Його фільми – духовний код нашої нації.
«Кинув пасти корів та подався «вчитися на артиста»: як ставав на ноги легендарний український актор
Кожен народ має власні міфи. Без них немає культури, немає нації. У щасливій і трагічній долі українського актора і режисера Івана Миколайчука було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі у багатодітній селянській сім’ї, раннє кохання, рання слава і рання смерть. А ще — рідкісної краси обличчя, «останнє обличчя» патріархального, напів’язичницького світу, що зникав на очах, рідкісна чоловіча стать і унікальна пластичність. І при цьому — напружений внутрішній світ, душа, яка з дитячою серйозністю й наївністю філософа переймалася вічними проблемами буття
Але найвиразнішою ознакою обраності були майже містичні Іванові стосунки з кінематографом. Колись почув він по радіо народну грузинську пісню «Суліко», кинув пасти корів та подався до Чернівців «вчитися на артиста». То був древній таємничий поклик долі, бо у короткому тексті тієї пісні ніби концентрувався сюжет «Тіней забутих предків» — класичної повісті Михайла Коцюбинського та фільму, зробленого за нею Сергієм Параджановим, спадкоємцем трьох кавказьких культур. Цей найбільш знаний український фільм, що здобув десятки міжнародних нагород, назавжди ввів Івана у контекст світової культури, але й відіграв у його житті фатальну роль: актор цілковито розділив долю свого першого героя, Івана Палійчука. Багато в чому повторив він також і драму свого другого героя — Тараса Шевченка («Сон») — навіть помер, як і геніальний поет, на сорок сьомому році життя.
Розділив Іван і долю українського поетичного кіно в цілому, кіно, що здійснило в середині 1960–х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Це був справжній енергетичний вибух, що породив, окрім параджановського шедевру, декілька блискучих картин Леоніда Осики та Юрія Іллєнка (зокрема «Білого птаха з чорною ознакою» — автобіографічну версію Іванового дитинства на Буковині). Вісім років карколомного успіху, всезагальної любові та визнання, а потім — заборона поетичного кіно партійною постановою, напівзабуття, необхідність зніматися в посередніх, а то й слабих кінострічках. І відчайдушна, вперта воля зберегти вірність собі.
Читайте також: Волинські «Оскари» отримали редакторка зі Львова і Матір Тереза з Луцька (Відео).
Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла й надломилася раніше, ніж захворіло тіло.
Іван почав писати сценарії, зняв як режисер два фільми, подарував у «Вавілоні–ХХ» національному кіно інтонацію вертепу — старовинного українського лялькового театру, що балансував на грані між трагічною містерією й дешевим балаганом. Іван рятувався іронією та самоіронією, гумором, яким був обдарований не менше, ніж релігійним інстинктом. Сміявся, щоби не плакати, лукаво плутаючи бувальщини з небилицями, історію з міфологією — все те, що можна назвати пам’яттю роду, генетичною пам’яттю нації.
Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату й матір, захоплювався жіночою вродою, любив дітей і коней. Та понад усе на світі йому подобалося поринати у власні сни й фантазії, вслуховуватися у таємну музику світу й перекладати все це мовою кіно. Його безмежно вабили ці віртуальні ігри з привидами, з тінями на полотні екрана, які він живив власною кров’ю, власною справжністю. Він мріяв зняти фільм про Митця, його пристрасть і біль, про найболісніше із рабств — рабство духовне, на яке прирікає людину талант. І — про внутрішню, таємну свободу художника, котрої не вдається знищити до кінця жодному найтоталітарнішому суспільству.
Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла й надломилася раніше, ніж захворіло тіло. Народжений дуже чистим, природним, він був не захищений від бруду й вульгарності нашого штучного світу.
Але як митець Миколайчук лишив нам свій Шлях, котрий він збирав і складав із «тисячі снопів вітру», з «поезії й правди», прагнучи розгадати знаки й сенс не лише свого таланту, але й людської долі загалом. А ще він лишив на целулоїдній плівці свої очі. За відомим повір’ям, душа не просто відбивається в очах, вона дивиться крізь них із глибин тілесної оболонки чи з глибини іншого простору.
Душа світу пильно дивиться на нас очима Івана Миколайчука…
Людмила ЛЕМЕШЕВА.
