У травні нинішнього року зателефонував мешканець Лобачівки Горохівського району Василь Біскуп. Коротко повідомивши, що спонукало звернутися до кореспондента „Волині”, запропонував зустрітись...
У травні нинішнього року зателефонував мешканець Лобачівки Горохівського району Василь Біскуп. Коротко повідомивши, що спонукало звернутися до кореспондента „Волині”, запропонував зустрітись. Так і потрапив до мене виконаний аквареллю на листкові цупкого паперу розміром 15 на 23 сантиметри портрет русоволосої дівчини в синьому, чимось схожому до теперішніх джинсових, платті. Ледь нахиливши голову вперед, дивилася впертим сіро-голубим поглядом з-під брів очі в очі. Виказувала тим наполегливу натуру і доконечну, мабуть, переконаність у праведності тої мети, якій віддала свою молодість. Російськомовні написи внизу (зліва – „Инта 1948 г.”, справа – „рис. Н. Леонов”) підштовхували до певних роздумів і висновків. У травні нинішнього року зателефонував мешканець Лобачівки Горохівського району Василь Біскуп. Коротко повідомивши, що спонукало звернутися до кореспондента „Волині”, запропонував зустрітись. Так і потрапив до мене виконаний аквареллю на листкові цупкого паперу розміром 15 на 23 сантиметри портрет русоволосої дівчини в синьому, чимось схожому до теперішніх джинсових, платті. Ледь нахиливши голову вперед, дивилася впертим сіро-голубим поглядом з-під брів очі в очі. Виказувала тим наполегливу натуру і доконечну, мабуть, переконаність у праведності тої мети, якій віддала свою молодість. Російськомовні написи внизу (зліва – „Инта 1948 г.”, справа – „рис. Н. Леонов”) підштовхували до певних роздумів і висновків.
Петро БОЯРЧУК
З розповіді Біскупа я довідався, що портрет намальовано в одному із розташованих у північноросійській тундрі ГУЛАГівських таборів, яких довкіл міста Інти в тодішній Комі АРСР було немало. Судячи з давніх, але так і не розгладжених остаточно складок, хтось, аби винести малюнок з табірної зони, вимушений був туго згорнути його чотири рази уздовж і чотири упоперек. Напис на зворотному боці портрета зазначав: „На пам’ять тьоті Настасі. 4. IX. 48”. Інший, зроблений трохи вище від цього, напис і тепер сприймається, як наказ чи заповіт: „Прошу хранить потрет Олі”. Скальковане з російської „хранить” замість „берегти” і пропущена в слові „портрет” буква „р” можуть сприйматися, як свідчення хвилювання й поспіху, викликаного несподіваною змогою дати про себе на Батьківщину таку от звістку. Адресувалася ж вона нині покійній вже, як, зрештою, і зображена на портреті дівчина, уродженці Берестечка Анастасії Йосипівні Лотоцькій (в заміжжі – Шавар), котра мешкала в Новому Зборишеві Берестечківського тоді, а нині Горохівського району. Портрет Олі, розповів Василь Біскуп, якому Анастасія Лотоцька доводилась по материнській лінії бабусею, потрапив до неї у кимось присланій до Нового Зборишева того ж таки 1948 року поштовій посилці. Оскільки політв’язням ГУЛАГу в сорокових роках минулого століття листуватись було або заборонено, або ж надавалося право лише на один лист упродовж дванадцяти місяців, а посилок з таборів вони, зрозуміло, не слали, то роль третьої особи в цьому є несумнівною. Несумнівним є і те, що належати ця особа могла до вільнонайманих, котрі працювали в обслузі табору, або до звільнених з ув’язнення зеків. За тодішнього режиму факт цей міг бути достатнім, аби, звинувативши в „антісовєтской пропагандє”, позбавити волі (чи присудити додатковий термін ув’язнення) на років так десять і того, хто цей портрет сотворив, і тих, хто відправив його за призначенням та наважився зберігати. Саме таку, наприклад, покару отримав незабавом по Другій світовій війні горохівський митець Олександр Корецький за те, що намалював портрет бандерівця Орленка. Але художник (судячи з прізвища – росіянин за походженням) Лєонов портрет молодої „української буржуазної націоналістки” створити чомусь не завагався. А завдяки Анастасії Йосипівні, а потім дочці її та онукові дійшов цей портрет і до наших днів. — Бабця Настася, поки в Новому Зборишеві жила, зберігала малюнок у своїй скрині, — розповідав Василь Біскуп. — Потім, коли в 1987 році виїхала до сестри в Черкаську область, частина її речей разом із портретом лишились у нас. Але недавно прибирав у шафі, взяв його, думаю, не можна, щоби й далі оставався у невідомості. З розповідей своєї бабці та матері Василь знає, що в 1943 році, коли в лісах побіля Нового Зборишева розміщувалися повстанські відділи, в оселі Шаварів тривалий час квартирувала ще зовсім юна (мала приблизно 16 – 17 років) українська партизанка Оля. Як і Василева бабця (тоді — молода господиня селянської садиби), родом дівчина була з Берестечка. Відтак знала її Настася змалечку. Наразі вчила квартирантку польській мові, якою сама володіла добре, та на правах старшої за віком навчала деяких життєвих мудрощів. Оля ж, виконуючи повстанські свої обов’язки, повсякчас намагалася підвищувати власний освітній та світоглядний рівень і використовувала для цього кожну нагоду. Але прізвище Олине, так, аби певним бути, що називають його правильно, ні Василевій матері, ні йому особисто з розповідей Анастасії Йосипівни не запам’яталось. — Мені, — сказав під час нашої розмови, —здається, що Надашкевич. Але колись, до нас приїжджав з Луцька берестечківець родом Григорій Зубрицький, котрий Олю знав особисто і впізнав її на малюнку, то він називав її інакше. Григорій Федорович, якому, з’ясувалося, дівчина з інтинської акварелі є родичкою, і розставив усі крапки. Отже, випливає з його слів, на портреті – берестечківська в минулому юначка Ольга Давидович. І походження цієї, як за СРСР писали, „буржуазної української націоналістки” цілком робітниче, оскільки народилася в сім’ї місцевого шевця Овсія Давидовича, котрий через хворобу помер мабуть-то ще за перших совєтів, а чи на початку гітлерівської окупації. Окрім доньки, в сім’ї залишались при овдовілій матері і старші її сини – Федось та Петро. Жили в Берестечку у власному будинку неподалік мосту через Стир. „Там, — уточнив Зубрицький, — де тепер бар”. У 1942 році, а власне — з початком національно-визвольних змагань, Федось та Петро увійшли до повстанських лав. Проводячи 1943 року спільно з гітлерівцями спрямовану на придушення українського національно-визвольного руху каральну акцію, поляки з допоміжної поліції в Берестечку спалили дім Давидовичів і слідом за братами пішла в УПА Оля. Упродовж часу, коли жила на підпільній домівці, якою стала для неї оселя Шаварів у Новому Зборишеві, була секретаркою об’єднаного штабу розташованих у поближніх довколишностях упівських відділів. Український повстанець Феодосій Давидович загинув у сутичці з німецькими карателями в 1943 чи 1944 роках. Петра Давидовича схопили по Другій світовій війні разом з іще одним повстанцем енкаведисти, заскочивши у схроні неподалік Мерви Берестечківського тоді району, і сліди його назавжди загубилися в якомусь із воркутинських таборів ГУЛАГу. Так само зненацька заскочений енкаведистами внаслідок зради у криївці біля Голятина (тепер Горішнє Горохівського району), підірвався разом з іншими трьома повстанцями гранатами двоюрідний брат Олі Іван Давидович. Юну бандерівку Ольгу Давидович було заарештовано і засуджено в 1945 році. Орієнтовно тоді ж було відправлено на спецпоселення до Сибіру, де і померла, матір дівчини. Відтак Анастасія Шавар лишалася на Батьківщині чи не єдиною для неї людиною, котрій, неначе рідній, могла дати про себе знати, сподіваючися, що звістці такій буде рада. Пройшовши, очевидно, в УПА відповідний вишкіл, у таборі Давидович назвалася медсестрою, відтак працювала в шпиталі. Подібно до того, як і колишній курінний УПА, уродженець села Рачин Горохівського району Олексій Брись, котрий перед війною вчився на першому курсі Львівського медінституту. Обоє увійшли, отже, до числа тих, кого, позаяк оберталися на легких роботах, в таборах називали іноді придурнями, вкладаючи у це слово певний негативний зміст. Але, коли в дев’яностих роках минулого століття в одній із львівських газет хтось, спекулюючи саме на цьому змісті, спробував Брися (щойно повернувшися з Інти, він оселився у Львові) скомпрометувати, а намагання ці поширилися і на Волинь, до мене приїхав зі Львова колишній політв’язень інтинських таборів ГУЛАГу Василь Пікулик, який життям своїм завдячує саме Брисьові. Він і розповів, що Олексій Семенович, працюючи в табірному шпиталі, урятував від смерті десятки українських політв’язнів. А ще, неабияк ризикуючи, налагодив роботу по з’ясуванню імен та прізвищ загиблих від непосильної праці й нелюдського утримання зеків. Можна, отже, припустити, що портрет Ольги Давидович художник Н. Лєонов написав у табірному шпиталі так само із вдячності до дівчини за врятоване йому життя, як із вдячності до Олексія Брися приїздив у Горохів, аби внести ясність в ситуацію, що тоді склалася, Василь Пікулик. Можна припустити — і до таборів ГУЛАГу потрапив він через те, що мав нещастя побувати під час війни в гітлерівському полоні. Тим часом Ольга Давидович, вийшовши на волю, одружилася з таким же, як сама, недавнім політв’язнем Аркадієм Островським. Виховавши двох синів, до кінця віку жили вони у селі Вишневець на Тернопіллі, де не раз бував і Григорій Зубрицький. Про те, що табірний її портрет зберігся, Ольга Овсіївна, мабуть, не здогадувалася. А тим часом зроблений нею 1948 року напис на зворотному його боці немов закликає кожного з нині сущих і тих, хто за ними іде, берегти пам’ять про боротьбу минулих літ, як і про ті жертви, що ними клалася дорога до нашої державної незалежності.
