, а остаточно збило їх з пантелику, коли у двері подзвонили однокласники Івана – Петро Варчук та Михайло Крамович: хлопці попередньо домовлялися зайти до Івана, аби записатися того дня у спортивну секцію.
У матеріалах кримінальної справи вказується, що Муратов та Палюх проникли до помешкання “з метою відкритого заволодіння майном Агеєвої Є.О. в особливо великих розмірах – грошима в сумі 100 тисяч доларів США та іншими цінностями”. Так і не знайшовши сейфа з грішми, про який казав син потерпілої, Муратов та Палюх накивали п’ятами, забравши мобільний телефон “Моторола” із зарядним пристроєм та радіотелефонну трубку “Сенло” — всього на загальну суму 1070 гривень.
У місті залізничників “на ноги” підняли усі правоохоронні органи. Злочин було розкрито, як кажуть, за гарячими слідами. Крім грабіжників, у поле зору слідства потрапили також двоє рідних братів – вже згаданий 15-річний Петро і 17-літній Олександр Варчуки. Якщо першого запідозрили у пособництві, то другого – в організації злочину. Петро товаришував із сином Агеєвої і неодноразово бував у них. А раз так, то міг розповісти рідному братові про матеріальний стан господарки помешкання. Олександр за цією спрощеною логікою “видав” інформацію своєму однокласнику Мельничуку, який, у свою чергу, передав її хлопцям, котрі безпосередньо й проникли у квартиру судді. Ось так все елементарно, без ніяких сумнівів.
Одним з головних аргументів слідства був той факт, що у квартирі Варчуків оперативники вилучили мобільний телефон “Моторола”. Перед затриманням старшого сина працівники міліції заходили до них на квартиру і цікавилися, де знаходився на той час Олександр. Все це чув Петро. Їхня мати переконана, якби молодший син знав про злочин і що телефон крадений, то могли б легко позбутися цього речового доказу до його вилучення, просто викинувши його.
На шпальтах “Волині” я неодноразово розповідав про ганебні явища, які ще мають місце у слідчих органах – упередженість, намагання добитися “потрібних” показів будь-яким методом. Не стала винятком і дана справа. Слідчий Ковельського міськрайвідділу внутрішніх справ Володимир Саюк вперше допитав неповнолітнього Петра Варчука без присутності батьків та адвоката, отримавши “необхідні” свідчення. Прибита горем через затримання свого старшого сина мати зробила непоправну помилку – підписала протокол цього допиту, навіть не прочитавши документ. Вже згодом, на суді, Петро свідчив, що міліціонери чинили на нього тиск, диктували, що писати, казали, ніби йому нічого не загрожує, мовляв, так “треба” говорити задля порятунку брата.
На лаві підсудних опинилося п’ятеро юнаків (до речі, четверо з них були заарештовані), віком 15-18 років – мешканці міста Ковеля та села Уховецьк Ковельського району. Один з них на той час вже мав дві судимості. Кримінальну справу направили до Ковельського міського суду, в якому й досі працює потерпіла, і навіть призначили попередній розгляд. Адвокати обвинувачених відразу заявили відвід суду, мотивуючи це можливим тиском, а отже і необ’єктивністю головуючого. “Чому ми не маємо права розглядати в себе цю справу?” – не розумів суті клопотань один із представників судової установи. Однак відвід таки задовільнили. Справа потрапила на розгляд до Ратнівського районного суду.
За чотири місяці новий суддя Василь Лях спромігся провести лише одне судове засідання, на якому й зачитувався обвинувальний висновок. Розгляд з різних причин переносився багато разів. На чергове засідання приїхав автор цих рядків, щоб підготувати згодом судовий нарис. Після спілкування із журналістом газети “Волинь” головуючий повідомив учасникам відкритого судового процесу, що приєднує до матеріалів справи ще один епізод – крадіжку, до якої нібито був причетний один із підсудних. Василь Лях сказав, що у зв’язку з цим справа розглядатиметься заново, а оскільки серед підсудних є неповнолітні, то судове засідання віднині буде закритим. І це при тому, що ні від представників останніх, ані від них самих такого клопотання не надходило. Яка ж була реальна необхідність при появі журналіста так раптово переводити слухання справи в закритий режим? Хіба причина у неповнолітніх? До того ж, засідання розпочалося і тривало протягом години без участі самих потерпілих – Агеєвої та її сина.
Представник прокуратури просив суд визнати дії підсудних розбійним нападом і засудити його безпосередніх учасників, в тому числі й Олександра Варчука – до 10 років позбавлення волі. Однак головуючий кваліфікував злочин як грабіж. Миколу Муратова було засуджено на 5 років позбавлення волі, Ігоря Палюха – на 6 років, Олександра Варчука та Миколу Мельничука – на 6,5 років, Петра Варчука – на 5 років з відстрочкою на 2 роки. Ухвалою апеляційного суду Волинської області вирок залишено без змін.
З усіх представників засуджених лише батьки Варчуків і самі їх засуджені діти – Олександр та Петро — не погодилися із таким жорстоким “вердиктом”, подавши касаційні скарги до найвищої судової інстанції. Фактично Петра засудили лише за те, що він був однокласником потерпілого – сина судді, дружив з ним і мав нещастя бувати у нього вдома.
Колегія судової палати у кримінальних справах Верховного суду України встановила, що суд першої інстанції не навів у вироку переконливих доказів вини Петра Варчука у вчиненні злочину, за яким він був засуджений. А сам по собі факт вилучення мобільного телефону на квартирі Варчуків, покази Агеєвої та її сина про те, що він бував у них в квартирі, не є достатніми для висновків про його винність у пособництві відкритого заволодіння їх майном. У вироку також не наведено доказів того, що Петро щось знав про наміри свого старшого брата організувати злочин.
Як видно з матеріалів справи, Олександр Варчук та інші учасники злочину в судовому засіданні заперечили причетність Петра до пограбування, не довели це і потерпілі. Твердження, що ніби він повідомив, де знаходяться у квартирі цінності та гроші, також не знайшло свого підтвердження ні під час слідства, ані в суді. Відносно мобільного телефону, то Петро пояснив, що його у тимчасове користування дав старший брат, і що він не знав про його походження. До речі, ці доводи — у вироку не спростовані.
Тим самим Ратнівський районний суд порушив вимоги статті 334 Кримінально-процесуального кодексу України, де зазначено, що у мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується його висновок про винність кожного підсудного у вчиненні злочину, який визнано доведеним. Як наслідок, вирок судді Василя Ляха було визнано незаконним і необґрунтованим стосовно Петра Варчука та скасовано, як, зрештою, – й ухвалу апеляційного суду Волинської області, судова колегія якого не звернула належної уваги на допущені Ратнівським районним судом істотні порушення кримінально-процесуального закону.
Справу розглянули ще раз. Ретельно вивчивши усі матеріали, заслухавши свідків та потерпілих, Камінь-Каширський районний суд, в особі судді Олександра Гончарука, повністю виправдав Петра Варчука, оскільки додаткових доказів вини знайдено не було. Втім, обласна апеляційна інстанція виправдальний вирок скасувала, направивши матеріали на новий розгляд в цей же суд, але вже іншому головуючому.
Дивно, але справа “опинилася” не в Камені-Каширському, а чомусь по сусідству із Ковелем – у Турійському районному суді. І хоча знову ті самі учасники судового процесу нічого нового не засвідчили, головуючий Андрій Овсієнко по суті повторно засудив Петра Варчука до 4,6 років позбавлення волі з відстрочкою на 1 рік. Хоча, згідно довідки кримінально-виконавчої інспекції Ковельського району, він не перебуває тут на обліку, оскільки вже повністю відбув призначене покарання. Виходить, що Варчуку двічі винесено покарання?! Як же так сталося, що молодий головуючий, який ще й одного року не працює суддею, не врахував позицію і піддав сумніву компетенцію найвищої судової інстанції держави та свого набагато досвідченішого колеги із Каменя-Каширського? Хіба тут не прослідковується тиск на судове рішення? Хотілось сподіватися, що ця справа таки буде доведена до справедливого завершення.
Щодо старшого брата Петра – Олександра Варчука, то він понад три роки відбуває покарання у виправній колонії, а його касаційна скарга через чиновницьку недбалість вже протягом двох років чекає на розгляд у Верховному суді України.
Тут варто обумовити окремі моральні, людські аспекти цієї історії. Звичайно і потерпіла Єлизавета Агеєва перенесла страждання. Але випити гірку чашу довелося і всім матерям, діти яких засуджені. Густо вкрились сивиною голови батьків Варчуків, адже покарані двоє їхніх синів. І вони переконані, що далеко не за буквою Закону.
Коли хлопці були засуджені, стався ще один не зовсім приємний випадок. Одного дня Петро Варчук із товаришем вийшли зі школи, в якій раніше навчалися. Біля навчального закладу стояв автомобіль Агеєвої – “Хонда”. Юнаки пройшли повз іномарку. Судді здалося, що Петро озирнувся. Того ж дня вона зателефонувала матері Варчука на роботу і в присутності колег почала її обвинувачувати: “Чого це ваш син ходить біля цієї школи? Йому нема що там робити. Чого він оглядався на мою машину? Ви скажіть, що як побачить мою машину – нехай втікає геть з моїх очей!!!… Щоб я його більше не бачила! Він бандит!!! Я маю право так казати, бо він засуджений”.
Приголомшена, принижена матір звернулася із письмовою заявою у Раду суддів України. Представник цієї інстанції зустрівся із обома жінками. У Варчук він все допитувався, чи наполягає вона, щоб було вжити заходів впливу до Агеєвої, на що та відповіла: “Я їй все прощаю, але нехай мене не зачіпає, моя душа і так суцільна рана”. Водночас суддя порадив нещасній матері стосовно своїх синів звертатися у вищу судову інстанцію. Хоча Варчук і так була на це налаштована. Жінка вірила, що у Верховному суді все-таки знайде правду. Але її хоч якесь душевне полегшення і надії після рішення Верховного суду були такими короткотривалими…