ЯК ЖУРНАЛІСТКА «ВОЛИНІ» ВІДРОДЖУВАЛА ЗАБУТЕ РЕМЕСЛО...
ЯК ЖУРНАЛІСТКА «ВОЛИНІ» ВІДРОДЖУВАЛА ЗАБУТЕ РЕМЕСЛО...
Пам’ятаю, ще малою, бавлячись неподалік батьківського будинку, знаходила шматочки чорного керамічного посуду. Бабуся розповідала, що колись у побуті саме таким у нас на Поліссі користувались. З тої колекції на горищі залишилось кілька глечиків для молока, а в коморі на полиці стоїть макітра, в якій і досі тремо мак на пиріжки та до різдвяної куті. Стара макітра, якій вже хтозна скільки літ, невидимо єднає з минувшиною, є символом українського звичаю в домі
Олена ДУДКЕВИЧ
НЕВИПАДКОВА ВИПАДКОВІСТЬ Завжди хотіла познайомитись зі справжнім гончарем. Тож коли випадково у розмові зі знайомою почула про Валерія Ленартовича, що мешкає неподалік Луцька у Гаразджі, загорілась бажанням неодмінно побувати у цього чоловіка. Господар Валерій Ленартович запрошує присісти на лаві, а дружина Рая поспішає до нас з кавою. Ні, такої запашної кави я ще не коштувала в житті! Воно й не дивно, адже напій господиня готувала у зробленій чоловіком глиняній турці і подавала у керамічних горнятках. Завдяки їм кава не схолодала. То як ви прийшли до цього? – запитую у Валерія, маючи на увазі гончарство. Можна сказати, що випадково, хоч тепер я знаю, що випадковостей не буває. Я ж у минулому – музикант. Люди трішки старшого покоління, напевно, ще пам’ятають відому у вісімдесятих роках групу “Рандеву”. Я тоді грав на басгітарі. Пригадуєте, колись музичних передач на телебаченні було небагато. Одна з улюблених – “Утренняя почта”, яку вів Юрій Ніколаєв. Наш колектив був першим серед українських груп, який потрапив в ефір цієї передачі. Був час, коли у будьякому місті і навіть селі квитки на наші концерти розкуповували ще за тиждень до виступу. Невже ж цей хліб вам приївся, що так круто змінили рід заняття? Ні, не приївся. Але після розпаду Союзу у нас було два шляхи: або їхати працювати в Москву, або перебиватись в Україні. Саме у такий непростий час, коли голова йшла обертом від думок про те, а як буде далі, Валерій зустрівся зі своїм товаришем з Червонограда. Дмитро запросив подивитись на своє нове заняття. Так Валерій вперше в житті побачив гончарний круг і взяв до рук глину. Причарувало те заняття Валерія Ленартовича. Відтоді п’ятнадцять літ минуло. Колишній музикант став вправним гончарем, серед виробів якого сотні полумисків, макітер, горняток, пателень, глеків, баняків, підсвічників.
ПІЧ ДЛЯ ВИПАЛЮВАННЯРОБИВ САМ Щоб оволодіти гончарним мистецтвом, Валерію Ленартовичу довелось добряче намучитись. Він розповідає, що колись гончарному мистецтву дуже довго навчались. Хлопчина, який хотів стати майстром, жив при гончареві. Перші п’ять років йому дозволяли тільки глину місити і уважно придивлятись до того, що робить майстер. Наступні п’ять років він вже міг вдосконалювати якісь елементарні навики, коли звільнявся гончарний круг, але йому ще не дозволяли робити доконані вироби. І тільки через десять років він ставав справжнім митцем. Валерій Ленартович не вважає, що досягнув вершин майстерності, але дечому за п’ятнадцять років таки навчився. Знає чимало професійних секретів, адже разом з дружиною Раєю побували на багатьох виставках, перезнайомились з найкращими гончарами України і Польщі, Угорщини, Литви. Ось і нещодавно повернулись з “Барвистої України”. Цікаво, що захоплення Валерія Ленартовича глиною розділили майже усі його друзі і родина. У свій час він навчав студентів училища культури і мистецтв. Шкодує за тим, що в жодному вузі не навчають гончарної справи, тільки ліпленню скульптур і таке інше. Найкращі гончарні школи донині збереглись на Полтавщині, хоча тамтешня кераміка суттєво відрізняється від волинської. Перші глиняні вироби гараздженський митець возив випалювати до Червонограда. Потім доріс до такого рівня, що й власна піч знадобилась. Придивлявся, зважував і таки змурував справжнісіньку гарну піч для випалювання виробів з глини. Саме завдяки спеціальному підходу у випалюванні, кераміка, яку виготовляє Валерій, називається чорнодимленою. Валерій Ленартович піч палить приблизно раз у півтора місяця. Поміщає туди не тільки свої вироби, а й вироби друзів. Випалення глиняного посуду проходить у три етапи, кожен з яких триває по вісім годин. Спершу вироби сушать. Під час другого етапу температуру в печі повільно підвищують. І нарешті у третій фазі піч розігрівають до максимуму, щоб закріпити отриманий результат. Коли піч схолодає, вироби дістаються і ретельно промиваються.
ГОРЩИКИ ЛІПЛЯТЬНЕ СВЯТІ, А ВМІЛІ Ось нарешті заходимо до святаясвятих – майстерні. На стінах – дерев’яні полиці, на яких вже красуються готові вироби і ті, що ще чекають на загартування в печі. У кутку розташовані ванни з глиною. Саме в них глина, яку Валерій Ленартович привозить зі Старовижівського району, ретельно міситься, проціджується, а тоді розподіляється по менших гіпсових ванночках, що стоять на полицях. По тому майстер вмикає конвектор, щоб підняти температуру і випаровувати з глини зайву воду. Коли вона набуває густішої консистенції, Валерій Ленартович запаковує її в поліетилен. Так глина чекає, доки вправні руки майстра не покладуть її на гончарний круг і обережними, але добре відпрацьованими рухами не перетворять сіру масу на полумисок, горнятко абощо. На моє прохання, гончар зголосився продемонструвати свою майстерність. я милувалась відшліфованими рухами Валерія Ленартовича. Здавалось, так легко він це робить, наче чарівник. За якісь півгодини готова макітра, розцяцькована узором, зробленим своєрідним писаком, вже виблискувала на світлі. Залишилось головне – зняти її з гончарного круга. Валерій розповів, що іноді на виставках вони навіть об заклад б’ються з відвідувачами: хто з них зможе зняти готовий виріб з круга, не пошкодивши його. Це майже нікому не вдається. А можна і мені спробувати? – попросила я у Валерія Ленартовича. Господар посміхнувся, але заперечувати не став. Спершу наказав добре перемісити на столі шмат глини, щоб вона стала однорідною. Потім, коли я сіла за гончарний круг, розповів, що найголовніше відцентрувати глину. Затим спеціальними рухами робиться дно виробу, витягуються стінки, які шліфуються дерев’яними гончарними ножами, верх. Щоб ноги не втомлювались постійно крутити колесо, Валерій полегшив своє виробництво, обладнавши гончарний круг мотором. Розчарування в собі охопило мене буквально з перших хвилин, адже те, що здавалось таким простим, виявилось для мене хитромудрою наукою. Хоч як я намагалась відцентрувати глину, мій полумисок “з’їхав”, як тільки я почала робити стінки. Умілі руки майстра не дали пропасти глині. Навіть з мого спотвореного виробу він зумів вивершити чудову вазу, яку пообіцяв подарувати після випалювання. А як вибрати якісний керамічний вибір? поцікавилась у майстра. Ось послухайте! Валерій Ленартович злегка торкнувся макітри. На моє здивування вона зазвучала, як дивовижний музичний інструмент. Тріснута, або ж погано випалена ніколи так звучати не буде, розповів майстер. – А далі слід дивитись, для чого саме буде використовуватись кераміка. Якщо вона має бути десь на вулиці, вибирають товщу. Макітра теж не повинна бути надто тонкою, адже в ній труть мак. Я завжди віддаю перевагу чорнодимленій кераміці, бо вона зроблена абсолютно з натурального матеріалу – глина, вода, піч. Поливану кераміку можна використовувати для споживання страв, але ні в якому разі не для їх приготування, адже полива може виготовлятись з різних, іноді не зовсім екологічно чистих елементів. Ні біля печі, ні у майстерні я не побачила бракованих чи битих горщиків. Виявляється, вони користуються не меншим попитом, ніж цілі вироби. Хтось просить їх у Валерія для інтер’єру, хтось робить біля будинку ландшафтний дизайн і така кераміка гармонійно вписується на подвір’ї. Та й взагалі на вироби Валерія Ленартовича шалений попит. У цьому я переконалась, коли побачила на стіні список замовлень. Не люблю працювати на замовлення, поділився майстер. – Ліпше, коли для душі.
