Він встановлював рекорд України на центральному майдані Рівного разом із 3298-ома людьми у вишиванках...
Він встановлював рекорд України на центральному майдані Рівного разом із 3298-ома людьми у вишиванках.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
Питання, де зустріти День незалежності, відпало само собою, коли я дізнався, що журналісти рівненського “Радіо Трек” вирішили у цей день встановити незвичний рекорд: скликати у центр міста якомога більшу кількість людей у вишиванках, щоб потрапити у “Книгу рекордів України”. ”Рівне – це ж сусіди. Історична Волинь! Їду підтримувати волинян!” — вирішив я. Щоправда, 24-ого зранку задощило, було холодно. І коли я під’їжджав до Рівного, переживав, аби зібралося хоча б з триста людей у вишиванках, щоб не зірвалася акція. Але мої сумніви розвіялися одразу, як тільки вийшов з автобуса… З іншого автобуса теж виходили люди у вишиванках. Усміхаємось одне до одного і вітаємось. Одразу чую: “Ви на акцію? Йдемо разом!” Їх аж 14. Усі із села Оженин Острожського району. Одна з них — Світлана Сорочук — розповідає, що коли почула по радіо про цю акцію, одразу загорілася бажанням поїхати усією сім’єю до Рівного. Вишиває вона ще з дитинства, тож вишиванки є у кожного з їхньої родини. Загітувала ще дві сім’ї сусідів і вийшла чималенька компанія. Запитую у наймолодшого сина Світлани — семирічного Максимка, чи подобається йому його вишиванка. — Я ж – українець! – приголомшує малий мене своєю дорослою відповіддю. Чує ці слова і не може стримати усмішки інший гурт у святковому незвичному одязі. І знову – “добридень” зовсім незнайомим людям. І знову усмішка. На душі легко і радісно. Таке враження, що я десь це бачив… Через кілька хвилин я згадав де. Київ пізньої осені-2004. Людина із причепленою маленькою помаранчевою стрічечкою була тобі якщо не за рідну, то за свою. Не треба було тоді слів для привітання – вистачало усмішки. Такої не підробиш. Не зіграєш. У Рівному одне одному усміхались люди у вишиванках — нас поєднували хитромудрі візерунки на сорочках. …На місці реєстрації — черги. Стаю в одну з них і я. Поруч тримає на руках маленького хлопчика молода мама. Усім цікаво, якого ж віку цей козачок? Богданчику Ніколайчуку ще нема й чотирьох місяців. — Коли почули про акцію, то боялися, що не встигнемо нашому Богданчику вишити сорочку, — розповідає його мама Катерина. — Ночами довелося не спати, але — встигли. Навіть шаровари пошили. А його хресна ще й пасок із бісеру йому зв’язала. — А нашій україночці сьогодні — сім тижнів! — радісно каже мама Кірочки Іванюк. Врешті отримую і я свій номер — 1540! А я думав хоча б про якихось три сотні людей! А ось Юрію Юхнічу взагалі пощастило — на його бейджі красується №1. Виявляється, щоб отримати такий номер, молодий чоловік прокинувся о четвертій ранку і аж п’ять годин добирався зі свого Зарічнянського району до Рівного. А вишиванку придбав спеціально для акції. У рідному селі, що за десять кілометрів від Білорусі. “Я вважаю, що після сьогоднішнього дня українці будуть пишатися, що вони – українці”, — гордо каже Юрій. — Дай то Боже, — промовляє на його слова і витирає сльози сивочола жінка Дарія Лещак. У 44-ому їй — санітарці УПА — було лише 15 років, коли потрапила до рук енкаведистів. 15-річній дівчині присудили 17 років таборів. Учасниця знаменитого Кенгирського повстання... В її пам’яті особливі дві вишиванки. Перша — мамина, яку вона разом ще із трьома сестрами вдягали по черзі до церкви. Друга — табірна. На виробництві дівчина з подругами із ганчір’я витягували нитки і потім з них вишивали узори на старих військових гімнастерках... Лічені хвилини до підсумку акції. Майдан Незалежності переповнений людьми у вишиванках. Ведучі запрошують на сцену відомих на всю Україну своїх земляків — співачку Анжеліку Рудницьку і народного депутата Миколу Томенка. В Анжеліки — неймовірної краси сорочка, обшита бісером. Співачка без зайвої скромності заявляє, що в неї, мабуть найдорожча вишиванка у країні, бо її кілька місяців вишивали дві жіночки із Буковини. А в Миколи Томенка сорочка вишита білим по білому. Ведучі просять заспівати гостей пісню. Рудницька каже, що сьогодні у зв’язку з аварією російського літака Президент заборонив співати. — Нічого страшного і крамольного не станеться, якщо українці на свій День незалежності заспівають одну пісню про Україну, — перебиває її Микола Томенко і запитує у натовпу: — Люди, я правильно кажу? Над майданом лунають оплески і ствердне “Так”. Рудницька починає співати, а Томенко підхоплює пісню. У нардепа, до речі, – чудовий голос. — Бачите, кількатисячний натовп і жодного представника влади! Влада і тут дистанціювалася, — чую за спиною розмову чоловіків. Повертаюся. Один з них — в інвалідному мотовізку. Петро Буткевич каже, що не міг дочекатися дня, коли одягнуть із сином вишиванки і виїдуть на люди... Настає найкульмінаційніший момент: ініціатор акції ”Вишитий рекорд 2006”, директор ЗАТ ”Радіо Трек” Галина Кульчинська оголошує результати рекорду 24 серпня — 3 298 людей у вишиванках. Люди аплодують самі собі! А Ігор Підчибій, представник проекту ”Книга рекордів України”, який приїхав у Рівне спеціально, щоб зафіксувати рекорд, захоплено говорить, що такого патріотичного досягнення він ще не зустрічав і каже, що така акція відбулася вперше у світі. — Звичайно, заздримо. Але наступного разу і в нас будуть вишиванки, — говорять мені три жіночки, які кілька секунд тому так завзято аплодували нашому рекорду, а тепер захоплено оглядають диво-костюм, вишитий бісером, рівненської студентки Оксани Нікончук. Костюму, до речі, — 32 роки. У цьому вбранні мама Оксани виходила заміж на Буковині... …Повертаюся додому. Вмикаю телевізор – і радісний настрій, як вітром здуло. “Перший національний”. Урочистий молебень у Софіївському соборі. Пліч-о-пліч з Ющенком за долю України моляться Янукович і Мороз. А за кілька метрів від них… Кучма. Не витримую і перемикаю на “5 канал”. Репортаж із Криму. На площі адмірала Нахімова активісти народного фронту “Севастополь – Крим – Росія” тримають плакати: “Окупанти, геть із Криму!” А їхній координатор Валерій Подьячий промовляє з екрана телевізора: “Мы здесь собрались, чтобы заявить украинским властям и всей прогрессивной общественности, что мы против нахождения в этом государстве и всеми доступными правовыми средствами будем вести борьбу за возвращение Крыма под юрисдикцию Российской Федерации”... Одразу думка: а якби я оголосив, що виступаю за від’єднання Західної України, хіба мене не звинуватили б у розколі України і мені теж усе зійшло б з рук, як і цим кримчанам, як і тим, хто організував збіговисько на проголошення Південно-Східної української республіки два роки тому? Ой, не думаю. І знову захотілося на Майдан. Щоправда, тепер не тільки київський осені 2004-ого. А й рівненський літа 2006-ого. Там – українська Україна.
