ВБИВСТВО НА ЗАРУЧИНАХ

Двоє співмешканців із Торчина Ігор та Ірина вирішили, врешті-решт, створити сім’ю. почали одного вечора святкувати свої заручини. Разом із запрошеними друзями добре випили, сп’яніли. Ігореві здалося, що біля його майбутньої дружини надто відверто крутиться один з гостей. Між ними почалася бійка, під час якої Ігор зарізав залицяльника

Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

ПОСПІШАВ У ГОСТІ — ПОТРАПИВ У МОРГ
Співмешканці Ірина Лисюк та Ігор Приходько прокинулися рано, сонце лише викочувалося із-за горизонту. В обох боліли голови від вчорашнього застілля. А познайомилися вони більше року тому, коли Ірина з дочкою та своїм батьком переїхала в Торчин. Жили раніше у Луцьку, мали там квартиру, але продали її й купили житло в селищі. Напевне, так зробили, бо потрібні були гроші. А де їх візьмеш? Батько — пенсіонер, Ірина ніде не працювала.
— Будемо вставати, треба ж похмелитися, — сказав Ігор.
— Авжеж, — одразу погодилася Ірина й поклала йому руку на живіт, але несподівано стягнула з нього ковдру. На трусах у Ігоря виднілась якась червона і липка пляма. — Що це таке?
— Нічого особливого, — відмахнувся від неї співмешканець, як від надоїдливої осінньої мухи.
— Але ж це загусла кров!
— Кров... Ну то й що? Я живий, як бачиш.
— Хто тебе так? Невже Юрій?
— Юрій... Штрикнув ножем.
— Я бачила, як вчора ви разом встали із-за стола і вийшли на подвір’я. Ти потім повернувся, а він, певне, поїхав додому в Луцьк ображений.
— Нікуди він не поїхав. Лежить у хліві.
— А що з ним, захворів?
— Піди та й подивися, якщо тебе цікавить, — невдоволено кинув Приходько.
Лисюк вдягнулася й вийшла на подвір’я. Двері хліва справді були відчинені.
— Спить, як убитий. Вчора також добре пивнув, — сказала сама до себе й закрокувала до хліва.
У хліві було темнувато. Одразу й не помітила, де Юрій. Потім побачила його під стіною з протилежного боку. Підійшла ближче. Зіневич був прикритий целофановою плівкою та соломою. Виглядали лише руки й ноги. Відкрила трохи, хотіла розбудити, але побачила його закривавлену голову та шию. Чоловік не дихав. Вибігла з хліва. Сіла на ганку й запалила цигарку.
Незабаром вийшла з хати знайома Ірини Мирослава, яка після застілля також у неї заночувала. Помітила, що Лисюк чимось схвильована, бо надто тремтіла в її руці цигарка.
— Що з тобою? — запитала. — Знову якісь неприємності.
— Зайди у хлів та й подивишся, що сталося, — порадила господиня майже тими словами, що й Ігор.
Мирослава зазирнула у хлів і одразу вийшла.
— Що будемо робити? — злякано подивилась на Ірину.
— Сідай, будемо похмелятися, — сказала Лисюк й пішла до когось за спиртним.
Через кілька хвилин знову пили, але вже на подвір’ї. Приходько швидко сп’янів, ліг на траву й одразу заснув. Розбудили його працівники міліції, котрі приїхали за викликом. Потім зайшли у хлів, оглянули мертвого чоловіка.
— Як його прізвище? — запитав один з працівників міліції.
— Юрій Зіневич, — сказала Ірина.
— А як до вас потрапив?
— Приїхав із Луцька в гості.
Труп Зіневича відправили у морг. Підозрюваного у вбивстві та ще деяких свідків повезли в Луцький райвідділ внутрішніх справ...

СВАРКА ЗА СТОЛОМ І БІЙКА У ХЛІВІ
Того травневого вечора Ірина Лисюк та Ігор Приходько вирішили відзначити свої заручини. Запросили кількох найближчих друзів. Їх виявилося небагато. Приїхав також із Луцька Юрій Зіневич. Колись він разом з Іриною працював на підшипниковому заводі та й проживали тоді неподалік.
Приходько чомусь затримався. Почекали трішки, потім сіли за стіл без нього. Випили по кілька чарок, закусили.
— Горілка закінчується, — попередив хтось.
— Не турбуйся, горілки вистачить, — заспокоїла жартівника господиня хати.
Юрій сприйняв жарт всерйоз. Він витяг з кишені двадцять гривень й простягнув Ірині, бо знав, що в неї грошей немає. Лисюк не відмовилась, взяла й одразу кудись зникла. Через кілька хвилин принесла літр розведеного спирту.
Нарешті з’явився й Приходько. Він був уже напідпитку, встиг почаркувати ще зранку. Сів неподалік Ірини, бо біля неї не було місця. Знову поналивали чарки. Хтось проголосив черговий тост. Батько Ірини Олексій, пенсіонер, не витримав навантаження, пішов в іншу кімнату й ліг спати.
Приходьку не сподобалося, що незнайомець, котрий сидів біля Ірини, надто близько до неї нахиляється.
— Ірино, що це за непрошений гість біля тебе? — запитав голосно, аби всі почули.
— То мій колишній знайомий Юрій, разом у Луцьку колись працювали.
— Бачу, що аж занадто знайомий.
Ображений гість піднявся із стільця й запитав у Ірини:
— Невже ти не могла собі краще бидло знайти?
Ірина не встигла нічого відповісти, бо із стільця піднявся її майбутній чоловік й підійшов до Зіневича. Він також був уже п’яний.
— Негайно вибачайся переді мною та Іриною! Інакше...
Що буде «інакше», він пояснити не встиг, бо Юрій схопився із стільця й намагався Приходька вдарити. Почалася бійка.
— Може, ви свої стосунки з’ясували б на подвір’ї, бо перекинете зараз стола! — вигукнув хтось із гостей.
— Ходімо на подвір’я, там в усьому розберемося! — запропонував Приходько, весь тремтячи від злості.
— Пішли! — схопив ножа із стола Зіневич і вибіг з хати.
За ним кинувся Ігор.
— Ходімо в хлів, аби нас ніхто не бачив, — сказав Приходько.
— Можна й у хлів!
У хліві Юрій одразу кинувся на Ігоря. Штрикнув його ножем у живіт збоку. Проте Приходько виявився значно сильнішим, схопив суперника за руку, завернув її назад й забрав ножа. Злість кипіла, немов вода у казані. Почав молотити кулаками. Бив в обличчя, голову, груди. Юрій намагався відбиватися, хоча сил уже не було. Приходько звалив його на підлогу й кілька разів різонув ножем по горлі. Хлюпнула кров на підлогу та стіни. Але й це не зупинило п’яного претендента на руку Ірини. Почав штрикати його ножем в різні частини тіла.
Приходько кілька хвилин постояв, не знаючи, що далі робити. Потім потягнув труп до стіни. Там накрив його соломою і якоюсь целофановою плівкою, яку знайшов у хліві, і вискочив на подвір’я. Взяв відро з водою, що стояло біля порога, помив руки. Ножа також обмив й кинув під паркан.

ОДИНОКА ЖІНКА ПРИТЯГАЛА, ЯК МАГНІТ
Приходько проживав у Торчині з мамою та братом. На роботу влаштуватися не поспішав, хоча мав уже двадцять сім років. Правда, три сезони відпрацював кочегаром у Торчинському професійно-технічному училищі № 3. На цьому й завершився увесь його трудовий стаж.
А ще Ігор любив випити. Коли ж людина здружилася з чаркою, на все інше їй уже часу не вистачає.
Познайомився Ігор з Іриною також випадково. Чим вона хлопця заманила до себе, невідомо, адже була за нього старша на десять років, мала вже майже дорослу доньку. Випити також любила. Можливо, це їх і поєднало.
Коли Лисюки переїхали з обласного центру в селище, спочатку, здається, було все гаразд. Потім Ірина познайомилася з місцевими пияками. Вони почали приходити до неї в хату. Пили там, сварилися й билися. Хата перетворилася в пекло, як нерідко буває, коли в ній проживає хоча б один п’яниця. Батько-пенсіонер нічого вдіяти не міг, бо й сам часом перехиляв чарку. Та й вік був уже не той, аби зупинити дочку.
Ігор почав часто навідуватися додому до одинокої жінки. Часом приходив сам, іноді з місцевими пияками. Почав у неї заночовувати. Поступово вони стали коханцями, потім навіть вирішили одружитися, створити сім’ю. Але що ж то за сім’я, якщо обоє ніде не працюють? Як мають жити, за чиї кошти? Про це, звичайно, не думали.
Мати Приходька, добре знаючи Ірину, була проти такого одруження. Син не слухав її. Наперекір матері співмешканці таки організували заручини, які закінчилися трагедією.
Приходько давно зійшов на злочинну стежку, яка веде до прірви. П’ять років тому захопився наркотиками. Бродив сільськими полями й збирав макову соломку. Молов її на м’ясорубці й складав у целофанові пакети. Коли його затримали працівники міліції й опинився на лаві підсудних, відмовився говорити правду, навіщо заготовляв соломку. Цілком серйозно переконував суддів, що все це робив заради матері, мовляв, вона хвора й із макової соломки виготовляє ліки.
Ніхто на подібні вигадки не зреагував. Тоді Ігоря було засуджено на три роки позбавлення волі, але з випробувальним строком. Судді врахували молодість хлопця, його щире каяття, сподівалися, що він зійде із злочинної стежки.
Проте щире каяття виявилося оманою. Як він себе поводив протягом наступних років, свідчить характеристика Торчинської селищної ради: «За час проживання на території в селищі Ігор Приходько характеризується з негативного боку. У громадських місцях і побуті поводиться зухвало, зловживає спиртними напоями. На зауваження жителів селища та виконкому не реагує».
Така поведінка рано чи пізно мусила знову привести любителя спиртних напоїв на лаву підсудних. Цього разу за жорстоке вбивство людини Луцький міськрайонний суд позбавив волі Ігоря Приходька на дев’ять років.
Надовго тепер затулять перед ним світ тюремні грати. Але ж сам змарнував своє життя, а ще допомогла горілка. Каятися пізно, замолювати гріхи — також. Втраченої молодості не повернеш.