НЕ БІЙТЕСЬ ЗАГЛЯДАТИ У СЛОВНИК...

“Кожна анархія — правописна, термінологічна чи мовна — тягне за собою й анархію духовну, найбільшого ворога недержавного народу”.
Іван Огієнко, 1935 р.

“Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля...”.
Максим Рильський, 1956 р.

Не встигло суспільство після політичного — “універсального” президентського та коаліційно-опозиційного — шторму трохи зітхнути (хто розчаровано, хто з надією), як “регіональний” грім ударив знову, тепер уже з урядового “неба”. Колоніально-малоросійський “привид” так званої двомовності, що ладен стати темною стіною посеред України, був начебто похований в “Універсалі національної єдності”, та ось він, диявольськи підступний, лукавий ворог нації, вигулькнув — і не де-небудь, а в програмі уряду. Як кажуть у народі, скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться. Але цікаво: на основі чого нині буде здійснюватись вимріяна Президентом і задекларована всіма зверхниками ідея єднання українців Заходу і Сходу держави? Схоже на те, що навіть урядовцям Азарову та Клюєву простіше й легше домагатися ревізії Конституції, законів України, аніж вивчити українську мову.
А тимчасом “привид” матеріалізується і з допомогою засобів масової інформації поволі підгризає живе тіло нашої мови. Коли з телеекрана звучить мова чужа, а внизу його — лише німим біжучим рядком, до того ж дуже часто неграмотно, пропонується рідна, то це всього-на-всього відчіпне державі з боку власників ЗМІ. А Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, мов якесь досягнення, озвучує свою домовленість з телевізійниками про певне кількісне співвідношення українського та російського мовлення, хоча Закон про мови “мовить” чітко і недвозначно: “... мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова” (стаття 33).
За такої слабкості влади, яка не вимагає дотримуватися чинного законодавства, а лише домовляється з тими, хто купив за гроші право творити мовну політику в начебто незалежній країні, Україна не скоро звільниться від окупації російськомовних “зміїв”. “І як легко при такім порядку підняти серед людності корінь усякого поступу й розвою”,— писав Іван Франко в першій українській газеті “Діло”, що виходила в Галичині. Слова його стосувалися соціально-економічних проблем, але вони справедливі і щодо культури та духовності.
Один з найбільш підготовлених українських тележурналістів Григорій Козаков нехтування літературними нормами в телерадіопросторі цілком справедливо назвав саботажем, який виявляється у прямій відмові від виконання своїх святих обов’язків — бути для мільйонів людей взірцем, еталоном мовлення. “Боюся навіть уявити собі,— пише Г. Козаков у газеті “Літературна Україна” 15 червня ц. р.,— з яким болем сприймали б корифеї Українського радіо й телебачення,.. як би хапалися вони за серце, коли б почули сьогодні те, що бурхливо-нестримним потоком мовних покручів удень і вночі вривається в кожну українську оселю”.
Сприймаючи цю тривогу як свою власну, думаєш-гадаєш: а чому ж безладові в ефірі не дають відповідної оцінки, не прагнуть поставити його поза межами законів, прийнятих найвищими державними мовознавчими інституціями, ні власники каналів, ні Нацрада? Адже цілком очевидно, що це проблема не тільки мовно-літературна, а й державна. Саме постколоніальний інформаційний простір, що замішаний на двох мовах, одна з яких була і є засобом асиміляції українського населення, та чужомовна преса, мабуть, найбільше спрофанували незалежність нашої держави.
На телеканалі “Інтер” нещодавно прозвучала новина: тут відкрито школу підготовки фахівців телебачення. Якою ж мовою вестимуться в цій школі уроки, не сказано. Допіру цей телеканал аж ніяк не можна рекомендувати дивитися тим людям, котрі хочуть вдосконалити свою мову. Ось які “уроки” широкій публіці щодня, а то й щогодини подає “Інтер”: “залишається у керма”, “не мають опіру”, “любов до спорту прищіплює тренер”, “поїзду” (родовий відмінок — В. Г.), “оберігом” (орудний відмінок), “профсоюзи”, “діставити”, “найсмачніший захіст від карієсу”, “Бахчісарай” і т. п.
Не набагато відстає у цій не вельми благородній справі порушення норм правопису української мови і канал “1+1”: “роз’їхались по своїм столицям”, “по крупицях”, “академічна гребля” (це, виявляється, не гідротехнічна споруда, не дамба, а спортивне веслування). Слід наголосити: так володіють мовою не люди, що дають інтерв’ю, а штатні працівники телебачення.
Канал “УТ-1” гордо й відповідально названий Першим національним. І що ж переймає з нього пересІчний (а не перЕсічний, як переважно говорять журналісти) громадянин? “Університет імені Шевченко”, “шарова блискавка”, “по результатам”, “дякую мого колегу”. Це кривомовлення настільки очевидне, що не потребує навіть перекладу, як кажуть, нормальною мовою. Варто хіба що зауважити: дякують не когось, а комусь. Зайве, либонь, говорити про дотримання правил правопису на донецькому каналі “Україна”, де ще донедавна інформаційна програма “Подробиці” велася по-українськи, а нині, вочевидь, після того, як посади спікера парламенту й голови уряду зайняли прихильники “двомовності”, тут знову переважає мова тих українців, для котрих зручніше послуговуватись буцімто російською, а на ділі суржиком: “так уж історічєскі сложілось”.
“А як виглядають з погляду мови телебачення Волині й обласна преса?”— цілком слушно може запитати читач. Ні, таких явних жахливих словесних покручів, які обрушуються на нас із Києва та Донецька, тут немає. Та це не значить, що відсутня проблема підвищення кваліфікації людей, котрі повинні досконало володіти словом. Важко дається деяким журналістам правильне наголошення слів: “центнЕрів” (замість “цЕнтнерів”), “зАйці” (замість “зайцІ”), чергування голосних літер при словозміні: “Тиміша” (замість “Тимоша”) — “Волинське телебачення”, узгодження слів: “понад двадцяти” (правильно — “понад двадцять”), “два українця” (“два українці”, “двоє українців”), “згідно рішення” (“згідно з рішенням”) — “Аверс”.
Не можу ще раз не відзначити прагнення більшості обласних газет до об’єктивності у недавню пору злочинного замаху кучмівської влади на письменницьку Спілку. Широкий резонанс тоді викликала стаття у “Волині” під назвою “Скільки коштує зрада?”. Про це доречно згадати хоча б тому, що й сьогодні деякі автори певної партійної орієнтації намагаються “пришити” газеті політичну заангажованість. Головний редактор “Волині” Степан Сачук у публіцистичній статті “Захисник Мороза в іпостасі політичного цензора” дав гідну відсіч одному з таких “прокураторів”.
Більш прискіпливо, ніж зазвичай, проаналізувавши кілька газет, що виходять у Луцьку, за 24 серпня, зауважив спільне для всіх порушення правил чергування голосних і приголосних у реченнях між словами. Ця начебто не дуже тяжка “хвороба” так званої місцевої преси стала прямо-таки пошестю. Тексти зі збігом голосних і приголосних можна читати очима, але не вголос: язика поламати можна. “Свято знову охопило усі мікрорайони міста” — пише “Луцький замок”. Чому б не написати ось так: “Свято знов охопило всі мікрорайони міста”? В цій же газеті: “у лютому цього року у Луцьку”, “пам’ять про героїв в серцях односельчан”. Так само свавільно поводяться з голосними та приголосними в інших газетах. Намагається позбутися цієї хвороби “Волинська газета”, та це вдається не завжди (“і у зерносховищах”, “та у сільськогосподарському підприємстві”, “поки у Москві”. На жаль, є подібні приклади і в газеті “Волинь-нова”.
Більш детальні приклади мовної анархії, словесного безкультур’я, що є загрозою всій нашій культурі й духовності, наведені в моїх статтях “Ступінь зрілості народу” (збірник «Державність, мораль і засоби масової інформації», 2000 р.) та “Мовна суверенність як вияв національної гідності” (зб. “Патріотами не народжуються”, 2002 р.).
Відтак порада майстра-словолюба, вмілого і мудрого доглядача рідномовного саду “заглядати у словник” для журналіста, редактора, літератора — не просто побажання, а постійна професійна, життєва необхідність.

ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА...
Наведені вище приклади, власне, всі підпадають під це Шевченкове “якби...”. Але є помилки, характерні, можна сказати, спільні для багатьох трудівників пера й ефіру. Неправильне написання, а надто калічне наголошення слів стало аж надто поширеним, і складається враження, буцім журналісти дотримуються своїх власних, а не узаконених правил правопису. Насправді ж вони просто не заглядають до того пишного словникового яру, про який написав у вірші “Мова” Максим Рильський.
Буквально щоднини, а то й частіше з телеекрана звучить вислів “торгівельна марка” — яскравий знак неякісної телепродукції. Бо ж попри такі схожі між собою словникові норми, як “торгОвець” і “торгівЕць”, прикметникова форма цього слова єдина: “торговельний”. З жахом іноді слухаєш репортерів чи навіть дикторів, котрі ось так вимовляють назви міст у родовому відмінку: “Парижу”, “Лондону”, “Санкт-Петербургу”, адже ці слова мають нормативне і, сказати б, нормальне закінчення “а”. На широкий загал озвучуються й такі покручі, як “накал”, себто “напруга” боротьби, “кидається у вічі” (“впадає в око”), “йдеться мова” (“йде мова”). Свавільними щодо українського правопису або просто скалькованими з російської мови є й такі слова і вислови: “Словакія”, “Турція” (“Словаччина”, “Туреччина”), “розмовляти на рідній мові” (“розмовляти рідною мовою”), “мешкає по вулиці” (“мешкає на вулиці”).
А кривонаголошень у мовленні — хоч греблю гати: “правИй” (той, хто має слушність, має рацію,— “прАвий”), “випАдок” (“вИпадок”), “локшИна” (“лОкшина”), “донькА” (“дОнька”), “новИна” (“новинА”), “спинА” (“спИна”), “колесО” (“кОлесо”), “Обруч” (“обрУч”), “нАпій” (“напІй”), “вряди-гОди” (“врядИ-годи”).
Поки що таку ось маємо культуру офіційного мовлення, яка віддзеркалює і загальну культуру суспільства і, що найприкріше, стан духовності й державотворення.