Ми знаємо різних колекціонерів. Одні збирають значки, інші — сірникові етикетки, треті — марки і ще багато чого. Якщо говорити про Григорія Гуртового, то він колекціонує... історію...
Анастасія ФІЛАТЕНКО
Ми знаємо різних колекціонерів. Одні збирають значки, інші — сірникові етикетки, треті — марки і ще багато чого. Якщо говорити про Григорія Гуртового, то він колекціонує... історію. Саме так. Адже для нього знайдений уламок бивня мамонта — історія, поржавілий солдатський медальйон — теж історія, власне, кожен черепок з давнини — то провісник історії нашого краю. В голодні роки приїхав зі сходу України Григорій Гуртовий на Волинь, аби не вмерти з голоду. Казали хлопчині, що в тому краї добрі люди, поділяться окрайцем хліба чи тарілкою супу. Так воно було й насправді. Прикипів серцем Григорій Гуртовий до Волині, її людей, до давньої і славної історії краю і вже нікуди не поїхав. А ще з тих, далеких нині молодих літ мріяв про одне — дослідити історію Волині, її героїв, нічого не обминути, а повернути нащадкам славу батьків, козацьку славу. Разом з ентузіастами, найперш своїми учнями, учитель історії місцевої школи Григорій Гуртовий творив музей, історичний музей. І сьогодні його з повним правом можна назвати Торчинським історичним музеєм Григорія Гуртового. Цими днями музей у Торчині справив новосілля — його експозицію розміщено у нововідремонтованому просторому приміщенні. Отож наша розмова з Григорієм Гуртовим.
— Задум створити музей у Торчині — був, мов пісня мого життя. Уявіть, якою попри все я став щасливою людиною, коли ця мрія здійснилась. Важко виповісти мою радість сьогодні, коли всі ми святкуємо новосілля музею. Ви ж бачили в якому тісному, непривабливому приміщенні був останнім часом музей. Скільки ще мені відміряно — не знаю. Але сьогодні у мене особливий день і моя щира подяка всім, всім добрим людям — і владним структурам області і району, і будівельникам, і фірмі «Пам’ять», яка за моїми ескізами створила композицію, музейним працівникам з Луцька, власне, всім, хто причетний до створення музею у новому приміщенні. — Почула, що музей має 15 тисяч експонатів і не всі вони в експозиції. Хто є вашими помічниками в їх пошуку, відновленні, реставрації, чи ви самі їх збирали? — Ні, не сам, хоч не обминув жодного. Багато людей, моїх учнів причетні до цієї доброї справи. Частинку імен побачать відвідувачі музею на стенді. Найперш добре слово хотів би сказати про Петра Заклекту, який п’ятикласником прийшов до мене, коли я ще працював у місцевій газеті. Але вже тоді він горів бажанням знати нашу історію. Ми з ним раділи першим пам’ятним знахідкам, фотографували їх. І став Петро Заклекта краєзнавцем, яких ще треба пошукати. Вже у школі був у нас загін слідопитів. Кілька поколінь учнів збирали експонати. Іноді їх дещо зневажливо називають нині — червоні слідопити. А я так скажу — незалежно від кольору вони були маленькими дослідниками, патріотами, виросли хорошими людьми. — І кого б ви назвали сьогодні? — Та їх не перелічити, лише кілька прізвищ назву вже дорослих людей, якими по праву горджуся не лише я, а й школа, де вони росли, вчилися. Наша Світланочка Кравчук — була екскурсоводом у музеї, стала доктором наук, проректором Волинського університету імені Лесі Українки, Коля Сур’як — теж проректор цього університету. А брати Красовські — Сашко і Василь — скільки речей вони знайшли і принесли до музею! Часом навіть ризикували життям — несуть, бувало, поржавілу міну, розмахують знахідкою, показують мені, а в мене душа холоне. Бувало, що й сапери працювали з нашими знахідками. А хіба можна в такий день не згадати Любу Каменську — воістину нашого слідопита, екскурсовода. Все це поважні люди, а для мене й досі лишилися моїми учнями, тож я дозволив собі назвати їх так, як колись. Бо все це тут, у музеї, моїх серці і пам’яті. — До музею підступають стрункі білокорі берізки. Вони, певно, теж не випадково тут вигойдують нині оберемки сонця? — Як взнали мої молоді помічники, краєзнавці, що саме тут буде музей і посадили ці маленькі берізки, що нині так пишно розрослися. Тут гарна берізонька Лариси Щерб’юк, Світлани Кравчук та й багатьох учнів — я знаю чиї вони, хто їх садив, доглядав, доки вчилися в школі, яка знаходилася в цьому дворі. Мені приємно, що до цих беріз приходять мами моїх учнів, які розлетілися по світу, щоб тихенько тут постояти, згадати минуле. Бувають тут і ті, хто їх садив, коли приїжджають до Торчина — адже це пам’ять їх дитинства. А для мене і цей музей, і ці берізки — пам’ять моєї краєзнавчої роботи. Ми з дітьми пройшли і проїхали тисячі кілометрів, шукаючи експонати, свідчення нашої історії, козацької історії Волині. І відкриття музею у новому приміщенні — це не лише моя радість, а й моїх помічників. Тож нехай всім нам щастить у житті і нехай процвітає рідна Україна.
На урочистості відкриття нової експозиції народного історичного музею в Торчині побували з добрим словом — найперш Григорію Гуртовому, всім причетним до його створення у чудовому приміщенні заступник голови облдержадміністрації Святослав Кравчук, голова Луцької районної ради Богдан Прус, заступник директора обласного краєзнавчого музею Євгенія Ковальчук та інші. Музею подарували тритомник енциклопедії сучасної України, комп’ютер від БЮТ. А Григорію Гуртовому та голові правління Луцькагробуду (ця організація немало зробила, ремонтуючи приміщення) Миколі Досову — іменні годинники від райради. Присутні на урочистості, виступаючі зійшлися на думці — поталанило волинянам, Волині, торчинцям, що маємо таку одержиму людину, такого краєзнавця, пошуковця, історика, творця, як Григорій Гуртовий.
