Бруківка Замкової площі, асфальт Театрального майдану, вулиці і майдани Луцька, як й інших міст і містечок Волині, напевно, досі пам’ятають цей людський вир, це гаряче велелюддя 1989—1991 років...
Володимир ЛИС
Бруківка Замкової площі, асфальт Театрального майдану, вулиці і майдани Луцька, як й інших міст і містечок Волині, напевно, досі пам’ятають цей людський вир, це гаряче велелюддя 1989—1991 років. Саме тоді творилося те, що згодом у нас зватимуть волинською «оксамитовою» революцією, однією з частинок тодішньої української революції, подій, які привели до проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Саме про них розповідають троє їх активних учасників, кожен зі своєї, так би мовити, точки на тій пам’ятній бруківці
Серафима СИМОНОВИЧ: — Вперше під синьо-жовтим прапором ми пройшли на першотравневій демонстрації 1989 року у Львові. Вперше згуртувалися в окрему рухівську колону і нас не хотіли пропускати на центральну вулицю, нинішній проспект Свободи, а тоді ще проспект Леніна. Але ми підійшли до міліціонерів і казали їм: «Ви ж наші діти, ви ж такі, як ми, ви ж українці». І вони нас таки пропустили. То був незабутній день і перша наша перемога. А потім був знаменитий тепер ланцюг єднання, який починався від оперного театру у Львові. Ми з чоловіком Євгеном стояли у тому ланцюгу і думали: «А як там на нашій рідній Волині, чи люди так само стоять, чи відважилися?». І незабаром у тому ж 1990 році повернулися на рідну Волинь, до Луцька. Тут була трохи інша обстановка і я подумала, що треба починати роботу з дітьми. І організувала недільну школу при Хресто-Воздвиженській церкві, першій автокефальній церкві, яка відкрилася у Луцьку. Я читала дітям історію Української православної церкви, священики — Закон Божий, а потім разом йшли на мітинги. Разом і зустрічали першого патріарха УАПЦ Мстислава, який приїхав до Луцька. То було таке людське море, майже таке, як на площах. І воно сколихнуло лучан, підняло патріотичний дух. Ми почали вірити, що така Україна, про яку мріяли наші батьки, — можлива. Дивлюсь на цю фотографію і мені здається, що десь серед того людського моря і ми стоїмо. І знову, як і тоді, слухаємо ще недавно заборонені слова. Я щойно повернулася з ІV Всеукраїнського форуму українців, бачила там українців з різних країн світу, раділа, що і в Росії не забули українську мову, що приїхали в нашому національному одязі. Але прикро, що там є гарний культурний Український центр у Москві, а поза Москвою — жодної школи, що українське слово там ледь животіє. І я думаю, що ту справу, за яку ми боролися у 90-ому і 91-ому роках, треба продовжувати, тільки тепер, аби українське слово повноцінно звучало в усіх частинах світу, де є представники нашої великої родини.
Василь БУБЕНЩИКОВ: — Події 1989-1991 року я не бачив очима, але сприймав серцем, через спілкування з людьми. Здається, я зримо відчував ту потужну енергетику, яка була під час тодішніх мітингів і маніфестацій у Луцьку. Тоді все було овіяне політичним романтизмом, було велике піднесення, але ми вірили, що робиться велика справа. Ми не думали, що Союз — це колос, який пхни і він може розвалитися. Але ми йшли і боролися за справедливу справу, бо вірили, що нова Україна можлива. З цією вірою проводили і мітинги, і пікетування управління КДБ, проводили гарячі дискусії. Особливо запам’яталося 19 серпня, коли люди все ж прийшли на Театральний майдан, незважаючи на те, що була доволі тривожна обстановка і ніхто не знав, чим все закінчиться. І 25 серпня, коли знесли пам’ятник Леніну, дуже запам’яталося. Я виступав на обох мітингах і відчував, що ми всі дихаємо неначе в одному ритмі. Тоді вихлюпувалася така маса оптимізму, що здавалося — гори можна зрушити з місця. Пам’ятаю, як разом з Михайлом Тиским, Геннадієм Кожевниковим, Олександром Гудимою, Олександром Юрченком (вже покійним) організовували перші зібрання нашого волинського РУХу і проводили перші мітинги, і закликали не боятися, хоч самим доводилося долати той страх. Пам’ятаю і 30 грудня 1989 року, коли на нас напали і били у Ковелі, але ми йшли, взявшись за руки, і відчували, що можемо подолати ту стіну. А згодом я вже брав інтерв’ю в Олександра Гудими для однієї з газет і для радіо «Свободи» і аж самому не вірилося — невже це той Сашко, з яким ми творили перший рухівський осередок, справді народний депутат? Не вірилося і що так швидко станеться те, про що мріяли, а коли повірили, то здавалося, що раз маємо власну державу, то період державотворення не буде затяжним, що період становлення держави мине швидко і Україна буде великою європейською державою. Я і зараз у це вірю і сподіваюся, що великий дух наших майданів і маніфестацій досі живе у серцях волинян.
Віктор ТРОЦЮК: — Я пам’ятаю ті події, бо брав участь майже у всіх мітингах, звичайно, як рядовий учасник. І таких нас було більшість. З тих мітингів найбільше запам’ятались кілька. Перший на Замковій площі відразу після Спаса 1989 року, здається, 21 серпня. Пам’ятаю, як тоді, на мітингу, представники влади вимагали, щоб рухівці сховали синьо-жовті прапори. Були на тому мітингу ще червоні і червоно-сині. А ми стояли з товаришем, затамувавши подих, і думали: «Невже сховають? Невже послухаються?». І полегшено зітхнули, коли ті українські прапори продовжували тріпотіти над юрбою, яка все збільшувалася. Ще добре запам’ятав, як у вересні того ж 1989 року ми прийшли на стадіон «Авангард». Там зібралися і ті, кого привели за собою партійні боси, і кого змусили прийти під розписку, бо у нашому управлінні також робили рознарядку. І пригадую, як після виступу якогось партійного секретаря, чи хто він там був, виступив Михайло Тиский і закликав всіх йти на інший мітинг на Замкову площу. Я побачив, як група людей пішла за ним і собі підвівся. Було страшно, я оглядався по боках, але побачив, що інші теж підводяться. І ми з товаришем піднялися зі своїх місць і приєдналися до колони. Коли йшли, то бачили, як стоять по боках спортивні хлопці і просвердлюють нас очима. А біля виходу ще один весь час клацав фотоапаратом. Та раптом я відчув, як кудись зникає тремтіння в ногах. І побачив, що таки чимало людей пішло із стадіону. То був гарний осінній день. Запам’яталося і 19 серпня 1991 року. Після роботи прийшов мій товариш Петро і каже: «Поїхали в центр, не може бути, щоб там не було мітингу». І ми поїхали, бо ж перед тим цілий день було тоскно на душі. У тролейбусі почули, як якийсь дядько хвалить ГКЧП і заявляє, що «будем давить теперь этих руховцев». Ми спочатку мовчали, а потім не стерпіли і вступили у суперечку. І тут раптом піднімається ще один чоловік і каже: «Та що ви з ним сперечаєтеся, хлопці, беріть його за шиворот та викиньте із тролейбуса». І ми таки взяли його і потягли до виходу. Він почав опиратися, кричати, що будемо відповідати. А ми спитали, чи він більше не буде з нами сперечатися і лаяти РУХ? Він пообіцяв, що не буде, тоді ми його відпустили. А коли вийшли із тролейбуса біля ЦУМу і побачили людей на Театральній площі, то посміхнулися один до одного і повірили, що все буде добре. Так і вийшло. Я й досі вірю, що в Україні має все бути так, як належить.
