Чоловік ковельчанки Тамари потрапив за грати. Не чекаючи його повернення, вона знайшла собі співмешканця Михайла, п’яничку й неодноразово судимого. Разом пили у неї на квартирі. Сварилися й билися. Одного вечора Михайло приревнував її до іншого чоловіка...
Чоловік ковельчанки Тамари потрапив за грати. Не чекаючи його повернення, вона знайшла собі співмешканця Михайла, п’яничку й неодноразово судимого. Разом пили у неї на квартирі. Сварилися й билися. Одного вечора Михайло приревнував її до іншого чоловіка, жорстоко побив, від чого вона одразу померла.
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
СМЕРТЬ У ВЛАСНІЙ КВАРТИРІ Ввечері, коли вже майже зовсім стемніло, до сусідки Олени прийшов п’яний Михайло Іванюк. Сів на стільці, віддихався, але чомусь мовчав. — Ти щось хотів? — запитала сусідка. — У мене щойно сталася біда, — важко видихнув. — Яка біда? Не вистачило, мабуть, грошей на пляшку? У мене їх також немає. Отож, даремне прийшов. — Справа не в грошах. У мене справді чорна біда. Я тільки-но вбив свою співмешканку Тамару. — На п’яну голову що хочеш приверзеться. Навіть чортики із рогами, — зауважила Олена. — Не віриш? Зараз підемо до хати Тамари, то й подивишся... Дзвони негайно у міліцію, бо будеш також відповідати за те, що знала про вбивство, а не повідомила, куди треба! Олена ще раз із недовірою подивилася на Михайла. Крім переляку, на його обличчі більше нічого не було написано. Зрозуміла, що він говорить правду, підняла телефонну трубку й набрала номер. — Черговий Ковельського міського відділу міліції слухає, — почулося в трубці. — Щойно мою сусідку Тамару Шевчик вбито. Терміново приїжджайте сюди! — Хто вбив, вам відомо? — Її співмешканець Михайло Іванюк. — Повідомте адресу. — Вулиця Винниченка, будинок номер... — Оперативна група зараз виїде, чекайте, — пообіцяв черговий і поклав трубку. Чекати довго не довелося. Через кілька хвилин міліцейський автомобіль зупинився біля вказаного будинку. Двері виявилися незамкненими й працівники міліції зайшли у квартиру. Квартира була однокімнатна. Майже біля входу стояв диван, поряд на спині лежала жінка років під сорок п’ять. Вона була мертва. Верхня частина її була цілком оголена, нижня — у чорній спідниці. Лице й усе тіло було в синцях й кривавих плямах. На грудях, животі та ногах багато ран. Хтось жорстоко познущався із жінки. У квартирі нікого не було. Працівники мілції оглянули кімнату. Посеред кімнати лежав дуже забруднений килимок, на ньому валялися недопалені цигарки та сірники. Кров була не тільки на підлозі біля трупа, але й на дивані та подушках. На кухні також було дуже брудно. Посеред кухні лежали висипані просто на підлогу картопля, головки капусти, цибуля, інша городина. Біля стола багато пляшок та немитої посуди. Видно було, що в цій квартирі порядку ніхто не дотримувався, але часто чаркували. Через кілька хвилин у квартиру зайшов хтось із сусідів. — А де господар квартири?— запитав один міліціонер. — Господар, тобто чоловік Тамари, сидить у тюрмі за якийсь злочин, а господиня он біля дивана лежить. — Господар давно в тюрмі? — А хто його знає, ми цим не цікавилися. — А співмешканець, який її вбив, де зараз? — Вранці і вдень його бачили біля хати, а де зараз, не відомо. Іванюк нікуди не втікав, бо й куди втечеш? Розшукувати його довго не довелося. Вбивцю затримали й відвезли в Ковельський міський відділ внутрішніх справ. Він там одразу ж розповів, як вчинив важкий злочин — вбивство своєї співмешканки ковельчанки Тамари Шевчик...
КОРОТКА СУТИЧКА ДВОХ СУПЕРНИКІВ Колишній коханець Тамари Шевчик Валерій, хоча шляхи їх давно розійшлися, часом перед різними святами навідувався до неї у Ковель. Проживав він у селі Любче Рожищенського району. Знав, що вона вже чотири місяці має іншого співмешканця, проте привозив їй картоплю, капусту, цибулю, м’ясні продукти. Перед Новим роком, під вечір, знову навідався. Звантажив усе привезене, заніс на кухню. Знав, що Тамара ніде не працює, тож харчі знадобляться. У квартирі був і її новий співмешканець Михайло Іванюк. Один одного вони вже знали. Валерій витяг з торби пляшку горілки, поставив на стіл. — Тамаро, неси закуску! — нетерпляче вигукнув Михайло. Та швидко, бо душа горить. Чоловік справді був уже напідпитку, тому й поспішав горілкою залити пожежу в грудях. Тамара принесла закуску. Втрьох вмостилися за столом. Пляшку випили. Потім другу. Михайло зовсім сп’янів, почав чіплятися до Тамари, брудно лаятися, всіляко її обзивати. — Чого розшумівся, немов самовар? — запитав гість. — А ти тут хто, що лізеш не в своє діло, — підхопився із стільця Михайло й вчепився руками за піджак Валерія. — Я можу й по зубах трахнути за самовар! — Прийми свої руки, бо зараз побачиш, хто я такий! — погрозився Валерій. Той ще раз смикнув за піджак й пішов у кімнату, ліг у ліжко. За ним подалася й Тамара. Валерій вмостився на якомусь тапчані на кухні. Йти ночувати до когось із знайомих було вже пізно. У вікна заглядала темінь... Наступного дня Тамара та Михайло прокинулися, коли сонце було вже високо. Жінка насмажила м’яса, яке привіз колишній коханець, нарізала цибулі. Михайло витяг звідкись пляшку горілки. Вдвох розпили її, посмакували м’ясом. Знову між ними виник конфлікт. Співмешканець почав до неї чіплятися, дорікав Валерієм. Вона вдарила його рукою в лице. Іванюк не залишився в боргу, розбив їй губу, поставив під оком синець. Правда, на цьому конфлікт нібито вичерпався. Обідати коханці сіли пізно. Попередній хміль ще не вивітрився, але Тамара запропонувала: — Може, вип’ємо ще? — Можна було б, бо ж у роті пересохло. А хіба ти щось маєш? — з надією подивився на неї Михайло. — Треба десь роздобути. — Де ж ти її роздобудеш без грошей? Жінка несподівано витягнула десять гривень: — Перебіжи купи... Тільки довго не затримуйся, як завжди в тебе буває. — Не затримаюсь,— кинув співмешканець і зник. Повернувся Михайло десь через годину. Приніс пляшку. Переступив поріг кімнати. На підлозі біля дивана побачив співмешканку. Вона лежала майже нерухомо. Верхня частина її тіла була цілком оголена, нижня — у чорній спідниці. Зрозумів, що жінка дуже п’яна. — Коли ти встигла так насмоктатися? — запитав зі злістю. Тамара пробурмотіла щось нерозбірливе й замовкла. Більше не промовила жодного слова. «Мабуть, доки мене не було, знову приходив Валерій, випив ще з нею й вона йому віддалася, звичайно», — кольнула в мозок здогадка. Ревнощі — пережиток минулого? Іванюк кілька хвилин стояв над співмешканкою, сподіваючись, що вона з ним заговорить. Тримав у руках щойно куплену пляшку горілки. Злість клекотіла в грудях, немов вода в казані. Врешті-решт сплюнув на підлогу й швидко пішов, майже побіг на кухню. Поставив на стіл пляшку, потім вхопив табуретку, виламав із неї дерев’яну ніжку й кинувся в кімнату знов. Тамара, як і раніш, мовчки лежала. Вдарив її ніжкою від табуретки по голих плечах та животі. Вона закричала, схопилася з підлоги й впала на подушки, котрі лежали на дивані. Іванюк продовжував її бити. Куди бив, йому зараз було байдуже. Спочатку жінка кричала, намагалась прикрити голову руками, потім скотилася з дивана знову на килимок й замовкла. Лежала нерухомо, немов не відчувала ударів. Михайло схилився над Тамарою. Здалося, що вона не дихає.. Взяв її за руку, помацав пульс. Пульсу не було. «Мертва», — зрозумів й перелякався. Кілька хвилин стояв, немов закам’янілий. Потім махнув рукою й побрів на кухню. Побачив на столі пляшку й одразу заспокоївся. Вирішив, що час вечеряти, бо за вікном уже темніло. Насмажив м’яса, нарізав хліба, вмостився за столом. Сидів довго, аж доки не допив пляшку горілки, котру приніс із магазину. У голові зашуміло, немов у вулику. Навіть забув, що тільки-но вчинив. Згадав, коли знову побачив Тамару, котра лежала на підлозі біля дивана. Тоді вирішив піти до сусідки й потелефонувати у міліцію... Михайло Іванюк уже тричі встиг побувати на лаві підсудних в основному за крадіжки. Ніде не працював, хоча мав спеціальність автокранівника. Але по тюрмах відвик від роботи. Коли останній раз вийшов на волю, квартири не було. Прийняла сестра, котра проживала в Ковелі. Пиячити продовжував, бо, за висновками лікарів, вважався хронічним алкоголіком. Нелегко було сестрі проживати з таким квартирантом, але мусила терпіти. Все ж таки рідний брат. Де подінеться, якщо його вижене? Раніш Іванюк мав дружину та дочку. Але дружина з п’яницею не могла вжитися, й вони розлучилися. Життя з пияком, який ще має й буйний характер — то лише страждання та муки і для дружини, і для дітей. Тамару Шевчик познайомила з Михайлом її подруга. Відтоді вони й стали коханцями. Чоловік Тамари сидів у тюрмі й Іванюк, не довго роздумуючи, перебрався до неї на квартиру. Жінка ніде не працювала, але також любила випити. Напевне, це їх і поєднало. Правда, після випивки часто сварилися. Михайло вимагав, аби Тамара розлучилася із своїм чоловіком Петром, який відбував покарання в тюрмі. Тамара завжди відповідала: — Без твоїх порад я сама в усьому розберуся! Це його злило, часто ставало причиною сварок А ще часом і колишній коханець Валерій навідувався. Кажуть, що ревнощі — пережиток минулого, але саме через них нерідко трапляються сімейні трагедії. Саме так сталося після останнього приїзду Валерія до Тамари. Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області за скоєння важкого злочину у нетверезому стані засудила Михайла Іванюка на дванадцять років позбавлення волі. На користь сина загиблої із вбивці буде стягнуто понад 25 тисяч гривень моральної і матеріальної шкоди. Верховний суд України вирок залишив без змін. У своїй важкій смерті Тамара в значній мірі винна й сама. Пиячила, ніде не працювала, ще знайшла собі й коханця, хронічного алкоголіка і безробітного, який кілька разів побував за гратами. Жінка хоч в якійсь мірі мусить бути перебірливою, а не підбирати те, що вже нікому не потрібне і давно лежить на смітнику. З таким ні справжнього кохання, ні тим більше нормальної сім’ї, звичайно, не буде.
