ЖОРСТОКІСТЬ РОЗ’ЇДАЄ ДИТЯЧІ ДУШІ

Минув час, та все ще не можу забути побаченого по дорозі на роботу. По тротуару безпомічно стрибав голуб. Коли придивилася уважніше — жахнулася. Він був простромлений довгою в’язальною спицею.

Чиясь підступна жорстока рука прирекла його на повільну мученицьку смерть. Ще з однією жінкою намагалися впіймати голуба, щоб витягти ту спицю, але він побіг далі від нас, так ми й нічого не могли зробити. Можливо, в тієї малолітньої людини (думаю, що це зробив не дорослий), котра так по-жорстокому обійшлася з голубом, не здригнеться рука, коли перед нею буде людина, яка чимось не сподобається або зробить те чи інше зауваження.
Звідки вона, дитяча жорстокість, даруйте за слово, повсякденне хамство молодих людей. Адже вони ходять до шкіл, де, як мене запевняють і керівники, і вчителі, та я й сама це бачу, проводяться й виховні лінійки, й інші заходи — ніхто ж поганого не вчить, а в результаті немало дітей є агресивними, нещирими, а то й вчиняють злочини. Що б там не казали вчителі, як би не посилалися на те, що винен хтось інший, тільки не школа, але, мабуть, не варто ділити чия більша, чия менша вина, коли дитина стає на хибний шлях. А, як правило, все починається з малого.
Вже стало звичним, що на Театральному майдані немало дітей катаються “на роликах”. Вони до того “докаталися”, що розбили величезну скляну вітрину театру. І втекли. На жаль, за це так ніхто і не відповів, а театр мусив вишукувати додаткові кошти, аби замість розбитої поставити нову вітрину.
Там же, на площі, стоїть пам’ятник геніальній Лесі Українці. Окремим “роликоманам” площі виявилося замало. Вони почали кататися по гранітному постаменті пам’ятника. Зробила зауваження хлопчакам, що цього робити негоже. Не сподівалася, що вони вибачаться, але думалося, що, принаймні, врахують зауваження. Та ні ж, нічого подібного. Зі мною почали сваритися і навіть погрожувати. Дрібниця, скажете? Можливо, й так. Але не забуваймо: коли школяр дозволив собі таке неподобство, до того ж почав ще й вступати у суперечку, коли був абсолютно неправий і до нього звернулися просто із зауваженням, то невідомо, як він поведе себе у майбутньому.
Завідуючий відділом кримінальної міліції у справах неповнолітніх Луцького міського відділу внутрішніх справ Борис Пікун навів кілька прикрих фактів, які і працівників міліції турбують, і батьків, і педагогів. Майже немає такого дня, сказав він, щоб не надходило повідомлення з травмпункту про те, що туди доставили зі школи учня з тими чи іншими ушкодженнями. І показав одне з пояснень, яке написав потерпілий. Просто дивуєшся незрозумілістю дитячої агресії. Виявляється, за якесь одне слово можна так побити свого однокласника, що той не лише до травмпункту потрапляє, а й опиняється на лікарняному ліжку. На превеликий жаль, “вправляються” у рукоприкладстві не тільки юнаки, а й дівчата. Нещодавно трапився прикрий випадок, про який дізналася в міліції. Щось дівчата між собою не поділили. Вони під якимось приводом привели свою ровесницю до парку, а заздалегідь покликали на допомогу інших дівчат, своїх знайомих, і над жертвою вчинили жорстоку розправу.
І не тільки хвилює й турбує, що на облік поставлено 44 неповнолітніх, які, як було мені пояснено, не взяті під варту лише через те, що не досягли певного віку, а насамперед, що вони вже скоїли крадіжки, грабежі. Є там і такі, котрі засуджені з випробувальним терміном. Чи не найбільш поширені злочини, шахрайство, пов’язані з мобільними телефонами. До двадцяти відсотків скоєних злочинів стосується саме мобільних телефонів. Їх підлітки забирають не тільки у підпилих чоловіків пізньої пори, добряче побивши їх, а й у своїх однолітків. Чого тільки не придумують малолітні грабіжники. То вони просять у свого однолітка телефон, аби кудись зателефонувати, то просто крадуть із шкільних сумок, доки хлопчик чи дівчинка здають одяг до гардеробу, то виривають разом із сумками як у дітей, так і дорослих. Ще про один, можна сказати, страшний випадок почула в міліції: обманним шляхом заманив свого однокласника школяр у безлюдне місце, перед тим наказавши обов’язково взяти “мобілку”, мовляв, там по неї прийде покупець. Скориставшись тим, що нікого поблизу не було, він вбив свого товариша. Справа зараз на розслідуванні у прокуратурі, тож мені не назвали ні імені жертви, ні злочинця.
Так, батьки хочуть контролювати дітей за допомогою мобільних телефонів. Але питається — навіщо вони купують дорогі, як кажуть самі учні, “наворочені” моделі. Саме за ними чи не найбільша погоня. Начальник служби у справах неповнолітніх Луцької міськради Федір Шульган каже, що просто якесь лихо ці мобільні телефони, якими користуються діти, хоч, по суті, вони мали б виконувати свою звичайну функцію і не більше. У нас же вони стали для багатьох малолітніх дітей їх першою злочинною справою. В одну із шкіл Луцька зайшов до класу молодик і запитав, хто має мобільні телефони такої-то марки, звичайно, дорогі, попросив їх вийняти з сумок, а він, мовляв, має їх перевірити, чи серед них немає краденого, якого шукають. Поки діти оговталися, він забрав мобільні телефони і, як кажуть, його й слід прохолов.
Звичайно, наші школи багато роблять доброго, прагнуть, аби учні не лише отримували знання, а й росли вихованими, чемними, справедливими. І при всьому тому, їм дуже не хочеться, як то кажуть, виносити сміття з хати. Коли, наприклад, заступник директора каже, що в них у школі все добре, а от, мовляв, на вулиці неспокійно, то питається: а хто на цій вулиці? Чи не сьогоднішні або колишні учні цієї та й інших шкіл? І, певно, не треба, коли трапляються з дітьми прикрі випадки, їхнє хамство по відношенню до дорослих, а то й вчинені злочини, перекладати вину тільки на сім’ю. Адже сім’ї бувають різними, навіть ті, у яких є достаток. Але, напевно, легше відкупитися від дитини дорогим мобільним телефоном чи ще дорожчим одягом, ніж повсякденно жити його життям, віддавати дитині часточку самого себе. Не думаю, що 230 дітей, які стоять на обліку у відділі Луцької міської служби у справах неповнолітніх, — це лише ті, яких можна віднести до неблагополучних сімей. А на облік ставлять не просто за дрібне порушення чи за ту ж таки грубість, а вже за серйозні провини. І ось тут, напевно, батьки повинні спитати себе, чи не обділяють своїх дітей любов’ю, турботою, увагою, чи не заміняють все це щедрими грошовими видатками.
Довелося розмовляти як з міськими педагогами, так і сільськими на цю тему. І мало хто не висловив занепокоєння тим, що у середовищі багатьох молодих людей нині на першому місці не стільки духовні цінності, як сила і влада грошей. Бо коли, наприклад, чийсь батько їде на крутій іномарці, нею ж підвозить своє чадо до школи, то де вже він буде вітатися з людиною, яка живе на одну скромну зарплату і не може нерозважливо сипати грішми, не купує дорогих речей своєму синові чи доньці. Тож і виникають у школі гласні та негласні конфлікти між заможними дітьми й тими, хто не може собі дозволити чогось зайвого. І не думаю, що вчителі не помічають, як їхні окремі учні зверхньо ставляться, а то й ображають своїх бідніших однолітків. Подивіться, якими стали випускні вечори у школах. Це ж змагання батьків — у чийого сина або доньки буде найкращий, найдорожчий костюм і така ж дорога, по суті, одноденна сукня.
І не дивно, коли педагог-організатор Новосілківської школи Турійського району Валентина Онищук розповіла, як навіть після вмовлянь вчителів сестри-двійнята не прийшли на випускний вечір, бо вони дізналися, які сукні купили батьки для їхніх однокласниць, і не захотіли бути на тому святі попелюшками, бо в їхній сім’ї не могли придбати для них дороге вбрання.
А хіба рідкість у школі дорогий одяг в окремих учнів, золоті ланцюжки на шиї і такі ж кульчики у вухах! Невже батьки не розуміють, що цим вони роблять погану послугу своїм дітям, які у цьому світі ще так мало зробили, а вже претендують на якусь виключну роль. І найстрашніше — можуть зневажливо поставитись до однокласників, а то навіть і до вчителів, до старших людей.
Віра Кавюк працює педагогом-організатором у школі села Зелена Ковельського району. І, як вона каже, не проминає робити зауваження батькам початкових класів, коли вони заходять з дітьми в автобус або маршрутку, яка везе їх до школи. Вони поспішають посадити своїх чад на вільні місця, а самі стоять. Такі діти уже змалку відчуватимуть свою винятковість, і де вони вже поступляться місцем старшій, а то й хворій людині.
Розповіла вона й про те, що час від часу буває у Ковельській колонії для неповнолітніх. Як на перший погляд, засуджені — хороші хлопці. І вона їх просто жаліє, що так неблагополучно склалася в них доля. Про це якось сказала керівникові колонії, на що він відповів: “Так, їх треба жаліти, і ми намагаємося полегшити їх життя, але я повинен сказати — вам пощастило, що вони у свій час вас не перестріли, не побили, не відняли сумочку, а то й що ви залишилися живі. Є в нас, на жаль, і такі юнаки, які вже встигли когось позбавити життя”. Віра Кавюк зізналася, що після таких слів моторошно було у неї на душі. Їй пригадалися, як на перший погляд, незначні шкільні епізоди, коли учні вже у ранньому віці проявляли жорстокість, неповагу до старших, про ті розмови з батьками у транспорті, котрі опікуються своїми дітьми, не задумуючись над тим, якими вони виростуть.
А вони виростають, і свої якісь незакінчені шкільні “розборки” переносять у дні прийдешні, у ті навчальні заклади, куди пішли після школи. Лілія Козачук уже багато літ працює на різних посадах в колишньому профтехучилищі № 10, яке вже кілька років тому стало училищем і коледжем Луцького технічного університету. За минулі роки вона зустрічалася з різними дітьми, які приносили їй і радість, і тривогу. Якось дізналася від неї про неблаговидні вчинки одного з підопічних. Вона знайшла ключик до його серця, бо наділена даром розуміти дітей, і він розповів їй багато чого того, чим навіть з батьками не ділиться. І коли Лілія Володимирівна покликала для відвертої розмови його маму, перше, що почула від тієї: “Навіщо той дурень все це вам порозказував”. А розказав він, зокрема, й про те, що годинник, якого, як він каже, не вкрав, а просто відібрав, носить його батько. Це замість того, щоб запитати: а де ти його взяв?
Недавно Лілія Козачук розповіла про дуже прикрий випадок. Їхнього учня жорстоко побили. Побили чужі й незнайомі юнаки, які приїхали з різних районів міста. А коли почали розбиратись у чому справа, потерпілий нічого не захотів розповідати, а кривдники відповіли, що це у них ще шкільні порахунки, але теж нічого конкретного не хотіли розповідати. Не захотіла про це говорити і мама потерпілого. Це ще один доказ того, які страшні плоди дає посіяна в дитячих душах жорстокість.
Звичайно, можна багато в чому звинувачувати телебачення, державні інституції, але ж ми бачимо дітей постійно, кожного дня, їх добрі вчинки і навпаки. І хіба часом не дорослі вчать дітей давати здачі? А ця “здача”, буває, обертається злочином, скаліченими долями. І, певно, не можна не звертати увагу на те, що велике починається з малого. Це стосується і доброго, і поганого — не поступився місцем старшій людині, грубо відповів на зауваження, а згодом приніс додому крадену річ, про яку ніхто не запитав, де ти її взяв. І вже входить молода людина в азарт, кривдить, як то кажуть, по-великому, а буває за якихось тридцять гривень вбиває людину, калічить однолітка, а в результаті й свою долю калічить. Не про честь мундира треба дбати навчальним закладам, не боятися виносити сміття з хати, не перекладати вину на когось іншого, а спільно як педагогам, так і батькам, численним організаціям, на яких покладено відповідальність за дітей, формувати скромних, чесних і порядних молодих людей. Всі ми відповідальні за те, якими вони виростуть.