Здавалося б, політик — така ж людина, як і всі ми, і, як писав класик марксизму, “нічто чєловєчєскоє єму нє чуждо”. Всі ми грішні, родом з дитинства...
Щоб не було подвійних стандартів у термінах, як це водиться у політиків, звернемось до тлумачного словника. Отже: Мораль — система норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства, етика. Совість — усвідомлення і почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством.
Здавалося б, політик — така ж людина, як і всі ми, і, як писав класик марксизму, “нічто чєловєчєскоє єму нє чуждо”. Всі ми грішні, родом з дитинства. Однаково зачинались, народжувались, ссали материну цицьку, марали пелюшки, читали “а-ба-ба-га-ламага”. Одне слово, політик з того ж тіста, що й всі ми. І все ж наша політична закваска робить його з плином часу іншим. Йому, скажімо, нічого не означає наговорити людям багато правильних, приємних речей, а потім забути про все це. І от вже потенційний кандидат чи лідер партії, б’ючи себе в груди, щедро розсипаючи обіцянки, здобрені дрібними подачками і щедрою рекламою, проникливо і серйозно запевняє: «Наш порятунок — він і його партія, бо вони плоть од плоті народу». Створюється враження: сердечні так переймаються його болями, що ночами не сплять. А що вже наведуть порядок і справедливість в занедбаній кримінальній державі, то це без сумніву. Бандитам уготовані тюрми, багаті поділяться з бідними, владу дамо лише в чисті руки, “маленьким”, себто рядовим, українцям забезпечимо повагу, турботу і рівність перед законом. Ні, це не лише обіцянки лідера Майдану, а, за невеликим винятком, всіх, хто йде в малу чи велику політику. Щойно на п’ятій сесії Верховної Ради, приміром, новий прем’єр мовив про боротьбу з корупцією, прозорість влади, пильну турботу про людину. Пригадую, коли маловідомого тоді депутата Л. Кучму ми обирали прем’єром, він так проникливо говорив про те ж саме (вперше на такому рівні), що, каюсь, похвалив його тоді за це. А сталось протилежне: благородні наміри переродились у ракову пухлину корупції, яка пустила метастази в усі гілки влади, отруює, морально розкладає суспільство. Тепер же лідер найбільш криміналізованого партійного клану обіцяє успішно боротись з тими, хто, мов кліщі, впились в народне тіло і бубнявіють на очах. Але навіть мала дитина не повірить, що за такий короткий час можна стати олігархом-скоробагатьком, чесно заробити мільйон, а тим більше — мільярди. Ми вже якось змирились з тим, що політика — брудна справа. І не помічаємо того, що не заляпатись, не винести на собі чи при собі дещицю того “бруду” просто неможливо. Це і є нашою індульгенцією на їх подвійну мораль і стандарти. Далі все йде безболісно: людина, яка потрапила в іншу атмосферу, відірвалась від суспільства, не відчуває перед ним відповідальності, поволі вилазить із своєї моральної шкіри, мов плазун при весняній линьці. Зовні вона ніби така ж, внутрішньо — зовсім інша. Дивись — вже у моральних гальмах відпала внутрішня потреба, вони стали рудиментом, пережитком минулого. Без мук совісті можна переконувати своїх виборців: так, замість обіцяного пряника вам дали морквину, але вона теж корисна. Не хочу ображати гамузом усіх депутатів і владців. Не перевелись серед них ті, хто має імунітет до морального переродження, викликаного владним, посадовим, бізнесовим вірусом. Честь їм і повага. Але їх небагато. Ось нині нас щодня переконують: ніякої зради, відступу від ідеалів Майдану нема. А єднання з тими, хто повинен був сісти в тюрми, є вимушеною платою за порятунок України від загрози її розколу. Але це ніщо інше, як політична локшина на вуха. Пригадаймо — чи не тим же брав Кучма на повторних виборах: так, мовляв, є гострі проблеми, народ живе бідно, є корупція. Але в країні спокій... Ніби є в цьому певна рація. Але ж на цвинтарі теж спокійно, проте туди ніхто не поспішає. Нахабно створеним, роздутим сепаратизмом у безпорадної влади виторгували собі такий ласий владний пиріг. Президент, а за ним й інші можновладці та політики твердять: гарантія збереження вибореного на Майдані курсу — важливий документ — Універсал, який підписали і колишні опоненти — регіонали. Але ж ще не висохли чорнила на цьому документі, як Янукович та іже з ним почали виступати із зовсім іншими заявами щодо засадничих принципів внутрішньої і зовнішньої політики. Немає сумніву, що незабаром вони візьмуться і за гаранта Конституції — Президента. Апетит приходить, так би мовити, під час їди. Ці братки не прийшли у владу, щоб рятувати чужу для них Україну. Подивіться хоча б, хто з них співає Гімн при відкритті сесії. Вони прийшли керувати за своєю мораллю, за своїми “понятіями”, а не за законами і людською мораллю. За дуже короткий час вони вже показали це. Сімдесят процентів виконавчої влади вже у них. Жирний пиріг — ПДВ — при дірявому бюджеті за серпень розподілили ось як: Донецькій області замість 313 мільйонів гривень відрізано 696, Луганській замість 66 мільйонів — 87, іншим скупіше, а Волині замість 16 млн. 836 тис. — ... 459 тис. Ахметов переносить свої офіси в Київ, Фірташ скуповує облгази... І то лиш квіточки. “Широка коаліція” насправді є пірровою перемогою Президента і всіх її учасників, крім Партії регіонів. Справжню перемогу, здобуту на Майдані, бездарно розтринькали, як і на попередніх виборах, коли першість була за “Нашою Україною”. З нинішньою коаліцією Україна не зміцніла, а ослабла, бо на виборах народ довірився іншій, помаранчевій силі, а не Партії регіонів і КПУ, які не сприймають обраного політичного і національного курсу держави. Розрекламований Універсал національної єдності, що грунтується на моральних домовленостях, не зцементує різновекторні сили. Юридичної сили він не має ніякої, а різні домовленості для політичних лідерів — що обідня серветка: витерся і викинув. Згадайте хоча б Конституційний договір, канівську четвірку тощо. Отже, програш по кількох позиціях. Державницькій — це зміна курсу України, бо кадри коаліції сповідують інші принципи, що вже продемонстровано. Щодо національного, то тут не треба ніяких коментарів. Достатньо назвати імена Януковича, Азарова, Табачника (автор — “національна ідея не спрацювала”), Кушнарьова, Тихонова, Ківалова, Клюєва, Симоненка... Даремні сподівання на позитивні соціальні зміни. Ці хлопці сіли у владні крісла, щоб не про нас дбати, а стати ще багатшими. Найтяжчий програш суспільства — зневіра і апатія. Зневіру люди переживають найважче. Так, вони щиро повірили, що правда і справедливість переможуть, а бандити сядуть в тюрми. Не якісь там кишенькові, квартирні, автомобільні злодії. А ті, хто під дахом влади безкарно краде у них мільйони і мільярди, ще й хизується цим, топче закон і мораль, а щедро оплачений кілер кладе незговірливих у могилу. Злодії і бандити сіли не на тверді нари, а у м’які владні, депутатські крісла. “Політик, який сказав сьогодні одне, він не може перевернути цього слова завтра. Це або кінець його кар’єри, або він цього не зробить”. Це слова Віктора Ющенка. На жаль, ми бачимо й далі, що говорять одне, а роблять інше. І на кар’єрі це не позначається. Прихід до влади людей нечесних, з ущербною життєвою філософією руйнує людську, християнську мораль. Її, вибір більшості людей принесено в жертву його преподобію нахабному капіталу, нації вказано, перед ким треба гнутись, які цінності шанувати і брати за орієнтир у житті молодому поколінню. Ні, кредо великого Каменяра: “Хоч пропадь, але не зрадь!” — не для наших політиків, державних мужів. Воно — для справжніх лицарів. Якось швидко забулось кримінальне минуле нашого прем’єра. В цивілізованому суспільстві політик з такою біографією не ризикнув би навіть виходити на вибори, знаючи, що ні закон, ні мораль не дозволили б йому представляти державу, її обличчя. В одному з волинських судів один із засуджених, молода людина, вигукнув: “Нічого, я ще буду прем’єром... Тоді побачимо...”. Можна було б це сприйняти як недоречний нервовий зрив. Але дехто всерйоз говорить про приклад, який варто в житті наслідувати молодим, з кого “робити” життя. Із завидною впертістю донецькі просували свого кандидата до високого трону. І ніхто за це ні його, ні фракцію не дорікав. Зате на адресу БЮТ, її лідера звинувачення в законному прагненні зайняти пост прем’єра сипались, мов з рогу достатку. Зрештою, якраз леді Ю. і стала мимовільно, так би мовити, першопричиною того, що сталось, про що тепер воліють не згадувати. Зрозуміло, здається, вже всім, що ані Президент, ані його “любі друзі”, ані регіонали і комуністи не хотіли бачити її прем’єром. Спільні інтереси зійшлися, коло замкнулось. Маєте те, що хотіли. Хоча нинішній Президент і Юлія Тимошенко — багато хто впевнений — були б ідеальними керманичами для України. Але Президент обрав троянського коня... Ми достоту набачились, як перебіжчики-депутати продають свої переконання і мораль. Але такого політичного торжища, який влаштували ідеологічні брати Мороз і Симоненко, ми, здається, ще не бачили. Донедавна олігархи — класові вороги — стали браттями по духу і капіталу. Дивина? Ні. Хіба з історії не знаємо, як довоєнна “розум, честь і совість епохи” тісно співробітничала із своїм заклятим майбутнім ворогом — фашистською Німеччиною. Обидва політичні лідери знають, що вони втратять в майбутньому і що здобули. Матеріальний прагматизм переміг, і вони вскочили в останній політичний вагон. Звідси й метаморфоза в оцінці вчорашніх опонентів — стали ж колегами по коаліції. Тепер моральні принципи лідерів СПУ постали справді прозорими: вкусити слабшого, бути ближче до сильного, навіть лизнути його, аби щось одержати. Неприємно недавно було з екрана слухати талановитого журналіста, депутата Івана Бокого, який без тіні знічення хвалив тих, кого вчора шпетив у “Сільських вістях”. У нього залишився незмінним лиш один об’єкт для критики — лідерка БЮТ. А сам Олександр Мороз давно не зважає, що терези “Правди і совісті” (так називалась його стаття — 11.09.1991 р. “Радянська Україна”) дуже розбалансовані. Щоправда, багато хто цього не помічає, бо його політична і моральна еквілібристика мистецьки витончена, розрахована на багато ходів наперед. Не так давно він зробив розтиражовану ЗМІ заяву: СПУ стала повноправним членом Соцінтерну і є там єдиною українською партією. Як цьому не повірити? Адже говорить “один із моральних авторитетів нації і чесний, непідкупний політик”, як його атестує колега В. Цушко. Але відомий журналіст С. Грабовський на сайті Соцінтерну говорить зовсім інше: СПУ там є лиш партією з консультативним голосом, а не повноправним членом. Таким же, як політичний аутсайдер, маловідома СДПУ Ю. Буздугана. Далі робіть висновки самі. До цього додайте додаткові апетити на спікерський літак, меблі, те, що Верховною Радою керує лідер партії, яка набрала 5,69 відсотка голосів виборців. Хоча, коли відверто, нуртує в глибині моєї душі думка: а, можливо, той розвиток подій — помисел зверху? Покермують трохи, відкриють своє істинне обличчя, наміри, а люди прозріють і зроблять висновки. Навіть ті, хто голосував за них. Бо народ після Майдану — що б хто не говорив — уже не той, що був. І якщо зло перемагає, то тимчасово.
