Знаменита Леся Українка, коли вмирав її коханий Сергій Мержинський, за одну ніч написала всесвітньо відому драматичну поему “Одержима”...
Знаменита Леся Українка, коли вмирав її коханий Сергій Мержинський, за одну ніч написала всесвітньо відому драматичну поему “Одержима”. Наша сучасниця, проста жінка із поліського села Ганна Олександрук після смерті свого чоловіка за чотири години створила “Недоспівану пісню” – щиру і зворушливу повість у віршах про своє єдине, вірне і вічне кохання …Сусідка Євдокія Тарасюк нараялатаки бабу Ганну їхати аж до Луцька. Зідзвонились з колишнім народним депутатом України, їхнім земляком Андрієм Бондарчуком і той спровадив Ганну Олександрук у видавництво “Надстир’я” до Миколи Богуша. — Це — про мого Василька, — простягнула незвична відвідувачка на костурах свій списаний зошит. — У нашому селі кажуть, що файно. А я не знаю — гляньте, що серце мені надиктувало… Так рік тому на світ з’явилась збірка поезій Ганни Олександрук “Недоспівана пісня”. Перед тим баба Ганна ходила по селу і позичала гроші на книжку “про її Василька”. І люди давали гроші…
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
ЛЮБОВ СИЛЬНІШАЗА НЕДУГУ Священик відмовився їх вінчати. Причина: нареченій тількино виповнилося п’ятнадцять. Але Василь з Ганною зареєстрували свій шлюб у сільраді, хоч і залишились кожен у себе вдома. Протягом цілого року – поки дружина не стала повнолітньою — вони не жили, як чоловік і жінка. — Ми дуже хотіли, щоб шлюб наш благословив Бог, — баба Ганна говорить про істини, які сучасній молоді не зрозуміти… Коханий чоловік, двоє діток. Ще вчора вона жила у такій казці. А сьогодні її очі не бачать, не слухають її ноги. Інфекційне отруєння організму “два ковточки води з польової криниці – була спека, ми збирали колгоспний льон і мені дуже захотілося пити” – за день паралізували тіло. А їй лишень 24 роки... Кілька днів лікарі обласної лікарні боролись за життя Ганни Олександрук. Але залишилась вона на лікарняному ліжку аж на вісім років. І увесь цей час медики на чолі з Леонідом Гіттіком (доктор медичних наук, професор, на жаль, нині вже покійний – авт.) крок за кроком виводили її із страшної недуги. Повернули зір. Але навіть після восьми років перебування в лікарні ноги Ганну не слухались… Василько рвався до дружини. Та залишити надовго маленьких діток не міг. Тому їхня сім’я збиралася разом лише раз на кілька місяців, коли машина “Швидкої допомоги” привозила лежачу Ганну додому, щоб побачила чоловіка і діток. Не раз тоді Васильку говорила: я піду жити до матері, а ти собі женися – тільки, прошу, діток не ображай… Не плач, шептав Василько в хаті, я не лишу тебе… Доки є сили, будем жити, мені тебе не розлюбити!
НЕХОДЯЧА ГАННА ОТРИМАЛА... ВОДІЙСЬКІ ПРАВА Ці слова повертали Ганну до життя. Почула якось, що прямо у приміщенні лікарні відкрились курси для водіївінвалідів, яких навчають їздити на машині з ручним управлінням. І загорілася неймовірним, здавалось би, у її ситуації бажанням. — Хоч у нас і нема автомобіля, але, може, і мені спробувати навчитись? – поділилась своєю мрією із лікарем. На той момент Ганна Олександрук могла тільки сидіти на ліжку. Тож її садовили в інвалідний візок і перевозили у кімнату, де проходили курси водіїв. Коли настав час здавати водіння, Ганну на ношах зносили на вулицю і садовили в машину. І вона, зціпивши зуби, щоб не крикнути від болю, з кожним новим заняттям усе впевненіше долала нові кілометри шляху назустріч мрії: “Ото буде радий мій Василько, коли дізнається, що я навчилась керувати автомобілем!” І Ганна довела, що мрії, які дарують коханим, – збуваються. Усім смертям і недугам на зло! …Після восьми років перебування в лікарні її організм перестав сприймати медикаменти. “Ми все зробили, що могли, — тепер усе залежить від вас самих…” Слова лікарів не давали їй спокою вдома. Тепер вона знову біля її Василька, біля дітей. Щастя, здавалось, знову поруч, його можна чути, його можна погладити, поцілувати, — та ноги і далі її не слухають. А так не хочеться бути обузою. Хоч Василько краще, ніж рідна мама свою дитину, її доглядає. Але ж йому одному важко – робота, господарка, діти, вона. Як же хочеться Ганні допомогти чоловіку! “…Щоб принести в свою хатину хоч трохи радості, хлібину, у поміч стати до Василька, не набагато, хоч на стільки…”. Але як? … Відповідь знайшла в газеті. Сотню разів перечитала повідомлення у “Радянській Волині” про те, що відтепер є змога закінчити середню школу заочно, а потім вступити у вуз і здобути фах — навіть інваліду. У неї ж освіта – лише 7 класів. “Я теж хочу вчитись!” – зажила новою мрією Ганна. Вчителі приходили до неї додому з дня в день протягом чотирьох років. — Мені соромно було щось не знати і я дуже старалась. А найголовніше те, що я переключилася від тої хвороби і повністю захопилася навчанням. Разом з цією перемогою до Ганни Григорівни прийшла ще більша: вона змогла встати на ноги! Знала, що наближався випускний вечір і загорілася нестримним бажанням піти. “Це ж на мене усе село буде дивитися!”. І пішла. Повільноповільно. За допомогою милиць і надійного плеча її Василька. Поруч йшли їхні два сини – Віктор та Валерій. У цей день Ганна Олександрук отримала атестат про закінчення середньої школи разом із старшим сином. Присутні у шкільному актовому залі у цей момент не могли стримати сліз… А жінка заявила при всіх, що сьогоднішня здобута нею середня освіта – лише старт перед вищою. І це не були порожні слова: через п’ять років Ганна Олександрук привезе у рідне село диплом економіста Львівського державного університету і двадцять років пропрацює головним економістом у місцевому колгоспі. Хоча з милицями не розлучиться вже ніколи…
НА БІДУВІДГУКНУВСЯ ПУТІН У 1996 році Василь Олександрук захворів на цукровий діабет. На поранених у війну ногах утворилася гангрена – і ноги довелося ампутувати. Діабет дав ускладнення і на очі... Щоб врятувати чоловіку хоча б зір, Ганна бігала по різних інстанціях, билась, як чайка. Хапалася за останній шанс, хоча шансів перемогти вона по суті і не мала, адже в їхньому районі навіть не було можливості зробити аналізів на цукровий діабет. А на костурах з безногим чоловіком далеко не заїдеш. І її Василько повністю осліп... “Прости, Всевишній, так не можна, Твоє спасіння, мабуть, ложне…” Тепер вона доглядала за чоловіком, як він колись за нею. Майже десять років. Писала вірші і читала йому, а він на ходу їх схоплював, і коли вона поралася на городі, перетворював їх у пісні. Коли Ганна поверталася, Василько дарував їй пісні з її ж віршів. Треба було бачити, як раділи у ці хвилини безногий, незрячий чоловік і жінка на милицях! Але з кожним роком Ганні все важче було давати раду господарству. Звернулася з листами і до президента Кучми, і до Ющенка, який у цей час був прем’єрміністром, і до міністра оборони. Пропонувала, щоб усе їхнє сільське майно держава забрала собі, а взамін виділила хоча б маленьку кімнатку для ветерана війни у Ковелі біля молодшого сина. Бо ж треба було, щоб і лікарі поруч були, і вода була на місці, і тепло — в селі таких умов вони не мали… — Я так хотіла продовжити Васильку життя! — в її очах і зараз сльози. Але листи з Києва направляли до Луцька, а звідти відписували, “що нема можливості”. Після чергового звернення отримала таку відповідь: “Не пишіть даремно, бо навіть відповідати не будемо”. — І в цю мить мене ніби осінило: “Чоловік же мій не тільки воював за Україну, він воював і за Росію. В російській армії служить наш син. Будь що буде – звернуся до Путіна… Менш як за місяць подружжя Олександруків отримало запрошення переселитися у місто Мамоново Калінінградської області Росії, де їм незабаром виділили однокімнатну квартиру в одному дворі із старшим сином...
ЇЇ ДУША НА ВОЛИНІ... Не плач в біді, не похились, Іди життям, перехрестись. Щоб міць в тобі жила і кріпла, Бо на землі – і рай, і пекло… Слово за словом. Сльоза за сльозою. Спогад за спогадом на папір лягає усе їхнє життя. Вихлюпується, нехай і не завжди поетично довершеними, але щирими віршами її велика любов. Їхня любов... ”Недоспівана пісня” народилася усього за чотири години. Це був десятий день після смерті її Василька. ...У ці дні Ганна Олександрук знову на Волині. Каже, що хоч уже шостий рік проживає в Росії, але її душа тут – на Волині, у Сереховичах Старовижівського району. Привезла з Росії нову збірку своїх поезій, написаних російською мовою, — “Крутые берега”. І багато поезій рідною мовою. Але як видати нові вірші – не знає. Знову позичати в односельчан грошей? Боїться за свій вік, а в боргах 74річна баба Ганна залишатися не хоче…
P.S. Жирним шрифтом у тексті виділені цитати із віршованої повісті Ганни Олександрук ”Недоспівана пісня”.
