ГАЗЕТА НАСВАТАЛА ЇМ ДОЛЮ

Хтось знаходить свою долю ще в школі чи навчаючись у вузі. Можна познайомитися з майбутнім чоловіком (дружиною) просто на вулиці, в кафе... Варіантів багато. А якщо всі вони випробувані, але людина, з якою будеш щасливим, так і не зустрілась, то залишається останній шанс — знайомство за оголошенням.

Катерина ЗУБЧУК

До таких знайомств ставлення неоднозначне. Багато хто вважає, що в газету пишуть люди сексуально заклопотані. “Це швидше схоже на кінні торги,— висловлює дехто й таку думку,— зріст, вага... Ще тільки не вистачає уточнення, яка ж масть — гніда чи “в яблуко”. Мовляв, зверніть увагу: обов’язково зазначається, що той, хто відгукнеться, повинен бути забезпеченим — без матеріальних і житлових проблем. Це стосується як чоловіків, так і жінок.
Є й інша точка зору. Молоді, зокрема, вважають, що їм нема потреби вдаватись до заочних знайомств. Зрештою, на їх думку, будь-яка нормальна людина може самостійно знайти свою “половинку”. Але, як кажуть, не варто зарікатись.
До речі, нам доводиться одержувати листи і зовсім молодих. Навіть трохи дивно, коли хлопець, якому ледве за двадцять чи така ж дівчина, вже вдаються до послуг “служби знайомств”. Хлопці нарікають, що сучасні дівчата і палять, і п’ють, і корисливу натуру мають (“їм тільки гроші подавай”). Дівчата, у свою чергу, пишуть про розчарування представниками сильної статі, які чи то на горілку все проміняли, чи взяли собі в голову, що дуже “круті” і можуть будь-кого завоювати.
І все ж сьогодні мова не про цих розчарованих молодих людей. Як би там не було, у них більше можливостей для знайомства. Вони або вчаться і мають широке коло для спілкування, або працюють, а вільний час проводять там, де бувають їх ровесники,— у кафе, на дискотеці. Зрештою, багато хто з них має доступ до Інтернету, який, як прогнозують спеціалісти, за декілька років стане своєрідною “свахою” — кожна п’ята людина знаходитиме свого партнера саме завдяки цій всесвітній електронній павутині. А ось у старших людей, навіть людей середнього віку, це коло спілкування обмежене в силу об’єктивних обставин. Саме їм і потрібна “служба знайомств”. Як висловилась жінка, яка зателефонувала в редакцію, щоб взяти адреси самотніх чоловіків, оголошення яких прочитала в газеті, в усіх цивілізованих країнах таке знайомство давно вже практикується. Інша справа, що не завжди такі знайомства закінчуються успішно.
Про це пише якраз наша читачка з Луцька: “Мені скоро п’ятдесят. П’ятнадцять років тому розлучилась. Виростила дітей, діждалась внуків. З літами самотність не дає спокою. Ось і подавала я оголошення у вашій газеті — хотіла познайомитись з порядним, інтелігентним чоловіком. Було багато телефонних дзвінків, були зустрічі. До речі, всі чоловіки, з якими я познайомилась, варті уваги. І я вдячна їм за те, що відгукнулись. Але того мужчину, при зустрічі з яким йокнуло б серденько,— так і не побачила. Можливо, то я неправильна жінка — не мудра, не хапаюся, як в народі кажуть, за рятівну соломинку. Можливо, так складається тому, що я матеріально незалежна. А, може, через те, що досить довго була сама. І ось тепер взяти на себе відповідальність — мені лячно. Адже я зараз вільна (діти дорослі, вони вже самі по собі): хочу лежу, хочу прибираю у квартирі, хочу — йду на каву. Увагою чоловічої статі я не обділена, але часто задумуюсь, чи зможу ще когось покохати. А без любові для мене немислимо зв’язати свою долю з іншою людиною...”.
Ще одна наша читачка з Луцька говорила: “Не з моїм, видно, щастям зустріти хорошу людину для життя...”. Вона теж розлучена, має дорослих дітей. Подавала своє оголошення в рубрику “Так хочеться бути в парі”. Як розповіла, відгукнулось чимало чоловіків. З багатьма зустрічалась. А ось чи буде серед них той, з ким зможе розділити свою самотність, чи матимуть продовження їх стосунки?
— Поки що я в цьому не впевнена,— каже жінка. — Один чоловік, теж розлучений, мені сподобався. Ми зустрічались. Посиділи в кафе. Він навіть запросив мене додому. “Я вас проведу”,— запропонував, коли я йшла вже на маршрутку. Така увага не могла не сподобатись. За якийсь час зателефонував і поцікавився, як я доїхала. Знову мені приємне таке ставлення. Може б, ми й далі зустрічались. Але зовсім скоро цей чоловік все поламав. Я зрозуміла з його пропозицій, що серйозних намірів у нього нема. Йому потрібна жінка не для сім’ї, а на один вечір...
І все ж ця жінка не втрачає надію, що десь є рідна їй душа. І треба шукати, бо хто шукає, той знаходить. Таким, поки що розчарованим у своїх пошуках жінкам, хочеться розповісти про ще одну нашу читачку. В її житті саме завдяки газеті стались такі зміни, що вона, як сама каже, буде вдячна за допомогу довіку.
Декілька років тому, після смерті коханого і “просто золотого чоловіка”, у страшній депресії Людмила Миколаївна написала лист в редакцію. Шукала “чуйну, добру, таку ж самотню людину для спілкування”. І знайшла. Зустрівся їй вдівець, який теж втомився від самотності, бо в дорослих дітей — свої інтереси, клопоти. Вони обоє згодом приходили в редакцію. Видно було без слів — тішаться з того, що зустрілись одне одному.
І тепер при кожній нагоді Людмила Миколаївна телефонує, щоб “вилити душу”. Не раз говорила:
— Я навіть не уявляла, що у моєму житті можуть бути такі зміни. Що зустрінеться такий добрий, уважний чоловік, з яким мені стало цікавіше жити, з яким я почуваюсь надійніше. Як би не сталося у майбутньому, я вдячна долі, що ще раз прихилилась до мене.
А це вже “чоловіча” історія. Почалась вона місяців два тому. До ведучої рубрики “Любить! Не любить” прийшов лучанин Віктор. Він дуже несміливо запропонував оголошення у “службу знайомств”. Виправдовувався, що ніколи не думав дожити до того, щоб ось так, через газету, шукати жінку. Та довелось... Дружина цього лучанина померла декілька років тому. Сини повиростали. Йому самому ще й п’ятдесяти нема, а життя ніби допливло до берега річки, яка вже висохла.
Оскільки Віктор у своєму оголошенні вказав, щоб листи надсилали “до запитання”, то я не могла знати, скільки жінок відгукнулось. Про це розповів він сам, коли нещодавно ще раз завітав у редакцію. Власне, він прийшов, щоб подякувати всім волинянкам, які писали листи на пред’явника документа № 339655, і “побажати їм жіночого щастя, успіхів у всіх починаннях...”.
Ось його зворушливий лист: “Просинаєшся вранці — думка одна: “Ти одинокий!”. Дивишся на дитяче ліжко — спить син. Душа тішиться: “Ти не сам, тебе люблять, ти потрібний дитині”. Виходиш на вулицю, бачиш сонечко, чуєш пташиний спів — радісно на душі. Життя продовжується!..
Діти виростають. Минають літа, сивина покриває скроні, але так хочеться бути у парі. Я ніколи не думав, що зможу через газету познайомитися з жінкою, а головне — впізнати в ній своє друге кохання. Можливо, і вона не могла зробити цей крок, бо думала: “Я потрібна дітям, і в них усе моє щастя, радість і любов!”. Милі жіночки, ви гарні, розумні. Я хочу подякувати всім, хто відгукнувся, хто писав листи, знаходив змогу зустрітись зі мною особисто. Ми не були знайомі раніше, але під час спілкування мали про що поговорити. Я не знав, чи зможу впізнати саме ту жінку, яка чекає мене, з якою пов’яжу своє життя. Я чекав кроку назустріч, сподівався на якусь підказку. І сталось саме так — цей крок зробила Вона. Симпатична, мила, дорога Віра Володимирівна, після зустрічі з Вами серце моє проснулось. Низький Вам уклін!”.
Вже в особистій розмові Віктор розповів, що надійшли йому листи з Маневицького, Любешівського, Іваничівського, Турійського, Камінь-Каширського, Турійського районів.
— Навіть не сподівався на таке,— говорив чоловік. — За останніх півтора місяця я мав стільки побачень, скільки не було їх за все життя. Адже я однолюб — мав дружину і на інших не задивлявся.
Знайшовши свою Віру Володимирівну, Віктор знищив всі листи від інших жінок, щоб вона навіть думки не мала, що він залишив для себе ще якийсь “запасний аеродром”.
Може, колись з таким же листом-подякою прийде в редакцію автор ще одного оголошення — його він особисто приніс цими днями. Ми зустрілись, як давні знайомі, бо не вперше цей чоловік звертається до нашої “служби знайомств”. Родом з Камінь-Каширського району, він майже двадцять літ жив у Росії, але так і не одружився. Повернувся додому. Надумав попрощатись із своїм холостяцьким життям. А в селі пари не знайшов: ровесниці давно заміжні, молодь пороз’їжджалась. Чоловік розповідав:
— Купив я тоді стареньку “Таврію” і об’їздив пів-Волині. Бував у селах Горохівського, Володимир-Волинського, Іваничівського районів, які мені подобаються, де землі хороші. Думав, знайду дружину, будемо хазяйнувати. Та знову — те саме: ровесниці сімейні, а молоді... Їм покурити, випити. Навіть чужі люди співчутливо радили “не зв’язуватись”.
Зараз цей чоловік живе в Луцьку. Як уже я говорила, через “службу знайомств” шукає долю. І поки що не знаходить. Але не втрачає надію.