нотатки журналіста з IV Всесвітнього форуму українців...
нотатки журналіста з IV Всесвітнього форуму українців.
Петро БОЯРЧУК
1. СУМКА “ТЕРОРИСТА” Не знаю, чим керувалися чиновники облдержадміністрації, котрі формували делегацію волинян на IV Всесвітній форум українців, і чому не було запропоновано увійти до її складу жодному з журналістів “Волині-нової”. Але 18 серпня потрапити до Національного палацу мистецтв “Україна”, де відбувалася урочиста церемонія відкриття форуму, не акредитованому тут завчасу журналістові, котрий не був і у списку якоїсь делегації, виявилося не просто. Не допомагали ні службове та спілчанське журналістське посвідчення, ані редакційна посвідка про відрядження. Один із працівників служби охорони порекомендував з усіма тими документами іти на вхід до кас, що наразі став службовим входом для працівників ЗМІ. Але й тут впускали лише тих журналістів, хто значився у списку. Порадили звертатись у прес-службу адміністрації Президента України, однак телефон не відповів, і я знову кинувся до центрального входу. Врешті я таки отримав папірець, який забезпечував право на вхід, і став перед “рамкою”, що через неї, як і всі, мав пройти — адже участь у форумі мав взяти Президент. Попередньо “запустив” в апарат для “просвічування” сумку, з якою приїхав, виклав з кишені диктофон, ступив у “рамку”. І раптом десь у ній щось задзеленчало, а приязний погляд охоронця умить став твердим. Порадивши покласти на стіл і “мобілку”, звелів пройти через “рамку” ще раз. Ситуація повторилась, тому довелося зняти ще й окуляри, які в металевій оправі. Однак “рамка” задзеленчала знову, і охоронець наказав ступити трохи вперед, де вже очікувала, тримаючи в руці якийсь прилад, миловида жінка. Досить ввічливо вона взялася обстежувати мене тим приладом і спереду, і ззаду. Не виявивши нічого небезпечного ні в одязі, ані під ним, сказала, що можу проходити. Проте інший охоронець зажадав, аби я відкрив свою сумку, бо “рентген чомусь нічого не показав”, а “треба побачити, чи нічого такого нема”. Оговтавшися від тарапатів біля “рамки”, я розміркував, що до відкриття форуму є досить часу, аби зробити належні відмітки в посвідці про відрядження. Шукаючи потрібний кабінет, з дозволу охоронця вже всередині приміщення вийшов за межі “контрольованої зони”, повертаючись до якої, мусив на несподівану вимогу того ж охоронця повторно пройти через “рамку”. На диво “рамка” навіть не писнула. Подумки пожартувавши, що в першому випадку вона реагувала, мабуть, на залізо в крові, я сумку свою необачно залишив біля книжкового розкладу на другому поверсі палацу. Коли повернувся, на місці її не було. Переживши легкий шок, я побачив: спортивної статури чоловіка у цивільному з моєю сумкою в руці, інший з вівчаркою ішов попереду. Віддаючи мені сумку, чоловік у цивільному лише стримано дорікнув, що зоставив її напризволяще. Попросив більше такого не робити. Мовляв, не знаючи, що в ній, він “мусив викликати спеціаліста з собакою”.
2. БУРХЛИВІ ОПЛЕСКИ І ВИГУКИ “ГАНЬБА!” Після промови голови Української координаційної ради Михайла Гориня, який відкрив форум, та вітальних промов і благословінь предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату святійшого Філарета й очільників Української греко-католицької та Української автокефальної церков перед присутніми на форумі виступили президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, голова Координаційної ради українців Росії Василь Дума, президент Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні, міністр закордонних справ України Борис Тарасюк та Президент України Віктор Ющенко. І без сумніву саме промови трьох президентів склали головний зміст урочистої церемонії відкриття форуму. Однак якщо Аскольд Лозинський та Ярослава Хортяні гостро критикували головні, на їхню думку, негаразди, котрі заважають Україні утверджувати незалежну свою державність, як і остаточно визначитися, куди йти і якою бути, то Президент України Віктор Ющенко, складалось таке враження, іноді просто не мав достатніх аргументів і змушений був виправдовуватись. Це і зумовлювало реакцію залу з його бурхливими чи млявими оплесками у відповідь та вигуками з місць, без чого теж не обійшлось. Як і обіцяв напередодні в інтерв’ю одному з інтернет-видань, головний наголос у своєму виступі Аскольд Лозинський зробив на тому, що всі здобутки Помаранчевої революції, завдяки якій, зазначала Ярослава Хортяні, “в короткий період весь світ зрозумів, що таке Україна, хто такі українці”, були просто змарнованими. І першочергово, на думку пана Лозинського, через нерішучість та політичну невмілість Президента України Віктора Ющенка. Мовляв, це і призвело до того, що нинішнього року на посаду глави уряду прийшла в Україні людина, котра 21 листопада 2004 року “спробувала вкрасти три мільйони голосів”. І що за час, який минув після революції та перемоги Віктора Андрійовича на президентських виборах, Україна, не зважаючи ні на що, “не стала більш українською”. Вигуками “ганьба!” відреагували присутні у залі на запитання Лозинського, як слід розуміти сьогодні прем’єра, котрий “виступає не державною мовою, і двох віце-прем’єрів, що виступають винятково російською”. Не чим іншим, як демонстрацією фактичного невизнання української мови, котра є головною ознакою незалежної української державності, названо було і той факт, що чимало державних службовців не спромоглися вивчити її навіть і за 15 років, що мова не власної, а сусідньої держави дуже часто звучить замість української державної і у Верховній Раді, і в Кабінеті Міністрів, і в Адміністрації Президента. Схвальними оплесками відреагували делегати форуму і на міркування Аскольда Лозинського про те, що для України минула війна “не була вітчизняною зовсім”, бо українці на ній “не боролись за свою Вітчизну, а служили гарматним м’ясом для Сталіна”, а тому “були жертвами”, що “герої України воювали в Українській Повстанській Армії”, котра змагалася за українську державність, незалежну ні від Сталіна, ні від Гітлера. Так само підтримав зал і слова Ярослави Хортяні, котра, поінформувавши, що парламент Угорщини, де мешкає, “одноголосно прийняв закон, яким визнав голодомор 1932 – 1933 років в Україні геноцидом”, сказала: хтіла би бути в Україні, коли такий закон прийме її Верховна Рада. Продовжуючи вже заторкнуту Лозинським проблему агресивного зросійщування України зокрема і через український інформаційний простір, пані Хортяні звернулась безпосередньо до Віктора Ющенка: “Дорогий Президенте! Просимо Вас по-європейськи твердим національним хребтом підтримувати українські засоби масової інформації”. А говорячи про проблеми дальшого розвитку нашої держави, зазначила, що після останніх подій аж надто багато у вирішенні цих проблем “базується на довірі, а довіра базується на чесних правилах гри”. Тут же і запитала, чи хоч усвідомлюють “всі політики в Україні, що таке чесні правила гри”? Зрозуміло, отже, чому Віктор Ющенко на початку своєї промови змушений був зазначити, що після декотрих слів у виступах попередніх промовців йому, як Президентові, почувалось у своєму кріслі не вельми затишно. І хоч аудиторія попри все поставилася до нього загалом прихильно, спостерігаючи за нею, я мимоволі зауважив: навіть і в пору бурхливих, сказати б, оплесків, що лунали у відповідь на декотрі висловлювання нашого Президента, немало присутніх не аплодували зовсім, а як і аплодували, то чомусь мляво. А старшого віку жінка, яка, чимось нагадуючи знамениту бабу Параску, сиділа неподалік мене у першому ряду на балконі, не плеснула в долоні жодного разу. Лише встала разом з усіма, коли Віктор Андрійович заходив до зали. І невідривно дивилася вниз, коли він виступав. Дивилася з тим виразом на лиці, з яким дивиться на свого сина мати, котра не може його не любити, але вже усвідомлює: найбільших її сподівань виправдати він не зміг. Тим часом у двох випадках у відповідь на слова Президента із залу лунали і гострі репліки. В одному випадку, коли Віктор Ющенко почав говорити про небувале наше економічне зростання та підвищення матеріального добробуту населення, хтось вигукнув: “А ціни?”. Президент відповів на це дещо роздратовано: “Маємо цінову інфляцію 2,8 відсотка. Якщо у когось є нижче, підніміть руку”. В іншому випадку — коли Віктор Андрійович, обґрунтовуючи необхідність прийнятого з його ініціативи на початку серпня Універсалу, двічі запитав аудиторію про те, що найбільше потрібне сьогодні нашому суспільству? Замість очікуваної, мабуть, відповіді про соціально-політичний спокій почув: “Щоб бандити сиділи в тюрмах!” Ось тоді і пролунало з його уст: “Я прошу коректності, перед вами виступає Президент України”. Наче би підкреслив: коли сам проголошував на Помаранчевому майдані подібне гасло, був лише кандидатом. Разом з тим заклик “перестати скиглити по-українськи” на тлі щойно виголошеного прохання до західної діаспори про подальшу підтримку та допомогу пролунав, як висловився один із колег-журналістів поряд мене, “начебто вже й трохи в дисонанс”. Дещо іронічно було сприйнято і прохання Президента до учасників форуму звернутися наступного дня з декотрими питаннями особисто до прем’єр-міністра Віктора Януковича, оскільки вже мало хто вірив, що Янукович сюди взагалі прийде. Тим паче, що й голова Верховної Ради Олександр Мороз від участі у форумі під якимсь приводом відмовився.
3. ДВА ПИЛИПЧУКИ, ДВІ ТОЧКИ ЗОРУ У фойє палацу побачив знайомого по сьогорічній зустрічі на “Козацьких могилах” під Берестечком киянина, народного депутата України першого та другого скликань, академіка Академії економічних наук України, професора Володимира Пилипчука, котрий, з’ясувалося, розмовляв з теж Пилипчуком, теж з Володимиром, теж із відомими науковцем, але ще не професором, який керує знаним науково-виробничим об’єднанням “Екомед”. У них і попросив відповісти на запитання, якого найчастіше, складалося таке враження, торкалися учасники форуму під час дискусій у кулуарах. Зокрема поцікавився, чи вірять вони особисто, що об’єднавча ідея Універсалу може відбутись, якщо об’єднавчою силою раптом стали ті, хто лише вчора всіма можливими способами розривав Україну навпіл? Володимир Пилипчук, котрий академік і професор, на це відповів “з позицій антитези”. “А що, — запитав, — є чи був інший якийсь варіант цивілізованого вирішення ситуації?” Володимир Пилипчук, котрий “ще не професор”, зауважив, що, на його думку, з підписанням Універсалу утворилося “прагматичне об’єднання крупного капіталу, який буде захищати і розширювати свої корпоративні інтереси”. Що “прагнення саме цього, а не чогось іншого, і привело підписантів до політичного консенсусу”. А коли так, то начебто об’єднаним Універсалом політичним силам до тих проблем, які обговорювались на форумі і якими переймається український електорат, може бути абсолютно байдуже.
