ЗА ПОРЯТУНКОМ — ДО БАБИ СТРИЛЮЧКИ

Дорогу до цього будинку, що на Гнідаві в Луцьку, топче вже не одне покоління лучан і жителів області.

Оксана КРАВЧЕНКО

Понад двадцять років тому я приводила сюди маленького сина, який тільки-но пішов у садок і застудив вушка. Дитина ночами кричала від болю, компреси й уколи давали тимчасовий ефект і так тривало тижнями, місяцями. Зрештою, літня медсестра в поліклініці, співчуваючи нашим митарствам, пошепки порадила: «Підіть-но ви з малим до баби Стрилючки. Я й сама, як потраплю під протяг і крутять зуби та вуха, то до неї йду».
Після кількох чергових безсонних ночей із змордованою болем дитиною на руках ми сідали в таксі, навіть не знаючи адреси цілительки. Однак водій, довідавшись, до кого їдемо, не потребував жодних роз’яснень. Сказав, що возив хворих до баби Стрилючки вже не раз.
Старенька, зовсім немічна жінка зустріла лагідно, тепло. Посадила під образами. Запитала ім’я малого, записала собі на листочку, щоб згодом молитися за нього. Дала пляшечку церковної оливи, щоб закапували вушка. Прикриваючи голівку домотканою полотниною, спалила над дитиною жменьку льону, не перестаючи пошепки молитися. Потім смужечку полотна вмочила в розтоплений віск, скрутила в трубочку і вставила у хворе вухо, захистивши його полотниною. Вільний кінець трубочки підпалила. Промовляючи слова молитв, змахувала попіл, а коли до вуха залишилося 3—4 сантиметри, дістала трубочку і загасила. Закінчила молитву, перехрестила — і дитина на руках спокійно заснула.
З післяобідньої пори до ранку наступного дня ми спали міцно і непробудно. Хвороба перестала нагадувати про себе, і більше ні до лікаря-отоларинголога, ні до бабусі Стрилючки йти не довелося. Хоч згадували ми цю жінку вдячним словом не раз.
І яким же було моє здивування, коли днями почула від знайомих, що недавно возили на прийом до бабусі Стрилючки трирічну онуку лікувати від переляку. З’ясувалося, що йшлося про доньку давно вже покійної Ольги Стрилюк — Марію, яка жила з мамою на одному подвір’ї у другій половині будинку, і яка перейняла від неньки і глибоку побожність і вміння допомагати людям.
Все, як і тоді. Нічого, здається, не змінилося. Скромний цегляний будиночок, тісне подвір’я, на стільцях біля веранди молода сім’я з дітьми чекає своєї черги. І бабуся, така ж старенька, привітна, ласкава.
— Зайдіть до хати, бо ж дощик береться, — запрошує всіх нас, а на стілець перед собою кличе жінку з перекошеним обличчям, пацієнтку онкодиспансеру, яку привіз син, пояснюючи, що протягло матір десь у лікарні.
— Чи носите натільний хрестик? Чи знаєте молитви, молитесь? — такі запитання бабуся Марія ставить усім, хто приходить, даючи настанови жити з вірою у Бога, в Його заступництво і допомогу.
Бабуся Марія читає молитви, спалює льон, згорілі віхтики клоччя рвуться вгору над головою хворої. Відмолившись, показує жінці, як треба робити масаж обличчя, радить зав’язувати на ніч теплу хустину, змазує чоло оливою і просить прийти ще раз. Від грошей, які пропонує син хворої, бабуся категорично відмовляється.
Вдруге на прийомі молода жінка з розпухлою червоною литкою. Рожа. До баби Стрилючки приходить чимало людей з такою недугою. Іноді й самі лікарі рекомендують пацієнтам звернутися до народної медицини. Бабуся авторитету медиків не підриває. Навпаки, радить жінці все ж пройти курс лікування антибіотиками, хоча після вчорашнього спалювання, як зауважує хвора, нога стала не такою гарячою, поліпшилося самопочуття.
— Не хвалися, пташечко, а Господу дякуй, — наставляє старенька. — Питають, що робити: сон вночі не бере. А я кажу, як не спиться, треба молитися. Нічну молитву Господь завжди чує. Зараз клякати нездужаю, бо ж маю 79 літ, а раніше щоночі завжди перед образами поклони била, і до молитви, і після того, як помолюсь за всіх болящих, скорбящих, заблудших. Кожну хвилинку вільну проводжу в молитві.
Розповідають, не приймає баба Марія тільки в неділю та у свята, бо тоді вона завжди у церкві. І зимою, і влітку, в дні, коли має правитись служба Божа, встає бабуся о п’ятій ранку, спішить на перший тролейбус, щоб доїхати до Покровської церкви. Строго дотримується всіх постів, і щоразу через тиждень від початку посту йде до сповіді. Уже й сама немічна, болять ноги, але, буває, за день і не присяде: не може відмовити людям, які приходять з бідою.
Нарешті й моя черга. Прошу стареньку перепочити, поговорити. Довідавшись, що я з редакції, баба Марія вмовляє нічого не писати про неї. Мої добрі спогади про покійну бабцю Ольгу Стрилючку трохи зворушують її серце.
— Мама мала під 80, як померла. Нашу родину у 1945 році переселили з-за Буга. Пережили різню, страх і багато всяких бід. Бог дав вижити. Згадую, як там, у Матче, ходила до школи, а з усіх предметів найбільше любила Закон Божий. А бабця моя, і мама завжди ходили до церкви, навіть коли треба було йти до неї вісім кілометрів пішки. І чоловіка я мала доброго, богомільного. Він, коли йшов на фронт, взяв з собою іконку. Мав три поранення, але повернувся живим. І ту іконку ще довго беріг, поки зовсім не стерлася. Усі в нашій родині, і моя донька, й онучка, й правнучка виховані у щирій вірі в Бога. І всім кажу (так і мама моя говорила), що не я хворим допомагаю, а Господь, — вкотре наголошує бабуся Марія, знов піднімаючись на втомлені ноги.
Повертаючись, двічі довелося зупинятися, пояснювати, як пройти до хати бабусі Стрилючки. Ніхто не запитував цілительку по прізвищу, називали прізвище давно покійної мами. Ніколи й нікому вона не говорила про свою причетність до народної медицини. А люди всеодно знаходять дорогу до її хати.