Покрученими пальцями, за допомогою зубів Антоніна Згоран із села Любохини Старовижівського району творить вишивані шедеври...
Покрученими пальцями, за допомогою зубів Антоніна Згоран із села Любохини Старовижівського району творить вишивані шедеври.
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
НЕ ДОПОМОГЛА І ЛІКАРКА БРЕЖНЄВА Ходити Антоніна Згоран могла до того часу, поки могла стиснути пальці у кулак. А коли вони перестали „сходитись”, не змогла більше тримати милиць... На щастя, голку жінка втримує, стискаючи її покрученими пальцями. Не може, щоправда, розвести широко руки, щоб витягнути її з ниткою, але знайшла вихід: занизавши голку в полотно, бере її в зуби, а далі, перебираючи пальцями, витягує й нитку. Так і працює, - практично щодня. Годинами. - Я не можу сісти і довго просто сидіти, не звикла. Все життя в`язала, вишивала, хоч і не стільки, як зараз, - розповідає Антоніна Павлівна. – Коли трапляються якісь довгі свята, наприклад, Паска, і я три дні не вишиваю, то потім не слухаються пальці, і мені важко втримати голку. Доводиться заново привчатись. Лікарі поставили Антоніні Павлівні діагноз „деформуючий ревматоїдний поліартрит”. Хвороба, яка повивертала руки та ноги і прикувала до ліжка, почала давати про себе знати ще у 80-ому році. На жаль, недугу не зупинили ні лікарі, ні знахарі, а їздила жінка навіть на Кавказ до баби Ліди, в якої, кажуть, сам Брежнєв лікувався. Можливо, далися взнаки ті роки, коли Антоніна Згоран, випускниця Сокальського педучилища, приходила на роботу у холодну школу, в якій замерзало чорнило, можливо, були якісь інші причини... Але ось уже 15 років жінка не ходить. Школі Антоніна Павлівна віддала 30 років, і дітей вчила до останнього, уже з паличкою. Однак коли відчула, що сил більше не залишилось, їй... відмовились давати інвалідність. - Сказали мені на комісії: якби ви були колгоспницею, то вас би визнали інвалідом, а раз ви вчителька... Пояснюю їм: у класі – 30 дітей, до кожного протягом уроку треба 3-4 рази підійти, а я не можу цього зробити. Не хочу калічити дітей. Обстежили: все одно - працездатна. На черговій комісії я не витримала, питаю лікаря: „У вас є діти?” – „Є”, - „І ви б хотіли, щоб їх вчив вчитель у такому стані, як я?” – „Певно, що ні”, - відповідає. - „Ото-то”, - сказала і пішла у сльозах. Інвалідність Антоніні Павлівні дали у жовтні 1987 року лише після листів у Міністерство охорони здоров`я і Міністерство соціального забезпечення. Тоді вона ще ходила з однією паличкою, але скоро довелось взяти другу, незабаром - милиці, а через деякий час забути і про них...
12 РОКІВ НЕ ВИХОДИТЬ ЗА ПОРІГ СВОЄЇ ХАТИ... Помешкання Антоніни Згоран, яка живе із сім`єю доньки Тетяни, – усе у вишивках. Хто б міг подумати, що автором цих рукотворних дивовиж є жінка, яка, аби вишивати, примудряється тримати голку у зубах? На стінах – багато майстерно вишитих рушників, ікон, портретів Тараса Шевченка (їх є аж шість), Івана Франка, картин. Ще більше - у шафах. Виймаємо їх, розкладаємо і хата від різнокольорових візерунків перетворюється у веселку. - У мене – гори вирізаних з журналів та газет узорів. Але ніколи я не роблю точної копії, завжди фантазую, додаю щось своє, експериментую. Тільки ікони вишиваю такими, якими вони є. Прошу Бога: “Господи, допоможи мені почати в добрий час, щоб вдало закінчити”, - і берусь до роботи. Ікони я почала вишивати вже після смерті чоловіка, якого не стало 18 років тому. У Кримному, звідки я родом, ми жили біля церкви, годувалась разом з дяківськими дітьми, мої батьки ходили в храм, і мені це завжди було до душі, близьке... В доробку майстрині – 11 вишиваних ікон. Майже всі вони разом з іншими вишивками були на двох виставках її робіт у Старій Вижівці. Антоніні Павлівні з її хворими руками робота вартує величезних зусиль. На ікону йде три, а то й більше місяців щоденної “впертої” роботи по 7-9 годин. А останнім часом, на жаль, все важче із здоров`ям: зір підводить, швидше втомлюються руки. - Але планів у мене ще багато, - говорить вишивальниця, яка не звикла нарікати на життя. – Мрію от вишити батьківську хату. Вже більше трьох десятків років, як батьки її продали, але вона все одно у мене перед очима. Її, напевне, вже трохи переробили, а була вона на ту пору добротною хатою, з двома кімнатами і кухнею, хоч і під стріхою... Років 12 тому, коли я мала ускладнення із здоров`ям і мене возили в район до лікарні, дорогою назад я попросила зупинитись у Кримному біля колись нашої хати. Стояла, дивилась і згадувала. Такою, якою вона залишилась у моїй пам`яті – ще під соломою – я б і хотіла її зобразити, - каже жінка, яка 12 років уже не полишає порога своєї хати...
