Не відаю, звідки у мене, з дідапрадіда волинянки, така небайдужість до гір, зокрема Карпат. Може, від читаноїперечитаної у дитинстві, зізнаюся, не зовсім за віком, повісті Ярослава Галана «Гори димлять»?..
Не відаю, звідки у мене, з дідапрадіда волинянки, така небайдужість до гір, зокрема Карпат. Може, від читаноїперечитаної у дитинстві, зізнаюся, не зовсім за віком, повісті Ярослава Галана «Гори димлять»? Нині вже мало хто пам’ятає, що письменник, чия доля була пов’язана і з Луцьком, був автором не лише одіозних політичних памфлетів. А, може, назавжди прихилилася моя душа до цієї величної, предковічної краси відтоді, як наша класна керівничка Стефанія Пилипівна, родом десь із тих країв, уперше показала нам, сільським семикласникам, чарівні місця, звідки «в’ється, наче змійка, неспокійна річка»? Як би там не було, але ми ніколи не сперечалися, де краще провести відпустку. Заплічники й намет завжди були напоготові, бо «кращими за гори можуть бути тільки гори», а для чоловіка подорож у Карпати — то ще й мандрівка стежками дитинства. Та під час останньої, яка відбулася років вісім тому, ми зрозуміли, що «дикий» туризм у Карпатах своє відживає, бо можна було йти з рюкзаками цілий день і не знайти місця для намета: земля повсюдно приватизована і відповідно огороджена. Зелений туризм тоді ще був не вельми популярний. Нині ж ситуація змінилася. Тож вирішили спробувати, який він, зелений туризм у Карпатах?
Валентина ШТИНЬКО
«ПЕРЕГОВОРНИЙ ПУНКТ» ПІД СМЕРЕКОЮ Емоції колеги з Росії, яка перед тим вперше побувала у Дземброні, просто зашкалювало, тож ми попрошкували по уже відомому маршруту. Це зовсім просто: сісти у нічний потяг, доїхати зранку до ІваноФранківська, далі — маршруткою до Верховини, точніше, до роздоріжжя і мистецьки виготовленого вказівника на Буркут, отой самий, у цілющих мінеральних водах якого колись шукала рятунку Леся Українка. Далі дочекатися розгойданого і скрипучого місцевого автобуса, який дорогою понад ревучим стрімким Чорним Черемошем довезе до Нижньої Дземброні. П’ять кілометрів, які залишилися до Верхньої Дземброні, краще подолати пішки, що ми й зробили, бо автобус туди ходить лиш раз на добу. Хмара, зачепившись за поближню гору, поливала нас рясним, «грибним» дощем, якого ми не змогли перечекати, й додавала нашій мандрівці екстріму. Верхня Дземброня — то двадцять вісім садиб, розкиданих по узгірках. Подивишся — наче рукою подати, а починаєш іти... Центральна вулиця, де магазин і ФАП, абсолютно безлюдна й лиш на горі біля однієї із осель побачили чоловіка, який, незважаючи на проливний дощ, пер на гору від потоку величезну каменюку, чимось незримо нагадуючи героя новел Василя Стефаника. — Слава Ісусу Христу! — здаля вітаємося і запитуємо, де живе «наш» господар. — А, то, майбути, той, що був лісівником, — напрочуд чистою літературною мовою висловлює здогад дивний чоловік і невизначено киває у бік гори, де розбіглися у різні сторони ще три обійстя. Наші спроби уточнити, в котрому із них живе пан Микола, так ні до чого й не привели. Чоловік розважливо походжав собі серед каменюк, якими були вкриті подвір’я і сінокос, не звертаючи уваги ні на дощ, ні на прибульців. Згодом ми довідалися, що доля послала нам місцевого блаженного, якому «щось сталоси з головов». Відтоді він носить знизу, від потоку оті каменюки, а допомагає йому не інакше, як нечиста сила, бо звичайному чоловікові така вага не під силу. Принаймні, так вважають односельці. Господарі зустріли нас хоч і привітно, проте спочатку дещо насторожено. Бо відпочивальників, як ми згодом довідалися, беруть поки що неофіційно, здебільшого тих, які приїздять до них роками, а дехто — й десятиліттями, як оті одесити, що нараяли їм збудувати біля потоку невеличку лазню і навіть привезли для неї необхідну металеву пічку. Бо найбільша проблема для «панів» (так господарі величають усіх приїжджих) — туалет на вулиці й таз із холодною водою замість звичної ванни. Приміщення для лазні вже збудували і пічку встановили, тож, запевнили наші господарі, коли приїдете наступного року, вже не доведеться купатися в гірському потоці, температура води в якому заледве перевищує десять градусів. Мобілка тут також стає зайвою річчю, бо зв’язок сюди не сягає. А якщо вже дуже скортить зв’язатися із зовнішнім світом, то треба піднятися он на ту лису гору, на вершечку якої стримить одинока смерека. На певній відстані від неї зв’язок відновлюється, тому цю місцину нарекли «переговорним пунктом». Ходу до нього хвилин сорок, зате по дорозі можна вступити до монастиря отців-василіан, який виник тут кілька літ тому. Живуть у ньому лиш двоє із семи ченців, решта, кажуть, не витримали надто суворих умов. Або ж звернути у сусідній лісок і прихопити на вечерю відерце лисичок, козубець малини, а як пощастить, то й пригорщу припізнілих суниць.
НА КРАЙ СВІТУ — З УСЬОГО СВІТУ Та попри деякі незручності побуту й далеку дорогу, їдуть і йдуть у Дземброню, без перебільшення, з усього світу. Нашими попутниками були з добрий десяток поляків. Збираючи далеченько від села в горах афени (так тут називають чорниці), зустріла молоду жінку. Розговорившись, довідалася, що родом вона з Верховини, а приїхала із... Хайфи. Після закінчення Івано-Франківського медінституту ось уже сім літ працює в Ізраїлі, а її нетутешній чоловік серед усіх курортів світу віддає перевагу цим місцям. Наші ж господарі не раз оповідали, як у їхній оселі гостювали і поляки, й німці, і французи. Дземброня стала своєрідною літньою майстернею для багатьох львівських художників, поетів та інших творчих людей. Полюбляють її і київські політики. Дехто навіть примудрився купити тут хати разом із землею, які ще недавно продавалися ну зовсім за смішні гроші. Що ж приваблює на цей «край світу» туристів з усього світу? Дивовижної краси природа, предковічні гори, вкриті смерековими і буковими лісами, невгамовними потоками й потічками, гостинні й щирі люди, які шанують традиції і можливість хоч інколи в буквальному розумінні пожити над хмарами. Визирнеш у вікно, а якась хмаринка моститься заночувати поруч, на поближньому сінокосі. Вийдеш вранці на поріг, а під ногами — вже справжнє хмаровисько, клубочиться, горнеться до сусіднього узгір’я. Від нашого обійстя — чотири години ходу до вершини з екзотичною назвою Піп Іван. А від неї вже й «рукою подати» до Говерли. Туди, щоправда, ми не дійшли, але на гору Смотрич висотою 1987 метрів таки піднялися і до легендарного «Вухатого Каменя» ходили. По дорозі — три водопади такої казкової краси, яку словами не передати. Лиш біля цих каменів, біля цієї води, на цих стежках, підкорених власними ногами, відчуваєш подих Вічності.
МОГИЛА НА ПОДВІР’Ї Обгороджена новим парканом, зі свіжим хрестом, замаяна живими квітами, ця могила за кільканадцять метрів від хати нагадувала про якусь, здавалося, недавню втрату і якось не випадало запитувати про неї у господарів. Роздивившись ближче, помітила,що росте на ній старезна із покрученим стовбуром яблуня. — То батько мій тут ще з війни спочивають, — зауваживши мою зацікавленість, мовив господар. — Німці вбили? — Ні, енкаведисти. Він служив у польському війську, був кухарем. А коли німаки поляків розбили, прийшов додому. Ну тут його «хлопці» в сотню забрали, добрий був кухар. Зима 1945-ого крепка видалась, в горах тяжко, то місцевих відпускали додому. А тут — енкаведисти. Він хотів сховати у потоці сувій сукна, а вони його — автоматною чергою, не питаючи, хто і що. В селі тільки самі жінки зосталися, то не було кому домовину знести в долину, на цвинтар. Отако коло хати й поховали. Тоді ж і сусіднього газду... То вони теж мають могилу у дворі... Йой, що тут діялося, бодай і не згадувати... Рік народження мого співрозмовника — 1937-ий. Тож послужлива пам’ять багато що зафіксувала навічно. І те, як прийшли до бабуні двоє радянських солдат з автоматами. Один залишився на ганку, другий зайшов до хати і попросив їсти. Бабуня насипала в миску борешки (так тут називають картоплю), а що другої миски в господарці не було, то сметани налила в капустяний листок. Солдат швиденько впорався з нехитрим харчем і мовив: — Спасибо, бабушка, я покушал! — У біді би ти був! — вилаялася спересердя бабуня. — Та ти ж май всьо зжер, а кажеш — покушал!
БАНУШ ВІД ПАНІ ОЛЕНИ — Ви собі не уявляєте, яка тут бідність була. То вже господиня, пані Олена, продовжила сумні спогади. Дуже їй хотілося вчитися, та «не було в що вкутатиси», тобто, зодягнутися. Тож після семи класів прийняла на фермі групу корів, бо хто не йшов у колгосп, у того сінокіс відбирали. Їй ще пощастило, бо була наймолодшою в сім’ї, а старші сестри, то тільки чотири класи скінчили. Нині в їхньому господарстві — дві корови, третю нещодавно продали, аж на Чернівеччину, дві телиці, десяток овець (може, пани свіжого шашличку забажають), двоє коней з лошачком... Але утримувати таку господарку з кожним роком важче. Господар переніс інсульт і навіть механічною косилкою порати сіно йому не під силу, а його треба багато. Діти ж (дві доньки і двоє синів, дванадцять онуків) живуть окремо і уже зрозуміли, що від тої господарки — толку ніякого. Посудіть самі: заготувачі за кілограм живої ваги пропонують по 4 гривні, молоко також не має збуту. Тож всерйоз почали думати, що саме «зелений» туризм здатний прогодувати, а відтак — зводять літні будиночки, стоянку для автомобілів, іншу інфраструктуру для тих, хто захоче втекти від міської цивілізації, подихати цілющим гірським повітрям, скуштувати кулеші й банушу, які, до речі, неперевершено готувала наша господиня. Бануш — це така гуцульська курурудзяна каша, яка вариться у двох літрах молодої сметани і подається з гуслінкою. Ну от, тепер ще треба пояснити, що таке гуслінка. То чи не краще самому побувати у Дземброні й усе побачити, почути, скуштувати? Їй-Богу, не пожалкуєте!
