Депутат Ратнівської селищної ради Андрій Дячук — один з першопрохідців нелегкої бізнесової справи, якому вдалось не лише вижити в скрутні часи, а й досягти добрих результатів...
Депутат Ратнівської селищної ради Андрій Дячук — один з першопрохідців нелегкої бізнесової справи, якому вдалось не лише вижити в скрутні часи, а й досягти добрих результатів. Він будує сучасні торговельні об’єкти, дбає, аби рідне селище ставало все гарнішим, привабливішим. Андрій Дячук — неординарна, обдарована людина. Будучи за фахом інженером-механіком, волею долі став і архітектором, художником, виконробом, майстром-столяром. А ще він — цікавий співрозмовник, з поетичним складом душі
Іван КАПІТУЛА
—Знаю, Андрію Яковичу, що ви у свій час закінчили Володимир-Волинський технікум механізації сільського господарства, а пізніше Українську сільськогосподарську академію. Працювали старшим товарознавцем райоб’єднання “Сільгосптехніка”, потім були викладачем. А потім раптом, у сорок сім років, подались у бізнесмени. — Я здобув фах інженера-механіка, бо вважав, що механізація — то наше майбутнє і там можна буде краще реалізувати себе. Але коли Україна здобула незалежність, настав час, коли сповна можна було проявити себе, показати на що ти здатен. Багато хто, створюючи бізнесовий фундамент, використали свої “солідні” посади. Щось дешево купили, дешевше приватизували. А я починав з нуля. Зареєструвавшись підприємцем, закупляв у населення картоплю і возив її у Львів, Київ, Одесу. Продавав і консервовану продукцію. Брав її на Заболоттівському овочесушильному заводі. Причому, тодішній його директор Григорій Шевчук мені довіряв, постійно відпускав продукцію у борг. Мій бізнес міцнів з кожним днем. У дев’яносто третьому вже створив мале підприємство “Віра”. Став його директором. Мав вже заступників, експедиторів. Треба було знайти ще хорошого бухгалтера. Тоді була велика недовіра до підприємців. Нас вважали хапугами. Тому мало хто до нас йшов працювати. А я переконав Серафима Захарчука, який працював у райвідділі культури. І він не жалкує. Хоч йому пішов уже 73-ій рік, але й досі успішно бухгалтерує. Гострою проблемою була відсутність автомобілів. — І ви поїхали в Росію, як багато хто? — Саме так — у Калугу. Там в одній із солідних організацій купив старенького самоскида. Придбав і автопричепа, вантажопідйомність якого тринадцять тонн. Машину в Калузькій ДАІ й зареєстрував. А щоб порожняком додому не гнати його, мені порадили автопричіп завантажити сірниками з місцевої фабрики. Повіз у Ратне півмільйона коробок сірників. Дали їх, до речі, без оплати. Повірили моєму “чесному слову”. У результаті поїздки в Росію вдалось не лише придбати великий автомобіль, а й повернути кошти, які витратив на купівлю його та затрати на дорогу. А ще появились перші гроші на рахунку в банку. — Але все відчутнішим ставав розвал економіки. Почалась нечувана інфляція. Чимало підприємців, фермерів у ті дев’яності роки збанкротували. А ви все-таки вижили... — У мене двічі обезцінювались гроші в банку. Але якось вдалося вийти із скрути. Підключилися до бізнесу мої діти. І я тоді заходився розширювати матеріально-технічну базу. — Як вам спало на думку викупити хлібопекарню, приміщення якої вже було напіваварійне. — Я викупив цю “розвалюху” за сорок тисяч гривень під склади. Ніякого зобов’язання щодо можливого випікання хліба не брав. Але тодішнє керівництво району почало мене агітувати, щоб цим зайнявся. І я “клюнув”. Бо воно пообіцяло, що виділить з держфонду чимало борошна за пільговими цінами. А я мав брати в банку кредит на велику суму. І за рахунок цього пільгового борошна за рік сподівався покрити його. Та обіцяного борошна не дали. І я опинився знову в тупику. Але я не з тих, хто відступає. Більше 300 тисяч гривень вклав на капітальний ремонт пекарні. І тепер її не впізнати, як нова. Однак, щоб запустити пекарню, треба до одного мільйона гривень. Обладнання дуже дороге. Хочемо закупити в німців тунельну піч. Тільки така піч дозволить успішно конкурувати з ковельчанами, які постачають хліб у Ратне, по його якості. Але постає інше питання: чи вдасться реалізувати до десяти тисяч буханок хліба (а саме така добова потужність цієї печі)? Адже конкуренція велика. — Андрію Яковичу, на розі вулиць Центральної та Шевченка виросла чудова сучасна будівля. Знаю, що це теж ваша. Що там буде? — Це — міні-маркет, в якому запропонуємо покупцям широкий асортимент продовольчих товарів. В ньому застосуємо найсучасніші форми обслуговування. Цей магазин, до того ж, працюватиме цілодобово. Але здача цього торговельного об’єкта в експлуатацію — це лише перший крок до здійснення великого задуму. Я тут викупив сім соток землі. І поряд з міні-маркетом у найближчі три роки має вирости сучасний торговельний комплекс загальною площею до 350 квадратних метрів, який буде з’єднано із згаданим магазином. До речі, на першому, підвальному поверсі торговельного комплексу торгуватимемо будівельними матеріалами. На другому — розмістимо продовольчі товари. Буде ще й третій, мансардний поверх, там відкриємо сучасний ресторан з готельними номерами. А підприємці Микола Тарасюк та Борис Грицевич збудують, так би мовити, ще два крила торговельного комплексу. Й в цілому він займе більше тисячі квадратних метри площі. Назвали його «Рать». Спільний проект уже виготовляється. — Ви сказали, що до ваших бізнесових справ підключились і діти... — Так, підприємцями стали обидві дочки — Тетяна і Мирослава, зяті Віктор Савчук та Віктор Мілінчук. А моя дружина, Надія Тихонівна, всі магазини справно забезпечує товарами та дбає про їх широкий асортимент. Ми працюємо, так би мовити, за сімейним підрядом. На 30-річному ювілеї Тетяни, який святкували недавно, я присвятив їй вірша. Ще одного вірша, до речі, написав на честь своїх перших вчителів та однокласників, якого зачитав на незабутній зустрічі колишніх випускників. Їм, як і мені, також виповнилося шістдесят. — То ви ще й поет? — Ще в школі полюбив літературу, захоплювався нею. Невдовзі почав писати вірші. — І на закінчення. Андрію Яковичу, наскільки мені відомо, ви вже не один рік займаєтесь благодійницькою діяльністю, допомагаєте бідовим людям, райлікарні... — Держава, на жаль, поки що не спроможна як слід вирішувати проблеми людей, особливо інвалідів, одиноких, дітей-сиріт. Тому таким, як я, підприємцям, частенько й доводиться надавати їм посильну допомогу. Недавно, скажімо, 2300 гривень виділив на ремонт фізіотерапевтичного кабінету та пологового відділення центральної районної лікарні. Мене непокоїть ставлення влади до завершення будівництва Іллінського собору в Ратному. Я вже не раз виділяв на собор кошти. Тепер вирішив за свій рахунок зробити і накрити оцинкованою жестю головний купол собору. Втім, якщо ж вдасться до цієї почесної благодійницької справи загітувати ще декількох бізнесменів, то тоді накриємо й увесь собор.
