ВОЛИНСЬКА ФАЛЬШИВКА БРОДИТЬ ПО СВІТУ

Петро БОЯРЧУК

Весною нинішнього року хтось прислав до редакції “Волині” ксерокопію публікації, що її надрукувала зареєстрована в Комітеті Російської Федерації по пресі газета “За СССР”, яка видається в Білорусі. Тим часом вона, випливає з тексту, передрукувала її з першого у 2004 році числа російськомовної “Правды Приднепровья”.

З’ясувалося також, що у вересні 2005 року цю публікацію, але під заголовком “Слізно благаю – простіть мене, люди!”, надрукувала ще й газета відомої проімперським спрямуванням партії прогресивної конотопської соціалістки Наталії Вітренко “Народна опозиція”. Ймовірно, з’являлася вона і в інших газетах подібного штибу. Однак уперше побачила світ під заголовком “Не може бути примирення з катами!” у вересні 2002 року в компартійній газеті “Радянська Волинь” в Луцьку. І майже в усіх випадках починалася звісткою про те, що редакцію “Радянської Волині” відвідала “літня жінка і передала цей матеріал – сповідь активної в минулому бандерівки”. І зважилася на таке (це випливає з тексту) уродженка Романова Луцького району Надія Вдовиченко, аби “спокутувати свій гріх перед людьми”.
— Мама не могла таке написати, — сказала мені дочка Надії Тимофіївни Ольга Оверчук, котра попросила “Волинь” допомогти розібратися в цій історії. – Раніше нікуди не зверталась, бо не думала, що знайду правду. Та коли ця брехня повторюється і повторюється, то вже нема як мовчати.
А ще до зустрічі з Ольгою я отримав листа від уродженки Романова, племінниці Надії Вдовиченко Марії Козачук, котра мешкає на Хмельниччині. “Це страшна брехня”, — написала вона про ту ж публікацію і підкріпила свій висновок конкретними аргументами.
Але вернімось до “сповіді”. “Нас було у батьків п’ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери, брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна… Ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і їздили по селах, було нам дано заданіє душити людей”, — говориться у ній. Та саме ці рядки і засвідчують, що “сповідь” — звичайний фальсифікат. Бо хіба могла Надія Вдовиченко, аби писала вона, забути, що було у її батьків Тимофія та Одарки дітей не п’ятеро, а шестеро? У Романові і до початку дев’яностих жила ще одна її сестра Марія.
Козачук, котра підлітком жила разом з тіткою Надьою і бачила, що ніхто нікуди ночами не ходив, у своєму листі зазначила: “ В УПА був тільки Степан. Його за те розстріляли в Луцькій тюрмі. Крім дядька Степана, ніхто із сім’ї Вдовиченків у бандерах, як написано в тій статті, не був, а в Сибір вивезли за Степана бабцю, діда і сімнадцятилітню Ніну”.
Не треба й говорити, які думки викликали у читачів ось ці слова “сповіді”: “Душінням займалися чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу, забирали корови і свині, усе переробляли, но коли за одну ніч в селі Романові задушили 84 душі, хоч ніч зимою велика, ми не могли з тим усім справитись”. Уродженець сусіднього з Романовим села Ботин мешканець Луцька Віталій Кондратюк, якого в жодних симпатіях до бандерівців не запідозриш, заперечив: такого, щоби за одну ніч в Романові чи навіть цілому тому кутку знищили “84 душі”, ніколи не було.
Ніколи не чули про такий масовий теракт у Романові і вчителі місцевої середньої школи. “На Червоній вулиці, — зазначила викладачка історії Жанна Магольон, — навіть і всіх, хто жив там, стільки не було”. Вигадкою назвав той теракт мешканець Ботина Сергій Бохонко. Заперечив він і окреслену “сповіддю” одіозну роль Надії Вдовиченко, яку знав особисто. Мовляв, неправда про неї. “Не було такого”, — сказала уродженка Романова Катерина Несмянович з Ківерців, котра знала і Надіїну сестру Ольгу, і була досить близько знайома з Ніною Вдовиченко.
Думаю, не зайве тут сказати ось про що. До 1939 року, коли перші совєти розпочали у нас тотальну боротьбу з “ворогами народу”, пам’ятає Романів тільки один-єдиний випадок, що в селі загинула від злочинних рук ціла сім’я. Від червня ж 1941-ого подібні трапунки потяглися цугом, хоч найчастіше ніхто достеменно не знав, чия і за що вершилася так мста. Без суду і слідства в перші дні нападу гітлерівської Німеччини у Луцькій тюрмі було розстріляно 30 романівців. Коли совєтська влада прийшла вдруге, всі ті злочини поклалися у провину оунівцям. Нерідко – без жодних доказів.
А про романівських Вдовиченків я вперше почув у 1993 році від нині покійної вже мешканки села Пустомити Горохівського району Олени Ступак. Розповідала, як у вересні 1945 тікала разом з Одаркою, Тимофієм та їхньою донькою Ніною із спецпоселення на півночі Росії. Про це і розповів у “Волині”. А невдовзі відгукнулась листом до Олени Тихонівни Марія Козачук. Повідомила і про подальшу долю Ніни, яку, написала, забрали свої ж, і про дев’ятнадцятилітню Олю, яку “також свої замучили, тільки раніше”, бо втекла до них ще коли виселяли. У “сповіді” ж Надії Вдовиченко несподівано прочитав, що Ніна із спецпоселення не втікала, що звідтам її відпустили, бо підписалася “видавати бандерів”, але “ще не приїхала до доми, як її чекають”. Звідки ж, аби дівчина підписалася на співробітництво з НКВС, “бандери” так хутко про це довідалися, якщо не мали зв’язку із спецслужбами чи самі не були енкаведистами?
Катерина Несмянович у сімнадцять літ оберталася в колі юнаків та дівчат, котрі володіли певною інформацією про місцеве повстанське підпілля. Спираючись на чуте в їхньому середовищі, вона припускає, що Ніну Вдовиченко могла зліквідувати СБ ОУН. Але дотепер пані Катерині пам’ятається, що після допиту службою безпеки Ніна залишалась у своєму селі. Несмянович ще не раз бачила її в товаристві сільського хлопця Івана Бондарчука, з яким Ніна дружила. І лише перегодом вона зникла. Пішов поголос – знищена бандерівцями.
А Олю Вдовиченко Катерина Несмянович особисто зустріла значно пізніше після її втечі в домівці своєї подруги юності Ольги Миколайчук. Ще через трохи від своїх друзів вона довідалася, що група повстанців, в якій знайшла собі прихисток Вдовиченко, наскочила на енкаведистську засідку і “всіх їх там постріляли”. Як бачимо, інформація про загибель молодших дочок Одарки та Тимофія Вдовиченків неоднозначна. У пропагандистському ж розумінні смерть їхня була не менш вигідною сталінщині, оскільки ставала жорстокою пересторогою для всіх, хто намагався в упівських боївках знайти порятунок від переслідувань влади і збільшував їхні ряди.
Як же з’явилася “сповідь”-фальшивка в “Радянській Волині”? Редактор цієї газети Ігор Кузьминський розповів мені, що у вересні 2002 року до редакції прийшла стара вже жінка, яка сказала, що вона з Романова, назвалася Надією Вдовиченко, “трясущимися” руками дала написаний “корявим почерком” матеріал, запевнила, що сама була свідком усіх подій, про які в ньому мова, але наполягла, щоби при публікації прізвище її в газеті вказаним не було. А перегодом сюди навідалась інша жінка. Вже з Маяків. Назвалась родичкою Надії Вдовиченко і забрала її рукопис, бо “хтось його авторці погрожував”. “Я вам кажу, ось хрест святий, що так воно є”, — підсилив свою оповідку Кузьминський.
Після такої клятьби можна було би й повірити. Але в дійсності Надія Вдовиченко померла ще у травні 2000 року, тому принести до редакції “матеріал” ніяк не могла. А від 1996 року, після чергового інсульту, їй, розповіла Ольга Оверчук, “навіть ложка з рук випадала”. Та й після першого інсульту в 1991 році до писання не бралась. А з 1956-ого, про що в “Радянській Волині”, здалося, навіть не здогадувались, і жила не в Романові, не в Маяках, а в селі Лище. Чому ж в редакції не перевірили авторство і зміст сумнівної “сповіді”?
– Я цей матеріал пам’ятаю, — розповідав Ігор Кузьминський. – З ідеологічної точки зору — сильний. Але просто так до друку його не дав би. Я дав почитати Пхиденкові, Наконечному. Ну, такий матеріал, що… Зразу ж на комп’ютері набрали. Виходить, благословили ту замішану на півправді брехню “у світ” тодішній депутат Верховної Ради України перший секретар Волинського обкому КПУ Станіслав Пхиденко і достатньо обізнаний, мабуть, в традиціях провокативної діяльності НКВС — НКДБ, оскільки в есесерівському минулому відав архівом тодішнього обкому КПРС — КПУ, колишній редактор “Радянської Волині” Владислав Наконечний.
Спираючись на оту фальшивку, “Радянська Волинь” ще раз доклалася до “розвінчування” вояків ОУН – УПА, яких “нахабно намагається реабілітувати влада”. “Правда Приднепровья”, публікуючи цю фальшивку, лякає своїх читачів, що “ідейні спадкоємці С. Бандери знову рвуться до влади”, а за “благообразним обличчям Ющенка криється звіриний оскал ОУН – УПА”. “За СССР” — фальшивкою “ілюструє”, “у що обійшлася тисячам людей “незалежність” катів”. Ось така продажна ідеологія.