ПІШКИ ІЗ ГОЛОБ ДО КОВЕЛЯ

Таким чином журналіст спробував дізнатись, чи далеко нам до Євросоюзу.

Володимир ДЕНИСЮК,
секретар обласної
організації НСЖУ

Наше моторизоване інтенсивне буття залишає мало можливостей людям відчути смак пішої мандрівки. А вона відкриває незвичні обрії і нові грані життя, які ніколи не пізнаєш у фешенебельному авто.
Одна із зустрічей і дискусій з головним редактором «Волині» Степаном Сачуком, редактором «Вістей Ковельщини» Миколою Вельмою завершилася жартівливим парі, яке я сприйняв цілком серйозно: за який час можна подолати пішки віддаль більше двох десятків кілометрів з Голоб до Ковеля? Начебто у цьому нічого оригінального немає. Ще п’ятсот літ тому, як свідчать літописні джерела, їздили із Голоб до Луцького замку, якому належало село, щоб відбувати повинність. Потому верталися назад на тих же підводах. А коли Ковель зріс як місто та зміцнів як повітовий центр, то вже з Голоб їхали і йшли туди на ярмарок. Та й давній шосейний тракт і поштовий зв’язок з Києва до Бреста проходили цими місцями. Лише після побудови у сімдесятих роках ХІХ століття залізниці саме вона стала визначальною у пасажирських і поштових перевезеннях. Тож нині немає ніяких проблем дістатися до будь-якого села Ковельщини залізничним чи автомобільним транспортом.
Та все-таки як добре ступати на трав’янисте узбіччя автотраси в ранковий час. Вона ще не так інтенсивно завантажена залізними монстрами, ще легко дихається. Із лісів і гаїв, що розташувалися поруч, чути спів птахів. На перше враження, автомобільна магістраль порівняно непогано доглянута, принаймні там нема таких ям і вибоїн, як на вулицях обласного центру. Ось тільки навіщо дорожникам було викидати в кювет, зокрема в районі села Воля-Любитівська, рештки невикористаного асфальту. Вони були б такими доречними для латання вибоїн обласного центру.
Вимірюючи кроками віддаль з Голоб до Ковеля, помічаєш, що інколи чагарники, зокрема в районі голобського залізничного переїзду, ростуть заблизько до дороги, наступають на її узбіччя. А це вже загроза безпеці руху на самій трасі.
Мандруючи пішки, гостро відчуваєш, що дорога з Луцька до Ковеля, як на нинішній час, й інтенсивний автомобільний потік, — досить вузька. Коли багатотонні «фури» обганяють попутний транспорт, виїжджають на зустрічну смугу, то повітряна потужна хвиля буквально зіштовхує пішохода навіть з обочини. Ризиковані водії обганяють довгі автопотяги буквально біля протилежного краю траси, майже на узбіччі, створюючи загрозливі ситуації.
Вочевидь, вже давно назріла необхідність мати з Луцька до Ковеля широку, з кількох смуг, розділену газоном дорогу. Це тим більш актуально, враховуючи те, що Ковель вбирає у себе декілька автомобільних потоків із прикордонних переходів Ягодина, Устилуга, що ведуть з Польщі, а також досить напружену трасу із Бреста, що проходить через Доманово, і все це спрямовує до столиці фактично по єдиній магістралі.
Та й престиж області великою мірою пов’язаний з належною пропускною здатністю і безпекою центральної в області автомобільної дороги. Не словом, а ділом слід створювати сучасні траси, що ведуть до країн Євросоюзу. Звичайно, це аж ніяк не просте питання. Пам’ятаю, як ще у сімдесятих роках тодішній керівник області, добрий господарник Микола Панасович Корж на нараді активу на підняте питання про будівництво розділеної на смуги автомагістралі з Луцька до Ковеля з роздратуванням кинув:
— А де взяти гроші?
І справді, тоді все вирішували тільки через союзні міністерства. А там були інші плани — все з’їдав воєнно-промисловий комплекс. Побудували на півночі області бетонку — фактично для перекидання військової техніки, але й вона вже на час будівництва не відповідала новим вимогам.
Нині — інші часи. Але питання фінансування на Волині будівництва сучасної магістралі не вирішується. Тому потрібно в першу чергу дбати про свій край, відстоювати його інтереси в коридорах центральних державних інституцій.
Можливо, наділеним владою посадовцям слід пройтися пішки по цій, і не тільки цій трасі, — тоді зрозуміють, що пропускна здатність та й стан так званих регіональних доріг вже давно не відповідають сучасним вимогам безпеки й сервісу. Останній, до речі, на середньовічному рівні. Поодинокі санітарні місця не витримують найменшої критики. Звичними, на жаль, стають картини, коли водії і пасажири справляють потребу на узбіччі і біля кущиків! А посадовці часто всує глаголять про наш поступ до Євросоюзу!
І зовсім невесело стає, коли пригадую, як у свій час їздив автомагістралями США, Франції, Німеччини та інших країн. Вже декілька десятиліть тому там вражав сучасний і добре налагоджений сервіс, аж до душових на спеціальних зупинках. А ось на міжнародній трасі від Луцька до Ковеля не побачиш ні елементарних санітарно-гігієнічних споруд, ані телефонів, по яких викликають допомогу в цивілізованих країнах.
Зовсім по-іншому сприймається з позиції пішохода поведінка водіїв на дорогах. Складається враження, що досить чемно ведуть себе більшість водіїв так званих «фур» — великих вантажних авто, що здійснюють міжнародні перевезення. А ось «вершники», як кажуть у народі, «крутих» іномарок, особливо джипів, здається, виконують на дорозі тільки свої амбітні сольні партії, не зважаючи не тільки на інтереси своїх колег, а й на вимоги безпеки. Вони на шаленій швидкості здійснюють обгони, інколи вискакуючи із-за попутного авто майже в лоб зустрічному транспорту, обганяють і «підрізують» попутний транспорт, чим створюють небезпечні ситуації. Їхня зверхність часто породжена нинішньою безкарністю до порушників правил й особистим низьким рівнем культури. З якоюсь ностальгією дивишся на трасі на тихохідний і чемний «Москвич» або на акуратне «Жигулі», порівняно не рвучку «Таврію». Коли ж наші водії навчаться по-справжньому поважати своїх колег за кермом і створювати на трасі атмосферу доброзичливості один до одного, взаємної безпеки?
І ще про одне невеселе спостереження пішохода, яке майже не помітне із вікна авто. Це велика кількість загиблих птахів на узбіччі. Частина з них вже майже муміфікована, всі прикриті літньою травою. Багато загиблих пташок вже стали здобиччю інших тварин. Лише з одного боку дороги, ідучи понад двадцять кілометрів, я нарахував близько сорока загиблих пернатих. Серед жертв є не тільки маленькі птахи із родини горобиних, але бачив рештки сойки, дрозда, навіть лелеки. Це те, що залишилося на узбіччі і що не підібрали собаки, тхори, їжаки — правда, й останніх є чимало серед загиблих.
Я підрахував орієнтовно, що на двадцять кілометрів було майже 100 жертв, або 5 на один кілометр. Дуже багато! І тут проявляється лице нашої дороги-вбивці, що стала такою з вини тих водіїв, злочинна байдужість яких забирає життя не тільки пернатих. Тут, здається, ніякими заборонами та обмежувальними знаками не зарадиш. Але достукатися до свідомості водіїв таки треба — на автомобільних трасах не повинно бути стільки жертв.
За час пішого переходу прикро вразила низька культура водіїв і пасажирів. Висока трава не може приховати від очей пластикові пляшки, пакети, інші речі, викинуті з вікна. Одна із порожніх пластикових пляшок, наче метеорит, пролетіла неподалік мене із якогось автобуса. Узбіччя навіть за декілька метрів від траси досить засмічені. А з іншого боку — а де у нас на трасі є ящики чи контейнери для сміття? На жаль, навіть думка про це відносить нас до когорти безнадійних мрійників. І коли у нас буде так, як в Сингапурі, де за викинутий у вікно недопалок — величезний штраф? Коли ж наш водій буде мати внутрішню потребу дотримуватися чистоти — адже нам всім хочеться мати прозору воду й охайну землю.
А ось що приємно було спостерігати — це впорядкованість сіл Ковельського району, що знаходяться на трасі. Стараннями колишнього голови Ковельської райдержадміністрації Віталія Карпюка і його колег обабіч траси в селах стоять сучасні світильники — і вони діють. Майже у кожному селі можна придбати мінеральну воду, морозиво.
Але в цілому наші автомобільні дороги своїм сервісом і пропускною здатністю зупинилися десь на рівні сімдесятих років минулого століття. Вже давно назріла гостра потреба мати Волині наскрізну сучасну автомагістраль, щоб зримо наблизитися до наших західноєвропейських сусідів. Чисті і просторі дороги, як артерії в організмі, свідчать про здоров’я суспільства. Не забуваймо про це.