«ЗОЛОТИЙ» НАШИЙНИК

Лучанка Зоряна з подругою Аллою близько опівночі поверталися додому. Зустріли двох чоловіків, яких мало знали. Ті запропонували їм разом випити по чарці. Жінки погодилися й пішли в якусь квартиру. Там після пиятики один із незнайомців пограбував Зоряну, здер із її шиї золотий ланцюжок, забрав гроші. В іншої жінки інший грабіжник зірвав із шиї золотий ланцюжок, коли вона п’яна міцно спала. Зривання із шиї золотих ланцюжків у Луцьку стало масовим явищем. Але часто жінки самі в цьому винні
Віра КАЛИНОВСЬКА
Володимир КАЛИТЕНКО

ЗУСТРІЧ ОПІВНОЧІ
Зоряна із своїм чоловіком Ігорем розлучилася давно. Проте одного вечора вирішила навідатись до нього. Пішла з подругою Аллою. Чоловік прийняв їх, як годиться, пригостив кавою. Довго сиділи, розмовляли. Вийшли від нього близько опівночі.
— Давай зайдемо в магазин, я хочу купити щось на вечерю, — запропонувала Зоряна.
— Магазини уже зачинені, — нагадала Алла.
— Неподалік є один, який працює майже всю ніч.
Подруги попрямували проспектом Перемоги. Коли проходили біля школи № 15, Алла зустріла двох знайомих чоловіків — Святослава Соколюка та його друга Петра.
— Куди поспішаєте? — запитав Святослав.
— Зайдемо зараз в магазин, купимо щось на вечерю, а потім додому, — пояснила Алла.
— А, може, перехилимо по чарчині? Ото й буде вечеря.
Зоряна спочатку йти не хотіла, бо вдома, мовляв, чекає малий син, але Алла почала розхвалювати хлопців, сказала, що давно їх знає, й та погодилася.
Зайшли всі разом у магазин. Соколюк купив пляшку горілки, закуску.
— Тепер можна й додому повертатися, — сказав, ховаючи пляшку до кишені.
Квартира, в яку привів усіх Соколюк, була на третьому поверсі. Там уже сиділи якісь чоловіки та жінки. Всі вмостилися за столом на кухні. Дехто вже був напідпитку. Пляшку прикінчили швидко. Соколюк приніс ще одну.
Близько третьої години ночі дехто ліг спати. На кухні залишилися Зоряна, Алла, Святослав та Петро. Посиділи ще трішки, поговорили. Потім Алла й Петро вийшли в коридор. Зоряна також піднялася, але шлях їй перегородив Соколюк.
— Якщо ти сюди прийшла, то так просто звідси не вийдеш! — сказав п’яним голосом.
Він підійшов до жінки й несподівано та досить грубо зірвав з її шиї золотий ланцюжок з кулоном. Потім вихопив з її рук сумочку, висипав на стіл все, що в ній було. Забрав лише п’ятдесят гривень однією купюрою й вийшов з кухні.
Зоряна зібрала всі свої речі із стола й вибігла на вулицю. Услід за нею вийшла й Алла. Зоряна, схлипуючи, розповіла, що сталося.
— Ти ж їх ще й хвалила, — нагадала жінка. — А цей Святослав, виявляється, справжній грабіжник. Мені шию ледве не перерізав, коли зривав ланцюжок. Ще й гроші із сумочки забрав.
— Що тепер будемо робити? — запитала Алла.
— Я знову зайду до свого колишнього чоловіка. Можливо, він щось порадить, — сказала Зоряна.
Ігор, звичайно, вже давно спав, але, почувши дзвінок, відчинив двері.
— Знову ти? Що сталося? — здивувався. — Незабаром ранок, а ти все десь бродиш.
— Мене щойно пограбували. Здерли з шиї золотий ланцюжок, забрали гроші.
— Хто?
— Якийсь Святослав. Живе тут неподалік.
Ігор потелефонував у Луцький міський відділ внутрішніх справ.

ОБНІМАЄ — НЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЛЮБИТЬ
Викравши золотий ланцюжок та гроші, Соколюк разом з двома друзями попрямував у бік залізничного вокзалу. Про золотий ланцюжок нічого не говорив. Гроші ще були в кишені, тому в одному з нічних барів посиділи, доки почало світати. Друзі пішли додому, а він подався на ринок, продав золотий ланцюжок, а гроші викинув на гральні автомати.
Святослав Соколюк приїхав у Луцьк із Сумщини в гості до матері. Тут проживає і два його брати. Давно ніде не працює. Головне його ремесло — грабежі і крадіжки. У Луцьку він більш-менш спокійно прожив лише тиждень. Потім знову ступив на злочинну стежку. Його туди вже тягнуло, як магнітом. Та й гроші були потрібні.
Працівники міліції розшукали грабіжника й заарештували. Під час розслідування виявилося, що за короткий час перебування в Луцьку він вчинив ще кілька злочинів...
Лучанка Наталка відзначала свій день народження. Коли гості сиділи за столом, хтось постукав у двері й зайшов у коридор. Надворі вже давно стемніло.
— Олександре, подивися, хто там, — попросила Наталка свого співмешканця.
Той вийшов й одразу повернувся.
— Соколюк, син нашої сусідки, хоче тебе також привітати, — пояснив. — Може, вийдеш до нього.
Наталка виходити відмовилась. Налила чарку горілки й простягла:
— Пригости Святослава та й нехай іде.
Олександр виніс чарку непрошеному гостю. Той випив і пішов, але через кілька хвилин повернувся. Двері в коридор були відчинені. Гості пили в одній кімнаті. Святослав відчинив двері в іншу кімнату. Там нікого не було. Зайшов й одразу почав нишпорити, шукаючи, що вкрасти. На підлозі взяв коробку з набором посуду. Там же стояли і новенькі жіночі чобітки. На полиці помітив сумочку. Витяг з неї телефон «Нокіа». Все вклав у свою велику торбу й тихо вислизнув з кімнати.
Близько опівночі гості Наталки розійшлися. Господиня зайшла в іншу кімнату й одразу помітила, що там зникло чимало цінних речей.
— Все викрав Соколюк, — сказала Олександру. — Більше до нас у квартиру ніхто не заходив.
— Але ж він випив чарку й одразу пішов.
— Міг повернутися.
Наталка так впевнено говорила, бо добре знала Соколюка, адже він приїжджав до матері із Сумщини не один раз і постійно обкрадав лучан.
Цього разу встиг обікрасти й ще одну лучанку Ірину, уже не молоду, але легковажну. Вона з Святославом познайомилася два роки тому. У вівторок її до себе покликала сусідка. Там сидів Святослав. Ірина вже була напідпитку.
Випили горілки ще втрьох. Хміль зашумів у головах.
— Ходімо в іншу кімнату, — запропонував Соколюк.
— Можна й в іншу, — не заперечувала Ірина, піднялася із стільця й, похитуючись, пішла.
В кімнаті, куди прийшли, нікого не було. Посідали на дивані. Соколюк побачив у жінки на шиї золотий ланцюжок, на якому висів кулон із зображенням Божої Матері.
«Річ не дешева» — майнула думка.
Почав жінку обнімати. Вона схилилась і прилягла. Горілка її одразу ж приспала.
Години три була Ірина в міцних обіймах Морфея. Коли прокинулась і трохи очуняла, нікого біля себе не побачила. Піднялася й пішла додому. Вдома роздягнулась, подивилась на себе в дзеркало й злякано відступила: на шиї не побачила золотого ланцюжка з кулоном, а він же коштував понад дев’ятсот гривень. Зрозуміла, що коли спала, його із шиї зняв Святослав.

ЯКИЙ ІШОВ, ТАКУ Й ЗНАЙШОВ...
У Луцьку немало любителів золотих ланцюжків. Таким виявився і дев’ятнадцятирічний Михайло Ілляшик. Хлопець ніде не працював, а гроші були потрібні не тільки на харчі. Нерідко заглядав і в чарку.
Того дня Михайло, як завжди, бродив містом. Під вечір опинився на вулиці Кравчука. Саме в цей час поверталася з роботи Ольга. Була вже майже біля свого будинку, коли побачила, що назустріч йде молодий хлопець у чорних штанях та сорочці в клітинку. Коли був за кілька кроків, озирнувся навколо, потім несподівано підскочив до неї й різко рвонув з шиї золотий ланцюжок із хрестиком.
Ольга закричала, але грабіжник кинувся у двір за будинки й зник...
Пограбував Ілляшик й ще кількох жінок.
Уже минула північ, коли Михайло проходив неподалік спорткомплексу, що на вулиці Писаревського. Побачив хлопця й дівчину, котрі сиділи на лавочці та цілувалися. Це були лучани Оксана та Віталій. Поряд, на іншій лавочці, лежала жіноча сумочка. Ілляшик, ховаючись поза кущами, підповз до них, вхопив сумочку й кинувся навтікача.
Коли відбіг на безпечну відстань, зупинився, важко дихаючи. Прислухався. Погоні не було чути. Хотів відкрити крадену сумочку, аби подивитися, що в ній, але зовсім поряд несподівано пролунало:
— Міша, то ти?..
Озирнувся й побачив Наташу. Познайомився з нею недавно. Вона була від нього старша на кілька років. Чомусь втекла з дому. Ночувала у підвалах та інших місцях. Так само займалася крадіжками.
— Чого такий задиханий? — запитала.
— Тікав, — посміхнувся Михайло й показав жіночу сумочку.
— І що в ній?
— Не знаю. Хотів саме подивитись.
У сумочці нічого особливо цінного не було. Губна помада, пудра, ще якісь дрібниці. Грошей виявилося небагато.
— Ходімо в бар, — запропонував Михайло й пожбурив сумочку у кущі.
У барі нічні бродяги посмакували коньяком, випили по пляшці пива. Грошей більше не було.
— Пішли погуляємо. Може, ще когось зустрінемо, бо без грошей, як без рук, — запропонувала Наташа.
— А куди? Можна знов до спорткомплесу, де я недавно був. Там непогане місце.
— Біля спорткомплексу чекали довго. Була вже перша година ночі. Нарешті побачили самотню жінку років під тридцять. На плечі у неї висіла сумочка. Михайло й Наташа вдали із себе закоханих, почали обніматися. Коли жінка порівнялася з ними, Михайло вдарив її в обличчя. Жінка впала. Кинулися до неї. Наташа затулила незнайомці рота, аби не кричала, а Михайло здер сумку. Обоє пірнули в темінь і зникли.
Михайло й Наташа добігли до вулиці Теремнівської й зупинилися біля ставка. Вирішили оглянути сумочку. Там виявили мобільний телефон і сто вісімдесят гривень. Більше нічого з неї не брали. Сумочку з усіма іншими речами Ілляшик пожбурив у ставок.
Рік тому Михайло Ілляшик уже побував на лаві підсудних, але ніяких висновків для себе не зробив. Знову, як і слід було чекати, впіймався. Цього разу Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на чотири з половиною роки. З нього також будуть стягнуті збитки, заподіяні потерпілим.
А ось Святослав Соколюк вшосте вступив у конфлікт із законом. Раніш його вже судили за зберігання патронів, крадіжки та пограбування. Отож, досвід спілкування з богинею правосуддя Фемідою мав чималий. Намагався уникнути відповідальності й цього разу. Коли відчув, що не вдасться, написав скаргу прокурору Луцька, складену з суцільних вигадок. Доводив, що коли його міліція затримала й допитувала, то приставляла до голови пістолет й погрожувала вбити. У кабінеті йому налили повну склянку спирту й змусили випити. Коли зовсім сп’янів, то говорив, а потім підписував сам не знає що. Потім його випустили, але тільки вийшов з міліції, одразу надягли наручники й сказали, що затримали п’яного.
Вигадки не допомогли. Луцький міськрайонний суд в усьому розібрався й засудив Святослава Соколюка за скоєні злочини на чотири роки позбавлення волі.
Любителі золотих ланцюжків покарані. Грабіжницьких гаманців вони не збагатили, а перетворилися в нашийники, які висітимуть на злочинцях, доки ті не вийдуть із-за грат.